ЮВІЛЕЙ ОДЕСЬКОЇ КОНСЕРВАТОРІЇ В РОДИННОМУ РОЗРІЗІ ВІДОМОМУ МУЗИЧНОМУ ЗАКЛАДОВІ МИНУЛО 90, А ЙОГО ПЕРШОМУ РЕКТОРОВІ — 130

Якщо візитну картку і гордість будь-якого навчального закладу становлять імена вихованців, що зажили слави у набутій в альма-матер професії, Одеській консерваторії (тепер Державна музична академія імені А.Нежданової) є ким пишатися. Це ж тут, у перлині біля моря, зійшли на світовий музичний небосхил — ні, навіть не зірки, а цілі планети — Давид Ойстрах, Емиль Гілельс, Святослав Ріхтер. Коли старшокласником я став завсідником гальорки Київської опери, то застав іще на її сцені народну артистку Марію Бем, володарку чудового лірико-колоратурного сопрано, і неповторного баритона Михайла Гришка, славетного виконавця партії Богдана Хмельницького в однойменній опері Костянтина Данькевича, також, як і попередні двоє, вихованця одеських педагогів. До них приєдналася відразу ж після випуску молоденька Єлизавета Чавдар, майбутня народна артистка СРСР, яка продовжить сузір’я київських колоратур. Потім у ньому спалахнуть зірки Галини Олійниченко та Белли Руденко, вихованки класу професора вокалу Ольги Благовидової. Обидві молоді солістки, сяйнувши на київських берегах, стануть примами Великого театру в Москві. З тієї ж самої головної сцени тодішньої країни звучав оксамитний бас одесита О.Кривчені.

Одеській консерваторії судилося стати найпершим в Україні вищим музичним навчальним закладом, заснованим 1913 року (Київська з’явиться того ж самого року, але трохи згодом). А її очолив як ректор музикант, чия особистість, освіченість, талант і смаки на довгі роки наклали відбиток на творче обличчя консерваторії, що стала центром тяжіння музичного життя також і сусідніх країн.

Я не музикознавець, а просто не надто ревний відвідувач оперних та філармонійних залів (та й то у минулому), і не писав би про історію цього життя, якби не одна обставина. За грою долі, прізвище першого ректора було таким самим, як і в автора цих рядків…

Незнаний предок

Ні, то не випадковий збіг. Я дуже мало знав про цю людину і, звісно, ніколи не бачив, тож пишу зараз, як писав би про сторонню особу. Ім’я це, правда, чував у сімейних переказах, та й то чомусь обачних, з недомовками.

Насправді ж композитор Вітольд Малішевський був не просто мій однофамілець, а старший брат мого діда по батьковій лінії — Станіслава. Так, до речі, здавна, на польський манір, і писалося наше прізвище. І лише я, на умовляння улюбленої своєї викладачки української літератури Ганни Євгенівни Турчиної, прямої в статурі ще гімназійної класної дами зі значком заслуженого вчителя на лацкані, почав писати його через українське «и» широке. Бо набридло, зрештою, щоразу пояснювати польське походження прізвища. Хоч у метриці в мене стоїть «і» з крапочкою.

А рід наш справді походив з ворожої, як вважалося в радянські часи, пролетаріатові верстви — польських шляхтичів.

Батькового діда Йосипа (мого прадіда) вислали з Варшави за участь у Польському повстанні 1863 року. Багатьох бунтарів опісля жорстокого придушення запроторили в крижані хащі Сибіру, а йому як хворому на сухоти місцем заслання «милостиво» визначили Кавказ. Край то був на той час хоч і теплий, але ох і небезпечний. За жорстоких імперських приборкувачів Кавказу на кшталт генерала Єрмолова потоки крові горців десятиліттями струмували в долини, мов швидкі гірські річки.

Первісток сухотного засланця, названий Вітольдом, народився у Могилів-Подільському 1873 року. Він стане відомою в музичному світі постаттю. Первісну музичну освіту здобуде у Тифлісі під орудою відомого композитора та педагога М.Іполітова-Іванова, майбутнього ректора Московської, а потім Грузинської консерваторій, який виховав таких світил музики, як Паліашвілі та Гліер. Наприкінці ХІХ ст. той очолював у Тифлісі музичне училище. У його класі здібний юнак навчався композиції, а в училищному оркестрі виступав як скрипаль.

