ВРЯТОВАНИЙ ЛЮБОВ’Ю

Поділитися
У восьмому томі Великої Радянської Енциклопедії (1972), вже в післясталінські часи, є статті про твор...

У восьмому томі Великої Радянської Енциклопедії (1972), вже в післясталінські часи, є статті про творця вірусної теорії раку академіка АМН СРСР Льва Зільбера й творця вітчизняного пеніциліну Зінаїду Єрмольєву, удостоєної такого самого академічного титулу. Якщо у відомостях про З.Єрмольєву, зокрема те, що вона очолювала Інститут пеніциліну, а потім Всесоюзний інститут антибіотиків, усе наближене до правди, то в рядках про Л.Зільбера все завуальовано. Повідомляється, що він працював в Азербайджані, у 1939 і 1945 роках керував відділами в Інституті мікробіології та епідеміології ім. М.Гамалеї, згадується про його ордени Леніна, Трудового Червоного Прапора, дві Державні премії у повоєнні роки й замовчується, що в перервах між визнанням досягнень він тричі «нагороджувався» в’язницею. «Що мені закиди у вірховіанстві, — сказав він наприкінці життя, — якщо мене звинувачували в зраді Батьківщині»... Та, можливо, ми б так і не довідалися про його чудові відкриття, і світ не прилучився б до осяянь незрівнянного розуму, якби не палка боротьба Зінаїди Єрмольєвої за його свободу.

«Ох, важка справа!»

Вперше мікробіолог Лев Зільбер, призначений на початку двадцятих років директором Інституту інфекційних хвороб у Баку, був заарештований після того, як довів, що спалах холери на Каспійському узбережжі — наслідок не завезення її збудника якимись шпигунами, а результат наявності її місцевих осередків, які до певного часу себе не виявляли. Чому ці чіткі, лабораторно підтверджені дані й засновані на них рекомендації, як зупинити поширення найнебезпечнішого вібріона, призвели до сумного фіналу для першовідкривача, залишається загадкою. Адже глава уряду Закавказької республіки, палко дякуючи Льву Олександровичу, пообіцяв, що за надану допомогу, він, безпартійний учений, увійде до складу АзЦВК — еліти влади.

Та на дослідника знайшлися слідчі, «органам» було якось зручніше ловити неіснуючих диверсантів. Одним із них і був оголошений професор Зільбер як розповсюджувач холери. Це була цілковита дурниця, проте вчений без будь-яких пояснень потрапив за грати. Обстановка у в’язниці була, утім, відносно ліберальною, до ув’язнених ще не застосовували «заходів фізичного впливу», і підслідному навіть удалося спорудити в камері щось на кшталт боксу. Та небо він міг бачити лише через краєчок вікна. На його очах у жалюгідному закутку без повітря вмирав інший в’язень, перс, також міфічний шкідник.

Та як вибратися звідси? У боротьбу включається Веніамін Каверін — молодший брат Зільбера. Єдина надія, мабуть, на Горького, йому подобаються книжки Каверіна, й він симпатизує молодому прозаїку з «Серапіонових братів». Кілька днів Каверін проводить неподалік будинку Горького, сподіваючись на зустріч. Проте лист Олексію Максимовичу вдається передати лише через біографа Горького Груздєва, який має до письменника прямий доступ. «Ох, важка справа!» — каже Горький, прочитавши зміст послання. І все-таки, очевидно, саме його стараннями Зільбера звільняють.

За порухом Лаврентія Павловича

У середині тридцятих років Лев Олександрович, який знову працює в Москві, очолює наукову експедицію на Далекий Схід у зв’язку з епідемією невідомого інфекційного захворювання. Зільбер дійде висновку, що це кліщовий енцефаліт, досі невідома вірусна атака. Роботи його високо оцінюються, учасники експедиції, за винятком самого Зільбера, удостоюються Сталінської премії. А за ним, який розгадав цю таємницю, вночі знову приходять. «Чорний ворон» під’їде до його будинку й втретє, і всі три рази, за фатальним збігом обставин, це станеться на очах його нещасної матері.

У той час при допитах, за рішенням Політбюро, застосовувалися катування. Якось, коли Лев Зільбер був вже академіком, лікар-рентгенолог запитав, чому в нього неправильно зрослися ребра. «Це вроджене», — відповів пацієнт. Насправді дефект був «придбаним».

І тут ми переходимо до зворушливого союзу Каверіна та Єрмольєвої. Зільбер був одружений на Зінаїді Єрмольєвій, проте на час другого арешту вони вже розлучилися, проживаючи, втім, якийсь час в одній квартирі на Сивцевому Вражку. Та забрали переможця кліщового енцефаліту за іншою адресою на околиці Москви. Він знову одружений, у нього маленький син. А в перерві між «посадками» з’явиться ще один хлопчик.

