Йому постійно заважали, ніби хтось зумисне пхав у його справу своє некультурне начальницьке рило. Але Пирогов завжди стоїчно розкидав колоди, які кидали йому під ноги заздрісники, начальство й саме життя, і йшов уперед і тільки вперед. Так було й тоді, коли його змусили піти з Петербурзької академії, і він став попечителем Одеського навчального округу. Тут він боровся за створення великого наукового центру на півдні України, і саме за його сприяння в Одесі розпочали будівництво університету.
1858 року Пирогов обіймає посаду попечителя Київського навчального округу, а через три роки його «йдуть» у відставку.
Ось тоді Пирогов разом із дружиною та синами Миколою й Володимиром вирушає з Києва під Вінницю, у заздалегідь придбану садибу Вишня.
Миколі Івановичу — 51 рік, він сповнений сил, і Вишня стає свідком найяскравіших сторінок життя вченого — тут він пише кілька надзвичайно важливих праць. Із Вишні вирушає за кордон — на театри воєнних дій зі спеціальним завданням Товариства Червоного Хреста. Зокрема 1862 року він їде в Італію до пораненого в ногу Джузеппе Гарібальді. Досвідчені італійські, французькі й англійські лікарі не могли визначити, чи залишилася в рані Гарібальді куля, і наполягали на ампутації ноги. Пирогов вилікував Гарібальді, навіть не вдаючись до операції. І невдовзі у Вишню надійшов лист: «Капрера, 6 серпня. Мій дорогий лікарю Пирогов! Моя рана майже загоїлася, я відчуваю потребу подякувати Вам за Вашу щиросерду турботу. Прийміть, дорогий лікарю, мої запевнення у відданості. Ваш Джузеппе Гарібальді».
Неподалік пироговської Вишні, у містечку Браїлові, жила знаменита Надія Філаретівна фон Мекк, якій Петро Чайковський присвятив багато своїх творів і в якої часто гостював. Навідувався він і до Пирогова у Вишню, довго вечорами музикував у колі його сім’ї.
Навесні 1881 року з Москви до Вишні приїжджає видатний хірург Микола Скліфосовський. Він розповідає Миколі Івановичу про те, як Москва урочисто готується відзначити п’ятдесятиліття наукової і лікарської діяльності Пирогова. 20 травня вченого проводжає громадськість Вінниці, від імені вісімнадцятитисячного населення міста підносячи йому ювілейний адрес, у якому підкреслюється винятково благотворний вплив діяльності Пирогова на весь Подільський край.
Ювілей Пирогова відзначала вся країна. Вісімдесят зарубіжних університетів та наукових товариств надіслали своїх представників на урочистості. Присутній на ювілеї Ілля Рєпін писав: «Це було незвичайне торжество. Та й як інакше, адже Пирогов — геній! Так, безперечний геній! Таким залишиться і для нас, і присних, і довіку!»
На жаль, урочистості були затьмарені хворобою Миколи Івановича — у нього на слизистій оболонці твердого піднебіння утворилася незагойна рана. Кілька вітчизняних і зарубіжних лікарів оглядали Пирогова, давали рекомендації, але здоров’я погіршувалося. За двадцять шість днів до своєї смерті Пирогов поставив собі діагноз: ні Скліфосовський, Валь і Грубе, ні Більрот не розпізнали в мене ракову виразку слизистої оболонки рота.
Останнім часом він працював над книжкою «Записки старого врача». Коли біль ставав нестерпним, він із жахом вигукував: «Так, пожалуй, не успею и половину книги написать!» — і, зціпивши зуби, заповзято хапав чистий аркуш паперу...
Попросив винести себе на веранду, дивився на улюблену свою липову алею й чомусь уголос почав читати Пушкіна:
«Дар напрасный, дар случайный.
Жизнь, зачем ты мне дана?»
Він раптом збадьорився, вперто всміхнувся, а потім ясно і твердо вимовив:
«Нет! Жизнь, ты с целью мне дана!»
Це його останні слова. Була 20 година 25 хвилин 23 листопада 1881 року.
Ще за місяць до смерті Миколи Івановича його дружина Олександра Антонівна, швидше за все на його прохання, написала листа до відомого вченого Д.Виводцева: «Милостивый государь Давид Ильич, извините, если я Вас обеспокою моим печальным письмом. Николай Иванович лежит на смертной постели. Вы прислали ему ко дню юбилея Вашу книгу о бальзамировании. Могу ли я надеяться, что Вы предпримете труд бальзамирования его тела, которое я бы желала сохранить в нетленном виде. Если Вы согласны, то уведомьте меня...»
Річ у тому, що влітку Виводцев надіслав Миколі Івановичу свою книжку «Бальзамирование и способы сохранения анатомических препаратов и трупов животных», видану в Санкт-Петербурзі. У супровідному листі Виводцев писав, що провів цікавий дослід збереження людського тіла, а саме — забальзамував тіло мертвого китайського посла, яке спочатку довго перебувало в російській столиці, а потім транспортувалося в Китай і там до поховання виставлялося для прощання з родичами впродовж півроку.