Тим часом, відбувши термін покарання, прадід Йосип із неспокійного Кавказу перебрався до Житомира. У тому напівсонному провінційному місті утворився тоді національний коктейль: серед українців прижилося чимало поляків та німців. Для нього знайшлося солідне місце в банку. Це принесло родині вигнанця не лише достаток, а й можливість дати дітям пристойну освіту. Мій дід Станіслав став юристом, а його старший брат Вітольд де тільки не вчився, здобувши в підсумку справжню поліосвіту. Перш ніж остаточно присвятити себе музиці, попервах рік провчився на математичному факультеті в Санкт-Петербурзькому університеті, потім закінчив 1897 р. повний курс наук у Військово-медичній академії й лише тоді почав вчитися у славетного Римського-Корсакова — по класах контрапункту, фуги, композиції (1898 — 1902).

У того видатного професора була вироблена роками звичка — після екзаменів нотувати враження про учнів. Архіви зберегли його записи в «Екзаменаційних книгах» про Вітольда:

«Дуже здібний та ретельний», — це на початку навчання. «Дуже здібний, ретельний поривами, через те що зайнятий службою», — а це 1900 рік, коли його студент, цілком уже дорослий, 27 років, попутно викладав у Гатчині, в Сирітському інституті.

Через рік приєднається похвала другого славетного викладача — автора «Раймонди» О.Глазунова: «Надзвичайна стрункість форми, чистота музики і чудові розробки в першій та останній частині… свідчать про симфонічне обдарування».

На що Римський-Корсаков відповідає: «Я гадаю, що від нього багато чого можна чекати по лінії симфонічної музики».

Академічні успіхи увінчалися тим, що в останній рік навчання Вітольда пошанували іменною стипендією — імені Рубінштейна. Це було більш ніж доречно: нещодавно Вітольд став сімейним чоловіком. Дружина Наталя Антонівна, уроджена Макаревич, закінчила Інститут шляхетних дівчат, а 1902 р. у молодого подружжя народилася перша дитина — Маргарита.

Ще в роки навчання Римський-Корсаков порекомендував свого здібного учня у так званий Бєляєвський гурток. Багатій-меценат М.Бєляєв піклувався про молоді композиторські обдарування, всіляко підтримував їх своїми мільйонами. Якщо повірить у перспективність молодого таланту, то без вагань платить щомісячні гонорари під майбутні, ще не написані твори. Провадив свої, «бєляєвські», конкурси із солідними преміями (Вітольд вигравав їх тричі). У музичних колах «Бєляєвський каталог» вважався своєрідним знаком якості — майстерності, художнього смаку. Молодий композитор схвально згадувався там як творець самобутніх симфонічних творів і швидко став у Бєляєва привілейованим автором. Коштом мецената видано три його симфонії (всього він створив їх п’ять), «Весела увертюра», три струнних квартети, соната для скрипки і фортепіано.

Легкий у стосунках з людьми, інтелігентний, незмінно товариський, працювати він умів самозабутньо. У Гатчині лише по неділях дозволяв собі для розваги пограти в чотири руки з іще одним «бєляєвцем» і також учнем Римського-Корсакова з композиції Василем Золотарьовим (грали здебільшого теми симфоній спільного улюбленця Глазунова). А довгий вечір скоротати за картами. Різалися у «вінт», який був модним у тодішньої інтелігенції.

Одеська партитура

Як же так сталося, що цілком успішний столичний композитор опинився раптом у провінційній Одесі?

Під вічно хмарними чухонськими небесами він задихався в дощах і туманах, бо мав слабкі легені. Ескулапи настійливо радили:

— Поміняйте, батечку, клімат. Бажано біля моря.

Нагода круто змінити життя випала, коли в Одесі 1908 року з’явилася вакансія директора Музичного училища. Голова місцевого відділення Імператорського музичного товариства граф В.Орлов листовно звернувся до визнаних пітерських авторитетів.

— І не вагайтеся! — одностайно заявили Вітольдові Римський-Корсаков та Глазунов, наставники, яким він звик беззастережно вірити. — Одеса, звісно, не Пітер, а музучилище не консерваторія. Але наскільки серйозно справу поставити, то вже від вас, голубчику, залежить.

У рекомендаційному листі Римський-Корсаков написав до Одеси: «У відповідь на лист Ваш з особливим задоволенням можу рекомендувати на заміну Д.Д. Климову мого колишнього учня… В.Й. Малішевського. П(ан) Малішевський — талановитий композитор і чудовий теоретик. Дві симфонії його виконували останніми роками… Камерні його твори здобували премію, встановлену М.Бєляєвим.