І от Єрмольєва і Каверін знову розпочинають штурм Луб’янки. Забувши всі непорозуміння та образи, Зінаїда Віссаріонівна (може, трохи допомагає її по батькові) відважно домагається в НКВС роз’яснень, стверджуючи, що Зільберу належать видатні відкриття. На жаль, вона наражається на глуху стіну. Заарештовують її другого чоловіка, мікробіолога Олексія Захарова. Відомо, що він помер у тюремній лікарні 1949 року.

Та вона не заспокоюється. Вдається довідатися, що доноси на працівників робить директор Мечніковського інституту партвисуванець С.Музиченко. Приміром, найпотрібнішу книжку «Посібник із щеплень» він називає фашистською. Зільберівці, за словами директора, отруюють криниці та вбивають коней.

Звернення у високі інстанції з приводу безглуздості всіх цих «сигналів» дає певні результати. Напевно, ще й тому, що про арешти довідалися за кордоном. Деяких з тих, на кого звели наклеп, випускають, але Зільбер і Захаров залишаються у в’язниці. Складач фальшивих звинувачень відбувся лише легким переляком. Однак надія не покидає мужніх борців. Якимось чином стає відомо, що Лаврентію Берія, новому наркому внутрішніх справ, другому «читачеві країни», який змінив Єжова, сподобався роман Юрія Тинянова «Смерть Вазір-Мухтара», і він добре ставиться до автора. Напівпаралізований Юрій Тинянов, родич Каверіна та Зільбера, за посередництва секретаря Спілки письменників Ставського домагається неймовірного — згоди Берії ознайомитися зі справою та навіть вислухати по телефону прохачів. Та розмова не відбулася. Спочатку секретар Берії відповідав, що його немає, а після половини третього ночі телефон не відповідав. Однак очевидне втручання глави всесильного відомства, його дивна прихильність призвели до того, що Зільбер повернувся додому. Може, зіграла свою роль вражаюча за відвагою письмова заява Єрмольєвої, Каверіна і Тинянова, направлена в НКВС, — якщо виявиться, що Зільбер хоч у чомусь винний, вони, всі троє, згодні приєднатися до нього в ув’язненні.

Лев Олександрович приїжджає до брата в Ленінград. Вночі читає в томі Брокгауза та Єфрона про інквізицію, напевно, порівнюючи її з «винаходами» системи ГУЛАГу. Вже мічений каральним відомством «із чистими руками і холодним серцем» вірусолог століття майже певно знає, що йому не дадуть спокою.

За Полярним колом

І справді, 1940 року за Зільбером приходять знову. Термін ув’язнення — десять років, за чотирма пунктами горезвісною 58-ї статті. Йде війна, і якось, у відповідь на турботу Єрмольєвої та Каверіна, ув’язненого доставляють із Півночі в Москву, у прокуратуру, для перегляду справи. На жаль, зусилля марні. «Ви відбуватимете термін повністю!» — каже прокурор.

Думка вченого й за умов табору не залишається пасивною. Зільбер виявляє, що оленячий мох — ягель — прекрасне джерело вітамінів і, крім того, із нього можна виготовляти спирт. Його розробки зацікавлюють табірне начальство.

За Полярним колом вперше в історії медицини Зільберу вдається провести з’їзд лікарів-ув’язнених, який минув, за словами Льва Олександровича, жваво та цікаво. Уявіть собі цей з’їзд під конвоєм. Проте з’їзд показав, що навіть тут є можливість мислити, шукати, допомагати товаришам.

Через деякий час Зільбера переводять у «бактеріологічну шарашку», де пропонують працювати над створенням бактеріологічної зброї. Він категорично відмовляється, і знову потрапляє до табору. Та тут начальство схаменулося: відомо, що Зільбер винайшов спосіб отримання спирту з ягелю. Так він опиняється в «хімічній шарашці». Тут обстановка порівняно благополучна, це рабський «лісоповал» не замерзлими руками, а лише розумом, немов у солженіцинському «У колі першому». Головне — забезпечити потік спирту, особливої валюти для начальства. Ночами Лев Олександрович розпочинає експериментувати з мишами, яких за пайку тютюну охоче ловлять ув’язнені. Ці таємні досліди й підводять ученого до вірусної теорії раку. Зільбер подає відповідний рапорт, розуміючи, що, можливо, він ризикує місцем у «привілейованій в’язниці», адже експерименти проводилися без дозволу, але інакше вчинити він не може.

