«Я — РОМАНІСТ, А НЕ ПИСЬМЕННИК ВЗАГАЛІ...» ДО 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЖОРЖА СІМЕНОНА

Сіменон тоді був починаючим автором детективних романів, багато років по тому він досягнув досконалості, яка дозволила йому підняти зневажений жанр до рівня високої літератури.

І.Еренбург

З ім’ям французького письменника Жоржа Сіменона пов’язаний особливий напрям детективного жанру — соціально-психологічний детектив. За кількістю виданих російською та українською мовами романів і їхніми накладами він, як і раніше, випереджає Агату Крісті. Дебютував Сіменон у 20-ті роки, писав оповідання для паризьких журналів. Тоді ж опублікував кілька детективних творів. 1931 року побачив світ його перший роман про комісара Мегре — «Пітер-латиш», який стане головним героєм ста двох книг Сіменона.

Він писав не лише «чисті» детективи, а й твори, присвячені драматичній долі особистості в суспільстві (сам він іменував їх «важкими романами»). З 1930-го до 1972 року ним написано 112 романів, близько сотні новел і оповідань. Багато в чому завдяки цим книгам його іноді порівнювали з такими майстрами прози XX століття, як Франсуа Моріак і Грем Грін. Та все ж головна удача Сіменона пов’язана з образом комісара Мегре.

Як і годиться Великому Сищику, він уміє розплутувати геть безнадійні справи. Але не числом блискучих перемог запам’ятовується цей персонаж. Його вирізняє вміння співпереживати невдахам і аутсайдерам. Нерідко, знайшовши злочинця й відправивши «куди слід», у Мегре з’являється дивне відчуття непотрібної перемоги. Він виконав свій обов’язок, закон восторжествував, але комісар поліції не впевнений, що восторжествувала і справедливість.

Описуючи його методи, багато критиків сходилися на тому, що традиційний для англомовного детективу середини століття логічний підхід заміняється у Мегре інтуїтивним. До висновків він приходить не шляхом дедуктивних вирахувань, а ставлячи себе на місце потенційного злочинця. Як і його попередник — честертонівський отець Браун, Мегре міг би сказати: «Я не розглядаю людину зовні. Я намагаюся проникнути всередину».

Вдало знайдений Сіменоном характер виявився тим стрижнем, навколо якого могли групуватися найрізноманітніші кримінальні події. Чарівність персонажа іноді була здатна витягнути не найвдалішу фабулу, змусити читачів забути натяжки і прорахунки. Але це і є життя.

Після 1972 року Жорж Сіменон писав лише мемуари. «Насамперед, — згадує Ж.Сіменон, — хочу попередити, що я — романіст, і тільки романіст, а не письменник узагалі. Інакше кажучи, у мене не критичний склад розуму, і я не вмію писати наукові статті, вести літературні чи філософські дискусії. Певне, у мене переважає не інтелект, а інтуїція...»

Гадаю, читачеві будуть цікаві висловлювання французького романіста про вплив на його творчість наших класиків.

Про М.Гоголя. «Вперше я прочитав Гоголя, коли мені було років тринадцять. Він справив на мене приголомшливе враження. У той час я ще не знав Фолкнера. Про американського письменника я згадую тому, що люблю порівнювати їх — обидва вони відтворили цілий світ і зробили спільним надбанням маленький, зовсім маленький особистий космос.

Здавалося, що я — підліток, француз (вірніше — бельгієць), який не має жодного уявлення про Росію, не зможу знайти у творах Гоголя доступну для мого розуму духовну поживу: адже автор описував зовсім далекі мені краї, вдачі та звичаї. Проте він відразу ж увів мене у свій світ...

Гоголь ніби взяв людину такою, якою ми її бачимо, розібрав її на складові частини, потім відтворив на свій лад, і ця наново створена письменником людина робиться нам ближчою від тієї, котру ми зустрічаємо повсякденно.

Вразила мене (і вражає досі) у Гоголя надзвичайно рідкісна для письменника властивість — органічне поєднання комічного й трагічного, те, що так вдалося Шекспіру. Гоголь не просто відкидає всі удавані цінності, але своїм уїдливим гумором (я не сказав би сатирою) доводить їх до такої безглуздості, що вони розбиваються в друзки.

Ось що я думаю про Гоголя і чому вважаю його одним із найбільших письменників XIX століття».

Про А.Чехова. «Я не просто захоплююся ним, а відчуваю до нього воістину братню любов. У його творах я знаходжу майже всі мої задуми в досконалішому виконанні.

Насамперед, про те, як Чехов бачить людину і чого він навчив мене. Хоча іноді дуже важко точно визначити міру чужого впливу чи відмежувати його від того, що властиво тобі самому.

Я вважаю, що в літературі Чехов був першим, хто взяв людину не як щось замкнуте в собі, а в її середовищі, у плині життя. У творах Чехова впізнаєш не лише персонажів, а й стан їхньої душі — залежно від пори року, від стосунків одне з одним чи з природою, що надає їм ніби третього виміру».

Про Ф.Достоєвського. «Достоєвський був настільки одержимий усіма людськими пристрастями, що він був одночасно чудовиськом і генієм, генієм і безумцем. Це — згусток людяності, що раптом прорвалася в двох десятках романів-шедеврів. Досить прочитати кілька рядків із будь-якого його твору, і вам стане ясно, що автор — феномен.

Ось чому кожна людина, незалежно від національності та смаків, може знайти у нього щось близьке собі.

Мені здається, що коли проаналізувати твори будь-якого сучасного романіста, завжди знайдеться щось «від Достоєвського», котрий, як і Шекспір, торкнувся майже всіх проявів людської душі.

Фрейд писав комусь, що ідея психоаналізу виникла у нього після читання Достоєвського. Без нього психоаналіз, може, й не існував би.

Я вважаю, що головне у Достоєвського — нове трактування поняття провини. Це поняття дуже складне, далеко не настільки ясне й чітке, як воно викладене в кримінальному кодексі. Воно лежить в основі особистої драми, що існує в душі кожної людини».

А тепер про романіста Жоржа Сіменона: «Все життя я не шукав ні героїв, ні подвигів, ні трагічних ситуацій, але, узявши звичайнісіньких людей і зберігаючи всю їхню достовірність, не виводячи їх за рамки звичного існування, прагнув надати водночас героїчного звучання їхньому життю».