Володимир САВЕЛЬЄВ: «Мої антиімперські погляди сформувала вільнолюбна Одеса»

Поділитися
Кінорежисер, народний артист України (а також Абхазії) Володимир Савельєв відзначив 70ліття. Святкував працюючи, адже він скептично ставиться до ювілейних вечорів...

Кінорежисер, народний артист України (а також Абхазії) Володимир Савельєв відзначив 70ліття. Святкував працюючи, адже він скептично ставиться до ювілейних вечорів.

У 63 роки в нього народилася дочка, і це він вважає найголовнішим призом від долі. Нині Володимир Олексійович зайнятий новим «проектом життя», заради якого створив спеціальну структуру. Йдеться про історичний фільм «Лицар дикого поля». Це картина про життя Петра Калнишевського, якого цариця Катерина посадила в підвал на Соловках і який дожив до 113 років.

Найкращі фільми — не зняті

— Володимире Олексійовичу, чи відчуваєте ви себе солідним ювіляром?

— Не сказав би, хоча пишаюся кожним прожитим роком і «никому их не отдам, мои года — мое богатство...»

— Ви — кавалер різних нагород, серед яких Почесна грамота президії Верховної Ради України, орден архістратига Михаїла, Гран-прі міжнародних кінофестивалів в Оберхаузені і Сан-Ремо за фільм «На-та-лі!».

— За «На-та-лі!» — їх ще штук сім, але не варто марнувати друкарську фарбу на перелічування — сама «похвала дурості...»

— Не любите хизуватися?

— Люблю, але постійно пам’ятаю Пастернака: «Быть знаменитим некрасиво». Навіть у 70!

— Самокритично. Ну, а якщо для себе, у тиші, якими фільмами ви пишаєтеся?

— Не знятими... Це «Білий клоун», списаний із Єнгібарова і благословенний Параджановим. Це «Анархіст» за моїм сценарієм, написаний 15 років тому про неперевершеного Нестора Махна. Але на жаль!.. Саме на нього Ганна Чміль «не змогла» виділити 500 тисяч гривень...

— А картина «На-та-лі!..» про кохання до спортсменки?

— Для неї — це освідчення в коханні, а фільм, напевно, про любов до кіно. Я тоді «надихнув» оператора Гілевича робити сальто разом із камерою! Про любов до життя! Нам тоді було по тридцять. Я був весь у чорноморських бризках, обпалений південним сонцем, із нахабною посмішкою одесита, якому все по цимбалах.

— Чому нахабною?

— Не мав би я нахабності-сміливості-підприємливості, не було б ні цього фільму, ні іншого — «Очима тренера». А останній теж нагороджений кількома медалями, і, здається, золотими... Тоді мені вдалося переконати блискучого економіста, гендиректора кіностудії Бориса Остахновича й такого ж талановитого провидця — головного редактора Євгена Загданського — запустити мене з одним фільмом, «Очима тренера», — але заплющити «очі директора» на те, що я зніматиму два. Так ми і вчинили, що на той час могло закінчитися для всіх трьох в’язницею. Низький їм уклін за сміливість і за те, що з’явився фільм «На-та-лі!» Так науково-популярна студія стала художньо-науковою — і дуже популярною в усьому світі. І директор, і редактор, і режисери тоді просто хуліганили, а в результаті з’явилися блискучі прориви в кіно.

— У вас є фільм і про балерину, який теж мав успіх?

— Так, це картина під назвою «Сьогодні — кожен день» — про любов до краси жіночого тіла! Це був фільм про шалену працю балерини, про ціну тієї краси, якій ми потім так аплодуємо... Його хвалила Майя Плісецька. У мене є запис худради, на якій Дмитро Павличко, Олександр Сизоненко, Василь Земляк і режисер Віктор Івченко робили такі коментарі, повторювати які не наважуся... Але головне — сам Параджанов проголосив після перегляду: «Студія імені Савельєва»! Щоправда, вранці передумав і перейменував студію в «імені Осики» — Льоня показав свої кінопроби до нового фільму... Але півдня я з цікавістю поглядав на кіностудійну табличку... (сміється).

— Таким чином, щойно ви отримали диплом про закінчення Київського інституту імені Карпенка-Карого, ваші груди були вже в медалях. Хто ж дав поштовх такому успіху?

— Мама, Одеський політехнічний інститут, студентський театр «Парнас-2», де шаленіли Жванецький, Ільченко, Горін, Карцев і де я мав честь танцювати, співати, грати, писати... Потім зйомки, Одеська кіностудія, ролі. Нарешті, кінофакультет, де викладав Віктор Іларіонович Івченко, низький йому уклін...

— А Параджанов?

— Тоді я мав честь «пастися» біля його геніального столу на Площі Перемоги. То були незабутні, найщасливіші дні. Після його застільних пророцтв дорогою додому я встиг вигадати і за ніч написати сценарій «Збирач дощів»! До речі, це ще один геніальний, але не знятий фільм, на сценарії якого Сергій Йосипович написав: «Велика правда! Істина!!! Яка глибина людських стосунків! Переможеш! У передчутті твоєї весни — Параджанов. Березень 1970 року».

