Як правильно сісти в куток і не думати про помаранчевого ведмедя

У серця є свої докази, яких не знає розум.

Блез Паскаль

Ви намагалися робити в дитинстві таку жартівливу вправу? Сісти в куток, заплющити очі й намагатися не думати про ведмедя. Щосили. Про що завгодно, лишень не про ведмедя. У результаті «заборонений» образ стає головним, і «експеримент» провалюється. Спрацьовує упереджене ставлення, тому що виділяється головна думка. Дарма, що в контексті спільного завдання вона негативна. Ця думка яскрава, образна, міфологічна. І в ній — поразка.

Може це пояснить, чому в історії України військові та політичні поразки часто видаються найвизначнішими подіями? А поведінка лідерів і народу в цей час — як зразок для імітації? І на цьому тлі десятиріччями розвивалася (аж до подій помаранчевої революції) неймовірна мазохістська толерантність і приховані месіанські претензії?

У соціології є закон піднесених соціальних очікувань. Що активніше включаються люди в процес еволюції суспільства, то ширший діапазон їхніх потреб. Освіта й сучасні ЗМІ роблять доступними широкі порівняння не лише з досвідом інших народів, а й зі своїм власним. Все це й породжує нові потреби: чим більше ми маємо, тим більше хочемо.

Та історична пам’ять, як і людська, має істотну особливість. Нація не витягає спогади з якоїсь «скрині пам’яті», а спільно реконструює колишні події. Пам’ять включає лише аргументацію минулих днів. Та оскільки на цей час вона випадає з поточної реальності, виникає самовпевненість у судженнях, що породжує стійкі ілюзії, на підставі яких виникає роздратованість днем сьогоднішнім. Як же так? Ми — героїчна, незламна нація, яка сотні років успішно чинила спротив всіляким окупантам й народила на світ яскравих мислителів, поетів, полководців, інженерів і т.п.! А терпимо ярмо якогось генсека, кадебіста, компартійця, «рудого таргана» (потрібне підкреслити). Та при цьому колективна свідомість не знає, що непохитність — це, зокрема, й інертність, а опір — далеко ще не перемога. А видатні сини й дочки України? Ті й зовсім або прославилися за її межами, або жертовно лягли в українську землю. І за ці жертви, за які не помстилися, дотепер ніхто всерйоз не збирається пред’являти рахунок. А варто було б.

Отже, усі пісні — від плачу Ярославни й до тих безіменних, які розпочинаються на болюче «Ой!»; всі хроніки про звірства татаро-монголів і більшовиків героїзують ущербність нації? Така точка зору теж є, але вона відпочатку неправильна. Мистецтво національного самозахисту українців значною мірою полягало в тому, що публічно (у фольклорі) вони декларували значно більшу сентиментальність аж до плаксивості. І сильно обдурювали (і продовжують обдурювати) цим фактом історичних ворогів. Не витираючи сліз, практична кмітливість дозволяла й зерно сховати, і обріз зі стріхи дістати, і проголосувати по совісті, а не як адмінресурс велів. Та при цьому рівень невдоволення поточним станом справ швидко відновлювався й набував або форм внутрішньої еміграції або відкритого бунту.

Дивна справа виходить. Що це за національний характер такий? Адже однією чутливістю не поясниш одночасно й завищені соціальні очікування, і точність розуміння поточної ситуації. Відповідь начебто і правильна: це тому, що український народ — міфотворець, і то сам, то під чуйним керівництвом лідерів громадської думки все собі придумує. Та в діапазоні суджень про українську міфотворчість, від Грабовича до Бузини, є одна вада. Все це — культурологічні міркування. Вони витончені й самодостатні, як арт-проекти, але погано інтегруються в значеннєвий простір пересічного громадянина.

Адже всі міфи соціальні. Вони приваблюють як громадян, так і владу саме тому, що несумісні з науковим аналізом. До них не можна пред’явити претензій, а результат — наявний. Тому вони — чудовий засіб боротьби за владу. Міф, чи то він історичний чи бюджетний, має бути привабливий зовнішньо і, на думку академіка Осипова, «завжди реалізується в протиріччі з життям як засіб пригнічення людей, і люди починають виступати проти нього». Міф історичний покликаний позначити історичну обумовленість існування нинішньої влади й оголосити її єдино можливою. Міф, що переслідує сьогохвилинну мету, технологічний. Він створює видимість політичної «грамотності» і спроможності влади при виборі історичного шляху. Вони існують дуже недовго, оскільки базуються на кон’юнктурі, емоційних поривах, не торкаючись при цьому підсвідомості.