Виводцев, отримавши листа з Вишні, відразу відписав позитивну відповідь, але звернув увагу Олександри Антонівни на те, що для тривалого зберігання тіла потрібний дозвіл начальства. Тоді через місцевого священика пишеться прохання «Його преосвященству єпископу Подільському і Браїлівському...» Той, своєю чергою, звертається по найвищий дозвіл до Святійшого Синоду в Петербурзі. Випадок в історії християнства унікальний — церква, врахувавши заслуги М.Пирогова як зразкового християнина й усесвітньо відомого вченого, дозволила не віддавати тіло землі, а залишити його нетлінним, «дабы ученики и продолжатели благородных и богоугодных дел раба Божьего Н.И.Пирогова могли лицезреть его светлый облик».
За кілька днів до смерті чоловіка Олександра Антонівна шле Виводцеву телеграму з проханням приїхати. Він виїхав, але серед живих Миколу Івановича вже не застав і розпочав бальзамування, яке тривало чотири години. У своїй монографії Виводцев відзначав, що «консервант нужно вводить в сонные и бедренные артерии», а «раствор тимола в разведенном водой и спиртом глицерине составляет вообще лучшую жидкость».
При бальзамуванні були присутні священик, два лікарі та два фельдшери. Очевидно, важливо, що розтин тіла не здійснювали, консервант уводили шприцом. Єдине, що зробили, — дослідили тканину порожнини рота, яка підтвердила діагноз, поставлений собі Пироговим.
Спочатку бальзамоване тіло Миколи Івановича перенесли до дерев’яної церкви села Шереметки — за кілометр від садиби. А офіційний похорон затримувався, бо склеп не був готовий.
Нарешті 24 січня 1882 року саркофаг із тілом Миколи Пирогова було покладено у склеп, а через три роки над ним спорудили церкву Миколи Чудотворця.
Минуло 120 років. За цей час траплялося різне. І відверте неприйняття владою існування в СРСР «ще одного мавзолею». І осквернення 1930 року, коли розбили саркофаг і викрали дорогу шпагу — подарунок імператора Франца-Йосифа. І війна, коли тіло залишилося «під німцями»... А потім, після Перемоги, настали нові часи — медики країни, добре, певне, усвідомивши на фронтах Великої Вітчизняної неоціненність наукових і практичних розробок Пирогова з військово-польової хірургії, зробили все можливе для увічнення пам’яті великого вченого. Було розпочато роботу з відновлення садиби та створення музею — хто тільки не «квартирував» у садибі Вишня до 45-го року! Відтоді регулярно здійснюється за тією самою методикою Виводцева додаткове бальзамування, що дозволяє надовго зберегти вигляд Пирогова. Унікальний медико-біологічний експеримент, який не має аналогів у світовій науці!
А виконують ребальзамування фахівці з Москви, з науково-дослідного Центру біологічних структур (так тепер називається НДІ мавзолею Леніна). Центр давно вже не підпорядковується Міністерству охорони здоров’я, а належить Міністерству сільського господарства і зайнятий вирощуванням лікарських трав. Проблеми бальзамування вирішує лише одна з лабораторій центру, очолювана член-кореспондентом Академії наук, професором Юрієм Денисовим-Нікольським — учнем Воробйова і Збарського. Група вчених-морфологів під його керівництвом регулярно приїжджає з Москви до Вінниці і протягом двох-трьох тижнів «працює з тілом». У розмові зі мною Юрій Іванович сказав, що, швидше за все, саме склад бальзамуючого розчину, запропонований Виводцевим, дозволив так добре зберегти тіло Пирогова, і тому ребальзамування проводять не частіше, ніж через 7 років. За масштабами, новизною й досягнутими результатами робота Виводцева з бальзамування — унікальна.
У церкві Миколи Чудотворця 1997 року (Музей М.Пирогова святкував тоді своє 50-ліття) завершено реставраційні роботи. Її освятили знову й, за задумом дружини Пирогова, вона стала ритуальною пироговською церквою. А це означає, що в день народження Пирогова, у день його пам’яті, а також у дні круглих дат, пов’язаних із життям та працею видатного хірурга і вченого, тут проводяться богослужіння. Веде їх отець Володимир (у миру — Володимир Миколайович Яковина).
Усі, хто приїжджає в Національний музей-садибу М.Пирогова (це понад 170 тисяч чоловік на рік), обов’язково відвідують усипальницю. У спеціальному помешканні на срібних «лапах» почиває труна зі скляною кришкою. Пирогов одягнений у чорний мундир із гаптуванням на комірі. Перше, що впадає в очі, — світла пляма рук: гарні, сухі, вони вирізняються незвичайно довгими й тонкими пальцями. Друга світла пляма — голова. Обличчя Пирогова виглядає спокійним і моложавим.
У музеї працюють дивовижні люди. Це Галина Собчук, яка керує колективом уже впродовж 35 років. Це й завідуюча науково-екскурсійним відділом Клавдія Антощук, і головна хранителька Зінаїда Мартинова, й інші такі самі подвижники та ентузіасти. Головне для них — якнайкраще та якнайповніше розповісти про Миколу Івановича Пирогова. Вченого і Людину.
Музей меморіальний, у ньому безліч речей, книжок, медичного інструментарію, якими користувався Пирогов. У фондах понад 16 тисяч експонатів, а для огляду виставлено майже 1700. У бібліотеці зібрано кілька тисяч книжок та журналів, чимало — з позначками вченого.
Усе життя Пирогова було спрямоване на науковий пошук, і до кожного етапу цього пошуку можна вжити слово «вперше».
Це стало сенсацією — двадцятишестирічний Микола Пирогов, професор кафедри хірургії Дерптського університету (нині — Тартуський університет в Естонії), вразив не лише колег-професорів, а й свого вчителя, видатного хірурга того часу І.Мойєра, видаливши камінь із сечового міхура за півтори хвилини!
Потім було багато сенсацій. І щоразу Пирогов блискуче показував, як за лічені хвилини й секунди можна видалити молочну залозу, камінь із нирки, пухлину підщелепної залози, величезний поліп, що затуляв порожнину носа й зіва, зробити трепанацію черепа...
Він не лише улюбленець студентів, не лише практикуючий хірург-віртуоз, а й великий учений. 1837 року Пирогов пише двотомне дослідження всієї хірургічної роботи клініки, в якому докладно й ретельно аналізує сотні історій хвороб.
Золотим розсипом по сторінках книжки — пироговські прозріння. Він і сам не усвідомлював, як «зазирав» у майбутнє, наближав і планував медичні відкриття вже XX століття. Приміром, пропонував вирізати в хворого уражений суглоб і вставити замість нього штучний.
Пирогову вже 31 рік, усі розуміють, що йому тісно в Дерпті, і його обирають професором заснованої ним же кафедри госпітальної хірургії Петербурзької академії. Лекції та постійні операції не заважають Пирогову писати важливі праці з анатомії, з лікування азіатської холери... Він починає використовувати пари ефіру для знеболювання під час операції. Спочатку були досліди на собаках, потім дію ефіру він багато разів перевіряв на собі. Від цього став гірше почуватися, схуднув, проте вирішив: конкретному хворому для однієї-двох операцій, які йому судилося перенести, ефір безпечний. Сконструйована ним маска для ефірного наркозу використовується в медицині досі.
1847 року вперше у світі Пирогов, працюючи в польовому госпіталі на Кавказі, застосував ефір при операціях на полі бою. Через п’ять років вперше у світовій практиці він здійснив небувалу операцію — подовжив кістку гомілки під час видалення стопи, започаткувавши новий напрям у медицині — кістковопластичні операції. Тоді ж він уперше при переломах використав гіпс, гіпсові пов’язки. Він першим розробив методику хірургічного лікування клишоногості...
У період оборони Севастополя 1854—1855 років Пирогов проявив себе не лише як блискучий хірург, а й як організатор усієї системи медичної допомоги пораненим. Саме тут уперше здійснено в польових умовах сортування поранених залежно від характеру поранення, створено спецтранспорт для доставки хворих у лазарети, вперше за його рекомендацією на війні почали працювати сестри милосердя...
Десятки тисяч учасників боїв із вдячністю повторювали його ім’я. Ті, хто не помер від ран після бою. Ті, хто не помер від зараження в лазареті. Ті, хто не помер від голоду й холоду в госпіталях. Ось чому в «Современнике» було опубліковано велику статтю, присвячену діяльності Пирогова в Севастополі, в якій, зокрема, є такі рядки: «Нет солдата под Севастополем, нет солдатки или матроски, которая не благословляла бы имени г. Пирогова и не учила бы своего ребенка произносить это имя с благоговением!»
Він нікому не відмовляв у допомозі. Одного разу його попросили проконсультувати молодого вчителя Сімферопольської гімназії. Учителеві йшов 22-й рік, але був він дуже блідий, худий, уже давно нездужав. Лікарі ставили йому діагноз: туберкульоз легенів. Для того часу — вирок, і розраховувати можна було максимум на кілька місяців життя. Оглянувши уважно хворого, Микола Іванович поставив зовсім інший діагноз — серцева недостатність — і призначив курс лікування. Через місяць-другий учитель був здоровий. Потім він став ученим-хіміком і через чотирнадцять років після консультації в Пирогова подарував людству періодичну систему хімічних елементів. Так, це був Дмитро Іванович Менделєєв.
Пирогов завжди повністю присвячував усього себе, усі свої потреби й помисли виключно служінню людям. Так тривало все життя. До останнього подиху.
Закінчу словами самого Миколи Івановича, які сьогодні звучать особливо: «Время обсудит и оценит лучше нашего — и наши убеждения, и наши действия, и если мы верно служили идее, которая вела нас к истине, то будем надеяться, что и поток времени не унесет ее вместе с нами».
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google