Т(аким) ч(ином), ім’я його не є безвісним у Петербурзькому світі, Малішевський — людина оперативна і обізнана зі справами адміністративного характеру. За всім цим вважаю його таким, що, без сумніву, підходить для посади директора МУ. Думку мою поділяє й О.К. Глазунов — директор СПК…»

Свої рекомендації долучив і Сергій Рахманінов.

У кожному разі, 1908 року життя розпочинало нову партитуру. В Одесі, місті, повернутому засмаглим обличчям до Чорного моря, а отже, до світу.

Десятки мов, національних характерів спечне південне сонце переплавило в приморському тиглі, що пахне морем, акацією та скумбрією. В Одесі традиція — вчити хлопчиків «на скрипочку», а дівчат — бути завжди грандіозно гарними, «кращими, ніж у Марселі».

Для початку новоспечений директор перевів навчальний процес Одеського музучилища на програми своєї столичної альма-матер, Петербурзької консерваторії. Сам же взявся викладати спеціальні музично-теоретичі дисципліни, попутно керував училищним симфонічним оркестром. Не чекаючи, доки відкриється консерваторія, для талановитих учнів запровадив так званий «клас вільного творення», себто композиції.

А заснувати тут консерваторію — то була заповітна мрія.

З його енергією кошти він знайшов. І недалечко. Граф Орлов, з яким разом клопоталися про народження консерваторії на базі їхнього училища, виявився готовим до пожертви.

Одеса дасть світові стільки музичних, а заодно і літературних талантів, що, їй-право, задається: якби велася така статистика, за виробництвом талантів на душу населення Одеса стала б першим містом світу.

Якщо спеціалісти зазначали, що поліфонія взагалі органічна складова техніки його партитур, невід’ємна частина мислення Малішевського-композитора, — то і вся діяльність його в Одесі була поліфонічна. Вражає універсальність інтересів і праці: композитор, музикознавець, виконавець-диригент, педагог, організатор музичної професійної освіти — і все в одній особі.

У консерваторії сам ректор вів заняття з композиції та в оркестровому класі. Людина широко освічена, запровадив у консерваторії також «клас енциклопедії». Тобто, дбаючи про кругозір слухачів, щедро подавав їм сукупність естетичних, загальнотеоретичних та музично-історичних даних, з яких вибудовував актуальну мистецтвознавчу концепцію. Ота історичність музикознавства і досі вважається органічним для Одеської консерваторії камертоном «класу енциклопедії» В.Малішевського.

Чутка про те, що в Одесі діє вельми солідна консерваторія, швидко поширилася по Росії. З проханнями про переведення потяглося додому чимало одеситів. Навіть зі столичної Петербурзької консерваторії, що не могло не тішити одеського ректора. А коли Одесу невдовзі відвідав його петербурзький колега Глазунов, він із задоволенням відзначив видатну роль свого учня в пожвавленні музичного життя південного краю.

Виступав В.Малішевський і в знаменитому Одеському оперному театрі, одному з найгарніших у Європі, як оперний диригент. Концерти ж класів консерваторії та виступи міського симфонічного оркестру під його диригуванням (а в захопленій музикою Одесі це місце само собою багато що означало) засвідчували широту уподобань їх керівника, тяжіння до нової, сучасної музики, до творчості модерних композиторів, твори яких мало де виконувалися. Недаремно в лексиконі музикантів Одеси нашого часу закріпилися поняття «епоха Малішевського», «лінія Малішевського», «гвардія Малішевського», «незжита традиція Малішевського», хоч самого його немає вже серед живих понад 60 років.

Як композитор і теоретик В.Малішевський розвивав традиції, почерпнуті в Римського-Корсакова. Він незмінно шанував учителя все життя: «Позбавлений силою обставин колишнього спілкування з Вами, я був би безмірно щасливий, якби Ви не забували свого відданого учня і зрідка обдаровували його своєю увагою та схваленням».

На основі викладацької діяльності він напише в Одесі й видасть 1915 року підручник про один із важливих засобів художньої виразності в музиці «Учення про модуляції», себто про перехід з однієї тональності в іншу. Основні положення давнього підручника використовуються в процесі навчання й понині. З цілковитою на це підставою, гадає ректор Одеської консерваторії 1984 —1999 рр. М.Огренич, В. Малішевського можна вважати засновником одеської композиторської школи.

