Всі янголи — білі

Страх перед новими медіа — надуманий. І навіть придуманий. Але розрахований досить точно. Люди за своєю природою — консервативні. По тому, як їм виповниться певна кількість років. Тих років, коли в їхній владі буде приймати рішення як на рівні країни, так і на рівні підприємства, організації чи сім’ї. Та й теоретики нагнітають. Лем зі своєю «Мегабітною бомбою». Віріліо зі своєю вже конкретнішою «Інформаційною бомбою». Загалом, усі так чи інакше мислять про інформацію лише в мілітаристському ключі. Маніпуляції, провокації, обман, підміна реального віртуальним тощо приписують новим медіа як такому собі виплодку пекла. Неначе все те ж саме вже не зробили з нами «старі медіа»! Тим часом творець кібернетики (нагадаю, так називається наука якраз про інформацію) з самого початку називав своє творіння «ангелітикою». Оскільки «янгол» означає саме «переносник інформації» — те, що ми тепер називаємо словом «медіа». Ось така секуляризація.

Інформаційний бестіарій — такий собі каталог страхів — починається з «розбещення малолітніх» і закінчується параноїдальними страхами нового тоталітаризму. А після того, як до розряду інформаційних технологій потрапили ще й дослідження в галузі генної інженерії — з якимось особливим задоволенням смакується ідея, що процеси, котрі відбуваються в ДНК, мають власну інформаційну природу, — ґрунт для страху уподібнився легендарним вітчизняним чорноземам. Клони, кіборги і навіть генетично модифіковані продукти, доповнивши все, що ми вже звично називаємо «інформацією», органічно вплелися в поняття глобалізації і перетворили її на стрункий план усесвітньої змови. Забобонний страх уражає всіх, незалежно від світогляду. Затяті матеріалісти впадають у конспірологію й цілком серйозно як доказ цитують Дена Брауна. Ревні християни змінили забобонний жах перед переписом населення на той-таки забобонний страх перед присвоєнням податкових номерів, укотре вбачаючи за спробою «всіх порахувати» підступи сатани.

Страх перед інформаційними технологіями важко розкласти на полички, перелічити по пунктах усі чинники й підтвердити їх або спростувати. Принаймні з двох причин. Перша — розмитість поняття. Що таке інформаційні технології? Способи передачі інформації? І з чого тоді доведеться почати — з глиняних дощечок чи з самої появи мови, а отже — й свідомості, тобто людини як такої? А друга полягає в тому, що будь-який страх — річ ірраціональна. І розмитість поняття тут лише погіршує справу.

Деякі досягнення в галузі високих технологій відкрили вільний доступ до величезних баз даних безплатно чи майже безплатно кожному охочому, який тепер не тільки реципієнт, а й активний учасник їх поповнення та популяризації. Ми отримали доступ до знань. Величезних, просто неосяжних масивів знань. Ми здатні вгамовувати свою цікавість із ранку до вечора. Так діти читають книжки, беручи на віру все, що написано. Але в нашому випадку річ не в інфантильній відсутності критичності, а в тому, що в нас не залишається ні часу, ні бажання, ні можливості перевірити ще раз те, про що ми читаємо.

«Знаю — не знаю» досить легко перетворюється на «вірю — не вірю». Але річ тут зовсім не в підступних інформаційних технологіях, які збивають людей із пантелику й відволікають від класової боротьби. Це, мабуть, просто у природі людській. Напівголий предок, який нічого не знав про фізичну природу атмосферних явищ, вірив у громовержця. Його просунутий нащадок вірить в інформаційні технології. Обоє бояться. Громовержець може не дати дощу або все затопити — і буде голод. Інформаційні технології розтлівають малолітніх, промивають мізки, доводять до вбивств і суїцидів. А ще є ядерна енергія, що загрожує всьому живому, озонова діра, генетичні відхилення, теплова смерть. Загалом — пантеон сучасної людини.