Розглянемо крізь призму цієї міфології деякі базові соціальні очікування українців. З довгограючих — це зростання економічного добробуту, соціальна стабільність (включаючи особисту безпеку й поняття справедливості). Непоінформованість у бюджетних процесах, тим паче в його нюансах, робить знижку на те, що минуле десятиріччя українець щиро думав, що ось-ось стане жити краще, оскільки вірив у гарні обіцянки. Та, будучи людиною метикованою, не міг не бачити, як обіцяне крадуть прямо в нього з-під носа. Вважаючи що «батогом обуха не переб’єш», він апелював до давньої філософії радянського «несуна» і займався то дрібною контрабандою, то бізнесом, що приховував податки. За іронією долі він і не підозрював, що насправді будує з такими самими, як він, основи громадянського суспільства, в якому держава з усім могутнім апаратом, разом з президентом, є лише інструментом для обслуговування його інтересів і виконання його, громадянина, волі.

З соціальною стабільністю справа й простіша, і одночасно складніша. Люди більш просунутіші розуміють, що територією України проходить Труба (саме так, із великої літери!), ніякої війни, тим паче громадянської, тут ніколи не буде. З одного кінця Труби — виробники газу, з іншого боку — споживачі. Вони не дозволять. Хіба що війна буде за Трубу — чисто економічна. Втім, це не застрахує від локальних сутичок у межах області, двірських переворотів і просто побутового бандитизму. Тому, з одного боку, громадянин розраховує на заморський прецедент — право отримувати й носити зброю, з іншого — мляво апелює до держави, оскільки прямо до міліції за захистом сьогодні звертатися йому просто нерозумно. Адже він, громадянин, все бачить і розуміє. І дуже сумнівається, що при зміні політичних декорацій його дітям буде більш безпечно гуляти ввечері на вулиці.

Ось зі справедливістю складніше. Це почуття внутрішнє. Воно не політкоректне, оскільки в глибині душі припускає помсту за образу, рівноцінні компенсації, виправдання особистих претензій трагічною історією попередніх поколінь. Тому наше почуття справедливості схоже не на просто релігійне, а Старозавітне, з його заповіддю «око за око».

Та перетворити це почуття на рушія соціальних очікувань, здавалося, було не дано. Чому? «Мали чухраїнці цілих аж п’ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає: Це — чухраїнець. І ніколи не помилиться... Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса — все це так і випирає оті п’ять голівних рис його симпатичної вдачі.

Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так:

1. Якби ж знаття?

2. Забув.

3. Спізнивсь.

4. Якось то воно буде!

5. Я так і знав».

Хто написав ці сміливі, блюзнірські рядки? Цариця Катерина? Лазар Каганович? Саддам Хусейн? Та ні. Геніальний Остап Вишня. Його варто було б вивчати в парі з Тарасом Шевченком, тому що ефективні й безболісні ліки від міфологічної інтоксикації — це самокритичний сміх, іронія, яка перетікає в розсудливість. А розсудливість нам найближчим часом знадобиться. Тому що з тактичних українських міфів ми маємо нині очікування політико-економічного дива від президентства Віктора Ющенка. Небагато хто готовий був викривати цей міф. Пригадую, у переддень першого туру в прес-центрі перемігшого нині кандидата одна відома журналістка з прищуром левиці, яка готується до стрибка, сказала: «Хлопці, приходьте швидше до влади, перемагайте... а то я вже не можу стримуватися». Отже, говорячи про очікування результату помаранчевої революції, наші громадяни дотепер не розуміють, чи були вони суб’єктом цього процесу чи лише об’єктом. Переможці величають їх суб’єктом, але досить хамська реакція постфактум на мешканців наметового містечка на Хрещатику вказує на те, що все-таки — об’єкт. Як скаржився один із комендантів табору: коли потрібно було — волали по допомогу, виграли — надіслали папірець про непотрібність.

Ми нині є свідками того, як створюється новий міф на історичну тематику. Міф про принципово нову епоху в історії України. Це абсолютно нормальний процес при усій своїй ірраціональності. Якщо він врівноважується прозорістю економічних і політичних процесів. Та в його створенні потрібна системність, тобто значеннєве «зчеплення» з минулим історичним періодом. І Віктор Андрійович має не поетично, а членороздільно відповісти на всі запитання своїх прибічників, які не озвучувалися до сьогоднішнього дня, як такі, що заважають перемозі. Проте перемога — ось вона? Чи це ще не перемога? Чи не наша з вами?