Принагідний спогад зі знаками оклику

Серед музикантів, у душах яких він залишив помітний слід, був і випускник Одеської консерваторії, а потім її директор Костянтин Данькевич, автор славетної опери «Богдан Хмельницький». Про нього оповів мені колись відомий на той час київський музикознавець Михайлов. Його лекціями, бурхливими, як і вічно розпатлані кучері, відкривались у філармонії симфонічні програми оркестру Натана Рахліна та абонементні концерти, де такі дійшлі пацани-старшокласники, як я, могли трохи розвіяти свою музичну дрімучість.

Щойно почав я працювати в редакції журналу «Вітчизна», як раптом на порозі моєї кімнати виникає опасиста, але, незважаючи на габарити, вельми рухлива статура філармонійного златоуста. Приніс, виявляється, статтю про музику. Коли ж почув прізвище новоспеченого зава публіцистикою, а заодно й мистецтвом, то підозріливо скосив на мене велике воляче око.

— Ага! — патетично змахнув руками, неначе в Колонному залі. — А одеський професор Малішевський часом не ваш родич?

Я ствердно кивнув.

— Тільки афішувати це… ну як би сказати?.. не варто, — про всяк випадок додав я.

— Ага-а! — не звернув жодної уваги на мою перестраховку галасливий відвідувач. — Це ж наш із Костею Данькевичем улюблений професор!!

Після кожної фрази він ставив знак оклику, а то й два.

— Уявіть-но собі: громадянська в розпалі! Побут гидкий, не те слово!! А Вітольду Осиповичу вже під п’ятдесят! Тож ми з Костею дров йому напиляємо і таскаємо на верхотуру!! Щоб хоч якось життя полегшити!

Пізніше мені трапиться на очі монографія Михайлова, присвячена другові молодості. Щоправда, там про ті дрова ні слова. А в самого Данькевича темперамент був такої ж бурхливості. Граючи свою музику, композитор так несамовито бив по клавішах, що рояль їздив по сцені.

Музичний ген

Помешкання Малішевських містилося неподалік консерваторії, на вулиці Ніжинській, 24. Жили вони відкритим і шумним домом, де завжди товклася сила людей — родичі, колеги, близькі друзі з кола одеської інтелігенції. Сімейство вирізняли гостинність і привітність, вічно лунали тут сміх і музика. То дівчата навперебій грали клавіри опер Чайковського і Римського-Корсакова, якими вечорами диригував в оперному театрі «дядя Толя», а то сама хазяйка Наталя Антонівна чи її сестра Катерина по черзі підсідали до піаніно помузичити.

1916 року в родині сталася трагедія — не змогли порятувати від дифтериту чотирнадцятирічну Маргариту, старшу дочку. Тоді в поріділу сім’ю взяли племінницю по лінії дружини ректора, дочку Катерини Антонівни. А під час застрашливих подій революції та громадянської в них жила і дочка двоюрідної сестри Вітольда Ніна. Воістину вузький, затісний цей світ: це її батько був у Києві власником славетного будинку № 13 на Андріївському узвозі, в якому наймала квартиру, соковито описану в «Білій гвардії», сім’я Булгакових. І доки Ніна переховувалася в дядька в Одесі, на Андріївському узвозі переживала всі катаклізми громадянської війни родина Турбіних.

У Малішевських підростало ще дві дочки — Магда і Калерія.

Молодша з цих моїх тіток Калерія вік звікувала у США, про що я й не здогадувався, доки не заходився збирати матеріали до цього нарису. За освітою вона була економіст. А ось друга, старша і також не знана мною, моя тітонька Магда Малішевська пішла точнісінько батьковою стезею — стала професором консерваторії у Варшаві.

А втім, музичний ген, схоже, завжди бродив у крові Малішевських. Сам Вітольд гри на фортепіано навчився ще в Тифлісі від матері. Мій батько, якщо в гостях траплялося піаніно, негайно всідався до нього і на слух бренькав з репертуару одеської «Синьої блузи». Для її виступів вони складали тексти наввипередки зі славетним астматиком Едуардом Багрицьким, коли на джутовій фабриці в Одесі, де батько починав вантажником, сиділи ніс до носа в одній кімнатці .

А дядько Вітя, який рік провчився в Москві в театральному інституті, а потім кинув, бо оженився, до старості дуже полюбляв мелодекламацію. Мій брат Сашко самотужки освоїв трубу, грав у самодіяльних колективах. А в армії, в Угорщині, лише числився в обслузі 122-міліметрової гаубиці, а насправді грав у полковому оркестрі.