Ніхто не знає, перепрошую, мети еволюції. Звісно, суворі теоретики схоплять нас за руку, висварять і поставлять у куток за такий мовний зворот. Але ми не теоретики, ми не діємо в межах суворих визначень і можемо забути, на якій полиці у нас лежить бритва Оккама. Отож, нам, як людям із плоті та крові, звісно, може бути огидною думка про те, що в певний момент фізичне тіло стане безглуздим, буде покинуте заради переходу на новий — інформаційний — рівень існування як глобальної свідомості. Це, звісно, зі сфери фантастики. Але поки що єдине, в чому незаперечно виявляються людський геній і постійний розвиток, — це способи обміну інформацією. Про «соціальність» людини, про яку люблять писати дисертації соціологи, культурологи й антропологи, та її «інформаційність» можна сперечатися, як про курку і яйце, але так і не дійти єдиної думки про першопричину.

Страх виникає сам по собі — досить зіштовхнутися з чимось не до кінця зрозумілим. І все, що залишається, — навчитися ним користуватися. Страх перед інформаційними технологіями нам найчастіше коштує грошей. Інколи — свободи. Способів стягнути з нас копієчку «за страх» — сила-силенна. Починаючи із «захисних заходів». Скажімо, всі ж знають, який небезпечний мобільний телефон, а тому треба від нього «захиститися». Закінчуючи необхідністю купувати монітори нового покоління — вони нешкідливі. Але захист організму — це ще не все. Це, звісно, теж вибиває зі споживача гроші, однак не такі великі. Завжди знайдеться вдосталь скептиків із технічною/медичною освітою, котрі поставлять під сумнів «рекомендацію асоціації ендогенного дихання Верхньої Вольти». Зовсім інша річ — захист нематеріальних цінностей: інформації, прав, свобод, моралі. Скажімо, ефективний захист інформації передбачає купівлю як додаткового «заліза», так і додаткового ПЗ. Не кажучи вже про те, що він переважно має бути ліцензійним — тоді на кожен новий вірус ми надсилаємо вам наш свіженький антивірус (дуже ефективний саме проти цього вірусу — ми їх одночасно писали). Захист прав і свобод передбачає цілий спектр споживчих витрат — від податків і до, знову-таки, придбання саме ліцензійної продукції.

А які можливості відкривають такі сфери, як захист суспільної моралі! Адже інформаційні технології — це суцільні потоки непотребу. Інтернет — звалище сміття. Комп’ютерні ігри — розпуста і звірства. Комп’ютерні клуби — справжні кубла, діти там днюють і ночують, а коли виходять — очі чер-воні, як у вампірів... Зауважте, інформаційні технології в цій риториці зазвичай зведені, власне, до всього «комп’ютерного». А чого вартий мовний зворот у проекті рішення Київради (!) «інтернет-залежність», із яким закликає боротися фракція Партії регіонів! Складається враження, що трамадол у вільному продажі — це не так страшно, як вільний доступ до Інтернету.

Про небезпеку інформаційних технологій нам нагадують невтомно. Причому під цим зворотом, нагадаю, тепер розуміють не всі разом узяті інформаційні технології, а саме комп’ютерні — ІКТ. Про небезпеку, яка криється в телебаченні, скажімо, давно нічого не чувати. Хоча телевізори «випромінюють» аж ніяк не менше, ніж монітори. А вже чого дітей навчають... Зауважте, в порядних будинках телеки ввімкнені цілими днями у «фоновому режимі», вони виливають на глядача — зокрема й дитину — ніким не контрольовані потоки реаліті-шоу та сумнівної теле- й кінопродукції, що ніяк не сприяють підвищенню морального рівня. І я ще б посперечалася, що руйнує моральні засади більше — комп’ютерна «стрілялка» чи ще один «Будинок». Гра, у кожному разі, не претендує на «правду життя», на відміну від реаліті-шоу, яке нав’язує людські вади як норму й навіть необхідність. Інформаційно-новинні програми на абсолютній більшості каналів не витримують критики — так відверто за кожним меседжем читається інтерес того чи іншого замовника. На цьому тлі новинні стрічки навіть найбільш заангажованих сайтів видаються взірцями журналістської об’єктивності.