Оcь рядки з мемуарів Льва Олександровича про зустріч із начальником «особливого блоку»:

«Комісар другого рангу сидів обличчям до мене. Сивуватий, трохи повний, добре виголений, він дивився на мене ледачим незадоволеним поглядом. Кругле обличчя, байдужі очі.

— Я прочитав вашу заяву й не можу зрозуміти, чого ви хочете. Що особливого ви зробили? Навчилися лікувати рак?

Я намагався говорити повільно, переконливо. Комісар дивився прямо мені в очі. У цих бляклих блакитних очах не було жодного інтересу ні до мене, ні до того, що я говорив.

— Усі ці речовини можна уподібнити механізму, що зводить курок, однак вбиває куля. Так і при раку — вбиває вірус, а все, що вважають причиною раку, дає вірусу можливість «вистрілити».

— Найцікавіше, громадянине комісаре, — продовжував я, — полягає в тому, що вірус лише розпочинає хворобу, він перетворює нормальну клітину на пухлинну, а далі пухлина росте без його участі. Більш того, у пухлинних клітинах створюються несприятливі умови для існування вірусу, і він зникає з них. Трагедія вчених, які шукали віруси в пухлинах, полягає в тому, що вони шукали їх тоді, коли в більшості випадків їх у пухлинах уже не було.

— Ну, ось що. Напишіть докладно, що ви там зробили, і ми пошлемо ваш звіт у Наркомздоров’я.

— Я не зроблю цього, громадянине комісаре.

— Тобто, як це? — тон став загрозливим.

— 1937 року, коли я та мої працівники відкрили вірус далекосхідного енцефаліту, мене через кілька місяців заарештували, моїми детальними доповідями Наркомздоров’я скористалися люди, які спробували привласнити собі ці відкриття. Зараз йдеться про наукові дані, що мають набагато більше значення.

— А-а-а! Отже, ваші особисті інтереси вищі за інтереси радянської науки.

Я зрозумів — повна невдача.

— Ні, громадянине комісаре, — говорив я вже палко, — я прошу опублікувати результати роботи не під моєю, а під якимось вигаданим прізвищем, щоб радянські дослідники могли скористатися цими даними й водночас, щоб ніхто не зміг їх привласнити.

— Що ж, може, опублікувати ваш «твір» в «Известиях» чи в «Правде»?

Він натиснув кнопку дзвінка. Недбалий помах у мій бік.

— Взяти назад».

Теорія з Бутирки

Комісар як у воду дивився. Через рік статтю Зільбера «Про природу раку» було опубліковано в «Известиях».

«Він захворів, — пише В.Каверін про брата. — Напади грудної жаби, які колись мучили його, почастішали. І — найголовніше — у нього зникло бажання працювати. Він не міг працювати «лише для себе». Природний інтерес до того, як природа розумно «придумала» той чи інший процес, для нього був нерозривно пов’язаний із потребою повідомити людству те, що досягнуто в конспірації немислимої лабораторії. Тиші було скільки завгодно. Холодної, мертвої. Аудиторії не було. Болісно було й те, й інше».

Єрмольєва і Каверін домагаються побачення з Львом Олександровичем. Адже Зінаїда Віссаріонівна на цей час перемогла холеру в Сталінграді, а її пеніцилін показав більш високі лікувальні властивості, ніж американський. Веніамін Олександрович є військовим кореспондентом «Известий», і його посвідчення щось важить.

«Спершись на стійку, молоденький чекіст дивився на схвильовану юрбу, що перемовлялася, маленькими порожніми очима, — пише В.Каверін. — Ми підійшли до нього, і я показав документи.

Довгий ряд дверей йшов уздовж довжелезного коридору, кожні вели до кімнати, де чекав заарештований. Я побачив брата. Він не чекав на мене. Ми обійнялися, і він не зміг втримати сліз. Я ніколи не бачив його коротко обстриженим, під машинку.

І ось розпочалися останні хвилини. З почуттям розгубленості, безпорадності ми обійнялися, і раптом Лев упустив на підлогу носовичок. Миттєво зірвавшись із місця, офіцер підняв його, старанно оглянув і повернув Льву. Останнє прощальне слово...

Приголомшені, пригнічені йдемо ми з З.В. затемненою Москвою.

«Він сунув мені записку, — шепоче З.В. — Давайте зайдемо кудись в аптеку».

З.В. показує мені записку. Це схожий на цигарку, навіть на півцигарки, малюсінький згорточок паперу. Нічого й думати, що його можна прочитати в цій захололій аптеці.

— Треба їхати додому. Там розберемося.