В еміграції

Ця сторінка його складного життя довго залишалася і зовсім закритою. Та й ми, родичі, нічого про неї не знали. Бо навіть саме ім’я композитора опинилося на батьківщині під забороною. Адже ректор, відданий консерваторії до кінчиків нігтів, зробив надзвичайно важкий для себе вибір. Лише через 60 років в останньому, 1981 р., виданні бажанівської УРЕ я надибав відповідну біографічну нотатку про рідного дідового брата, де, до речі, прізвище пишеться через «і» з крапочкою й подане з польською транскрипцією (Maliszewski).

Бо року 1921-го він несподівано емігрував до свого пракоріння, у Польщу.

Жити в Совдепії композиторові ставало дедалі нестерпніше. Спостерігати, як за нової влади гине справа його життя? Як на очах розвалюється закладена ним європеїстськи-університетська програма підготовки разом із мистецькою стратегією? Як перевага по-комісарському надається соціальному походженню перед музичним обдаруванням?..

У Польщі його ім’я не було порожнім звуком. Європейській популярності сприяла репутація гастролюючого диригента, який щоліта працював з оркестрами в різних містах і країнах. Та й у Варшаві свого часу прозвучала його Перша симфонія. Тож на відомого педагога і композитора з Одеси чекало крісло професора Варшавської консерваторії, а потім і директора Вищої музичної школи імені Шопена.

У тамтешній консерваторії професор Малішевський вів оперний клас, а з 1931 року і по кінець життя ще й викладав композицію. Найвідомішим його учнем став видатний польський композитор ХХ століття Вітольд Лютославський, що його характеризують як митця рідкісної самобутності, унікальної майстерності. Як би порадів учитель, коли б міг побачити світове визнання цього улюбленого учня в преміях та званнях 40 — 60-х років!

І тут, у Польщі, вражає невичерпна енергія та універсальність уже літнього композитора. Він усе встигає водночас. Окрім викладання та директорства, керує музичним відділенням Міністерства віросповідання та освіти, організовує й очолює Музичне товариство імені Шопена та Польський інститут його імені. Одночасно проводить особливо популярні в передвоєнній Польщі «Вечори у Замку». В старовинній залі при свічках під шопенівські твори читалися його листи п’ятьма мовами, і давно померлий класик ніби був присутній тут, у салоні…

А була ж іще і його власна композиторська праця. У Польщі до трьох створених у Петербурзі симфоній долучаються ще дві. З-під його невтомного пера виходять сонати для скрипки і віолончелі з фортепіано, фортепіанні п’єси. Написано два балети, один ніби продовжує вчителя, Римського-Корсакова, великого музичного казкаря, — «Русалонька» за казкою Г.-Х. Андерсена. У творчості з’являються польські мотиви: «Казка», «Легенда», «Куявська фантазія» для фортепіано. А ще в творчій палітрі виникають барви, просто немислимі в безбожній імперії більшовиків. 1931 р. він пише церковну музику — реквієм та месу.

Поступово фахівці стали включати В.Малішевського, поруч із Т.Шеляговським та Б.Шабельським, до трійці найзначніших композиторів передвоєнної Польщі.

Та до початку Другої світової війни він не доживе. За півтора місяця до неї помре в аристократичному Заліссі під Варшавою 18 липня 1939 р. А війна, за змовою двох диктаторів, Гітлера і Сталіна, насамперед розшматує Польщу.

Коли я подорослішаю, то зрештою второпаю, чому в сім’ї уникали розмов про цю гілку роду. Засвічуватися в графі анкет «родичі за кордоном» у мерзенні сталінські часи було просто небезпечно.

Про це, може, й найголовніше, насамкінець.

В шостому томі УРЕ видання 1981 р. і в біографічному довіднику «Мистецтво України», виданому тією самою «Українською енциклопедією» імені М.П.Бажана порівняно недавно, у 1997 р., Вітольд Малішевський зафіксований як «польс. композитор і педагог». Але у такому разі куди, шановні друзі з УЕ, з 66 років композитора поділося майже півстоліття життя і творчості?..

Гадаю, конче необхідно відновити історичну справедливість і в наступних виданнях такого типу писати: «Вітольд Малішевський — рос., укр. і польс. композитор, педагог». І обов’язково долучити: «і диригент».

Ось як, друзі мої, інколи буває корисно полазити по гілках власного генеалогічного древа, хіба не так?