Однак інформаційну технологію під назвою «телебачення» ніхто не візьметься демонізувати. Тому що її давно й міцно «поставили на службу». ТБ — це майданчик боротьби інтересів, коли треба — рупор і товстий-товстий шар реклами. Решта — «клей», який не відпускає глядача занадто далеко від «ящика». Хоч скільки клацай пультом — скрізь одне й те ж саме. Найцікавіше, що цей стандарт українського ТБ не по-доброму з нами грається — відданими телеглядачами залишаються ті, кого колись здивувало, що ТБ може бути «таким». Ті, хто ще пам’ятає програму «Час» і трансляцію похоронів вождів на всіх каналах. Ті, хто в ранній юності з завмиранням серця чекав запису фестивалю в Сан-Ремо і нетерпляче перечікував офіційну частину званих концертів у Колонному залі Будинку спілок. Саме це покоління тепер керує процесом у цьому вже не дуже новому медіа. Чи слід дивуватися, що майже все, що вони роблять на своїх каналах для наступних поколінь, як правило, ущербне: однотипні кислотні дівчатка й хлопчики з однотипною попсою й однотипною недорікуватістю. Якби не було ІКТ, її слід було б вигадати.

Не знаю, хто підтримує «страхи перед комп’ютером», — ті, хто хоче стягнути грошенят із комп’ютерних клубів і, якщо вдасться, — магазинів, ті, хто хоче контролювати ринок інтернет-реклами, ті, хто хоче повернути в такий спосіб телеглядача в добре обладнане ідеологічне стійло? Важливо те, що будь-яке обмеження, яке вириває підлітка — а комп’ютерні клуби не приховують, що це їхній основний клієнт, — з його улюбленого віртуалу, хоч ти яку гарну базу під нього підведи, не поверне його в це стійло. І тут можна згадати ще про масу інших можливих (хоч і не таких очевидних) лоббі страху, зацікавлених у молоді, яка не знає, куди себе подіти. Давайте чесно: у певному віці альтернативою віртуалу буде зовсім не хоровий гурток, не секція академічного веслування, не культпохід у театр і навіть не телевізор. Той, хто шукав пригод у «віртуалі», так чи інакше знайде їх у «реалі». Самі вирішуйте, що вас лякає більше.

Насправді ідеологічна небезпека ІКТ лежить зовсім не там, де її бачать автори страшних казок про лихий Інтернет. І проблема в тому, що оцінити справжню небезпеку ми не в змозі. Кажуть, Інтернет підриває засади суспільства. Але, може, в остаточному підсумку, це не так уже й зле — адже наше суспільство не ідеальне? Інтернет робить нас переконаними дилетантами широкого профілю, які не піклуються про поглиблення своїх знань та утримування їх у пам’яті. Навіщо, якщо завжди можна піти на сайт і все уточнити? Зате за рахунок цього «розширення мозку» ми збільшуємо свою пропускну здатність у плані інформації. З погляду традиційної науки, це глухий кут, оскільки для неї важить не так ширина охоплення, як рівень заглибленості вивчення. Але хтозна, чи не стане це сходинкою на переході до якісно нового способу генерування знань за мережевим принципом, прообраз якого можна знайти в теперішніх розподілених обчисленнях?

Зрештою, страхи перед інформаційними технологіями впираються у мораль. Адже, як ви пам’ятаєте, «якщо Бога немає — отже, все можна». Віртуальний світ, який відкривається перед кожним, хто володіє технологіями, — це вже не та «загальна писемність», яка дозволила всім читати книжки й газети. Але, погодьтеся, між першою надрукованою Гутенбергом Біблією і нинішнім порножурналом — породженням тієї ж таки інформаційної технології під назвою «преса» — моральна прірва. Інтернет так само, поряд із порносайтами для любителів мастурбації перед екраном, пропонує сайти, через котрі можна не встаючи з місця допомогти ближньому своєму, проявити найкращі людські риси. Так чи інакше, людині, озброєній будь-якими інформаційними технологіями, поки що вдавалося балансувати між консервуючою мораллю і руйнівною аморальністю й завдяки цьому виживати і йти далі своїм шляхом.

А отже, річ не в самій технології. Нам залишається тільки погодитися, що інформаційні технології, як давні, так і нові, не несуть у собі ні зла, ні добра. Всі янголи — білі, незалежно від того, яку звістку несуть. Добро і зло — категорії людські. А страх перед собою — це вже зовсім інша казка.