Не пам’ятаю, як ми добралися до квартири З.В. на Сивцевому Вражку. У З.В. є велика гарна лупа. Починаємо читати, і читання продовжується довго, хоча почерк — чіткий, кожна буква зрозуміла. Усе про віруси, жодного слова про безпідставні звинувачення, за якими його п’ятий рік тримають у в’язниці, ні слова про те, куди звертатися, хто, на його думку, може допомогти. Перед нами викладена з граничною точністю, майже формулами, вірусна теорія раку, та сама, що сприяла згодом виникненню незліченних робіт.

«Це якийсь крок, — каже З.В. — Він дає нам зрозуміти... — Ми маємо розпустити чутки, що йому вдалося відкрити спосіб від раку». І вона називає прізвище когось із членів Політбюро, в якого підозрюють цю хворобу.

Єрмольєва починає діяти. Нова турбота збігається з її поїздкою на фронт у складі бригади, яку очолює головний хірург Червоної Армії М.Бурденко. Поїздка виявилася більш ніж успішною, пеніцилін на очах творив дива, повертаючи до життя безнадійно хворих і поранених. І Єрмольєва робить своїм союзником Миколу Миколайовича Бурденка. Лист Сталіну про відкриття Зільбера підписують найвизначніші вчені країни. Та на конверті Зінаїда Віссаріонівна пише лише одне ім’я — М.Бурденко. Верховний головнокомандуючий не може не прочитати лист головного хірурга армії — на всіх фронтах генеральний наступ. 21 березня 1944 року лист був переданий у Кремль. А потім...

«Везіть мене на Сивцев Вражек»

«Після тяжкого нападу грудної жаби мене поклали до Бутирської лікарні, — пише Л.Зільбер. — На п’ятий чи шостий день загримів засув, відчинилися двері й до кімнати ввійшов комісар другого рангу, той самий.

— Будь ласка, не хвилюйтеся, професоре. Я приїхав сказати вам, що ви можете їхати додому. Так, додому.

Я лежав, укритий ковдрою і мовчав.

— Викличте чергового лікаря, — звернувся він до конвойного, разом із яким ввійшов до камери.

— Який стан ув’язненого? Можу я його у вас забрати?

— Так, стан задовільний, можна взяти.

Лікар навіть не подивився на мене.

Принесли мій одяг, я підвівся та одягнувся. Трохи паморочилася голова. Невідступно думав — що ж усе це означає?

Ми пішли до виходу. Комісар сів у машині поруч зі мною.

— Куди ж вас відвезти, професоре?

Невже ж мене справді звільняють? Та «дому» давно вже не було. Я жив дуже далеко, дружина й діти перебували в німецькому полоні.

— Везіть мене на Сивцев Вражек, до професора Єрмольєвої.

Машина зупинилася біля під’їзду її будинку. Комісар звернувся до офіцера й наказав піднятися в квартиру і передати їй, що я прошу її спуститися до машини.

Я злякався. З.В. заманюють у машину, щоб кудись її везти. Може, заарештувати.

— Дозвольте, — майже закричав я, — я зовсім не прошу її спуститися вниз.

Та було вже пізно. Ляснули двері в її під’їзді.

Нарешті, офіцер повернувся.

— Єрмольєва, — доповів він комісару, — не відчиняє двері. Вимагає, щоб явився сам професор. Я просив, переконував, але безуспішно.

Я вийшов із машини разом з офіцером і піднявся на третій поверх. Нас впустили. Всі мешканці квартири перебували в страшному хвилюванні. Всі були на ногах, хоча було близько години ночі. Офіцер не йшов. Коли я звільнився від міцних обіймів, він сказав мені:

— Ваші документи й ваші речі привезуть через кілька днів. Якщо протягом цього часу вас турбуватиме міліція або домоуправління, телефонуйте нам. Ось наш телефон.

27 березня привезли довідку, із якої випливало, що я звільнений рішенням Особливої наради. Все це наводило на думку, що особисто Сталін розпорядився про це. Через багато років я довідався, що це не так. Лист викликав переполох у керівних колах тодішнього НКВС. Було неясно, як реагуватиме на нього Сталін, довідавшись, що у в’язниці гноїли творця нової теорії походження раку. Вирішили звільнити, не передаючи листа».

Академік Зільбер прожив ще понад двадцять років. Він помер у 72 роки, 1966 року, у розквіті таланту. Єрмольєва пережила його на вісім років. Є відомості, що вона приїжджала до Києва, на пеніциліновий завод, де в повоєнні роки було налагоджено широке виробництво безцінного препарату. Це був один із найпотужніших виробників пеніциліну в країні. І щораз, проходячи вулицею Саксаганського повз нові будинки старого заводу, я немов чую її кроки.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі