Юлій Мейтус. повернення до рідного міста

У рамках традиційного вже для нашого міста музичного фестивалю «Квітневі музичні зустрічі» відбулася презентація мультимедійного диска «Юлій Мейтус: повернення до рідного міста» (упорядник — музикознавець Марина Долгих). Пам’ять відомого композитора і музиканта вшановують не лише в Кіровограді, колишньому Єлисаветграді — місті, де він народився. Завдяки цьому солідному виданню — через десять років по смерті митця, — яке в Кіровограді представляли київські музикознавці Мар’яна Копиця, Ірина Сікорська та композиторка Богдана Фільц, музична громадськість дістала можливість краще ознайомитися зі сторінками його життя і творчості.

На ці дні припало і 20-річчя музею Юлія Мейтуса, заснованого свого часу першим директором Кіровоградської музичної школи №2 Назарієм Макієвським. Його справу гідно продовжила нинішній директор Валентина Ревенко. На будинку по вулиці Дзержинського (який свого часу належав батькові митця і де була його приватна лікарня), де нині дитяча музична школа імені Генріха Нейгауза, до 100-річчя композитора відкрито меморіальну дошку (скульптор Віктор Френчко): майбутній народний артист України провів тут своє дитинство і юність…

Серед митців, зірок першої величини, які жили й творили в нашому краї, композитор Юлій Мейтус — помітна постать. Понад сім десятків років яскравої творчої діяльності дають підстави говорити про нього як про одного із засновників української радянської композиторської школи. Його музика, особливо інструментальна, — доволі складна, але водночас сповнена дивовижної гармонії. У ній вчувається надзвичайно шляхетний відгомін музичного життя Єлисаветграда початку ХХ століття — міста, де активно діяла музична школа Густава Нейгауза та Ольги Блюменфельд (сестри Фелікса Блюменфельда, професора Петербурзької і Московської консерваторій, диригента Маріїнського театру), в якій викладав і Генріх Нейгауз (учнем основоположника радянської музичної педагогіки був і Юлій Мейтус). Міста, де в приміщенні українського реалістичного професійного театру ставили дитячі опери (пізніше Юлій Сергійович напише 18 опер, шість із яких не поставлено до цього часу), де кожен навчальний заклад мав свій хор (до речі, акомпонуючи хору рідної класичної чоловічої гімназії, одинадцятирічний Юлій уперше публічно виконав окремі твори Миколи Лисенка та народні пісні в обробці Бориса Лятошинського), де, врешті, відбулися останні гастролі Ференца Ліста і вперше прозвучали «Вечорниці» Петра Ніщинського, де за кілька кварталів від чудового особняка Мейтусів жив композитор Кароль Шимановський, який 1919 року виїхав у Польщу і там сягнув вершин своєї слави.

Юлій Мейтус, безперечно, був сином свого часу. Колишній директор музею Мейтуса, а нині художній керівник обласної філармонії Наталя Бондаренко, назвала музику композитора своєрідним музичним літописом країни. «Перекоп», «Брати Ульянови», «Молода гвардія» — перелік назв цих опер говорить сам за себе. Але якщо зняти ідеологічне нашарування, то і в цих творах — він талановитий митець, майстер несподіваного пасажу, інтонаційного повороту, щирий і в почуттях, і в обдаруванні. А були ж іще опери «Ярослав Мудрий», «Украдене щастя», «Гайдамаки». Остання, до речі, написана на хвилі патріотичного піднесення або перед війною, або під час війни (дослідники розходяться у визначенні дати), і досі не поставлена. Сучасники не придивилися належним чином до багатющого спадку композитора, в якому синтезувалися і традиції минулого, і потуга модерної нації. Слід сказати, що в незалежній Україні твори Мейтуса взагалі не видавалися, хоча це стосується не лише його одного — справи з нотовиданням у нашій державі таки нікудишні: музиканти користуються переважно або старими радянськими виданнями, або привозять ноти з інших країн, насамперед з Росії.

У доробку Мейтуса не лише опери, а й музика до перших звукових фільмів. Він був знайомий з Олександром Довженком, співпрацював з театром «Березіль» Леся Курбаса (саме тут він зустрів свою любов на все життя — Олександру Васильєву, згодом заслужену артистку України, лібретистку його опер, вірну дружину, з якою прожив до кінця днів), листувався з багатьма українськими та російськими поетами, на вірші яких написав понад 300 романсів. Чи це теж сьогодні не потрібно Україні?

* * *

У Кіровограді, у ДМШ №2, щороку відбуваються конкурси на найкраще виконання творів композитора-земляка. До речі, він багато писав для дітей: один із циклів присвячений онукові Вітюші. Віктор Мейтус цього року став гостем кіровоградських імпрез пам’яті свого діда.

Кілька років тому, під час відзначення столітнього ювілею композитора, уперше в нашому краї відбувся обласний конкурс юних композиторів, який назвав імена кількох молодих талантів, що, можливо, примножать українську музичну славу. Музей Юлія Мейтуса, який діє при цій же музичній школі, має чимало цікавих експонатів. Його працівники та учні школи листувалися з Юлієм Сергійовичем аж до самої його смерті (1997 року), але в проханні присвоїти школі ім’я відомого земляка їм уже двічі відмовлено. Без формулювання будь-яких причин.

Свого часу композитор у спів­авторстві з іншим вихідцем із нашого краю, поетом Савою Голованівським, написав пісню «Земляки», присвячену кіровоградцям. Один з найбільших іменних фондів у міському музеї музичної культури імені Кароля Шимановського — фонд Юлія Мейтуса. Чимало експонатів подарувала музею вдова митця Олександра Іванівна. Вона мала намір передати рідному місту чоловіка весь його кабінет разом із концертним роялем та іншими речами. Але поставила п’ять умов: вулицю Дзержинського, на якій розташований будинок, що належав батькам Юлія Сергійовича, перейменувати на вулицю Мейтуса, встановити на будинку меморіальну дошку, присвоїти ДМШ №2 ім’я Юлія Мейтуса, допомогти встановити на будинку по вулиці Володимирській у Києві, де композитор прожив півстоліття, меморіальну дошку і посприяти увічненню його пам’яті на Байковому кладовищі. З цих умов досі виконали лише одну. Представники музичної громадськості міста зверталися до обласної влади, але, як відомо, віз і нині там. Тепер, коли й Олександра Іванівна відійшла в інший світ, очевидно, подбати про все це взагалі не буде кому…

…У будинку-красені, побудованому свого часу архітектором Яковом Паученком, де на другому поверсі мешкала сім’я (на першому була лікарня) і де досі збереглися елементи оздоблення тогочасного інтер’єру, у меморіальній кімнаті «Родина Мейтусів» відбуваються концерти з його творів. Юлій Мейтус поволі повертається в рідний дім, у рідне місто.