— Ви вважаєте себе його учнем?

— Захопленим і вічним шанувальником. На жаль, щоб стати його учнем, кишка у мене виявилася затонка... Та в нього й не могло бути учнів і вчителів. Він — геній. Господь Бог єдиний і втілюється в таких, як він.

«Не всі росіяни — ідіоти!»

— Який приз у день свого 70-ліття ви вважаєте найголовнішим?

— Народження Анастасії Володимирівни Савельєвої і вінчання з Людмилою Миколаївною Савельєвою, в дівоцтві — Бондарчук, у церкві Пирогощі на Подолі. Донечці тепер сім. Може, через неї я почуваюся молодшим, адже треба встигнути і її на ноги поставити.

— Ви ж росіянин за національністю й водночас затятий патріот України...

— Тому що далеко не всі росіяни — ідіоти!.. Просто правителі Росії вже багато століть заражені імперською бацилою. Я родом із сибірської глибинки — народився в місті Петропавловську, це Північний Казахстан. Навіть трохи вивчив казахську. Колись написав сценарій «Збирач дощів», де, за сюжетом, героя-українця у воєнну пору привозять до Казахстану вмирати після контузії. Але дивом його виліковує жінка-казашка. Потім він, нащадок «криничаря», почав копати в пустелі криниці, і невдовзі шляхом, прокладеним із допомогою його криниць, стали ходити каравани. Так він віддячив за свій порятунок і помер, коли викопав свою останню криницю.

Якщо повернутися до теми Росії, я дедалі більше переконуюся, що її імперське всесилля закінчується. Подивіться, навіть недавній прем’єр Касьянов нині виходить з антиімперськими гаслами. А мої антиімперські погляди, певне, сформувала вільнолюбна Одеса, де я пішов у перший клас.

— А як ви там опинилися?

— Батько, який раніше уникнув розстрілу й отримав 1937-го 25 років ГУЛАГу, потім дивом врятувався (його як уже непридатного до праці просто викинули за територію табору) і після війни був направлений в Одесу відроджувати м’ясо-молочну промисловість. Він майже втратив зір, але як висококласний спец очолив в Одесі м’ясокомбінат.

— За що ви отримали звання народного артиста Абхазії?..

— За фільм «Білий башлик» — перший у країні вестерн, та ще й широкоформатний, де всю красу гір і водоспадів Абхазії просто блискуче показав чудовий оператор Вадим Іллєнко. В Абхазії, мабуть, не було квартири, аулу, будинку, де б на мою честь не піднімали ріг із вином. У головному кінотеатрі країни «Апсни» фільм ішов місяцями поспіль. І весь час у залі були глядачі, а навколо кінотеатру ночами палали вогнища. Дехто знав фільм напам’ять, як вірш. Здається, нам вдалося торкнутися найболючішого місця, рани гордого й гарного народу, що кровоточить і тепер, коли дві держави роздирають на частини його душу. Виконавець головної ролі, співак і картяр Томас Кокаскір (я знайшов його буквально на Сухумському базарі), став уособленням гордості й непохитності цього народу. Як і у фільмі, він помер непереможеним, кинувся під танк, захищаючи честь нації під час війни в Абхазії. Царство йому небесне! Реальний генерал де ла Ровера.

— Гарно. А далі були «Сеспель», «Дивертисмент», «Усе життя й одне літо», «Вигідний контракт», «Капітан Фракасс»...

— Це все фільми-каліки... Ремесло, трохи натхнення і... боротьба за кошторис, за ідею, за кусень хліба.

Я роками сидів, обвішаний золотими призами, не одержуючи ані копійки. Асистенти носили мені поїсти, а також брат іноді надсилав з Одеси посилки з їжею... Гонор не дозволяв бути жебраком, довелося заробляти ремеслом.

— Виходило?

— Ще б пак! За «Вигідний контракт» я заробив більше, ніж за всі фільми, разом узяті. Чотири серії зняв протягом одного року. Я тоді партійних внесків сплатив більше, ніж отримав постановочних за «Білий башлик», де у мене вирахували 20% за перевитрату кошторису на 200 тисяч карбованців, і це при тому, що картину було продано й вона дала державі 42 мільйони доларів прибутку! Такі були порядки...

— А після перебудови?

— Першим створив приватну кіностудію за підтримки Українського фонду культури. Спасибі Борису Іллічу Олійнику за підтримку і за назву «Парсуна»! Потім студія стала називатися «Фест-Земля», і на її запрошення Україну вперше відвідали кінорежисери-українці з Канади, США, Франції. На цій студії було створено шість художніх фільмів, десяток документальних. «Останній бункер» Іллєнка, «Вірний Руслан» В.Хмельницького, «Лебедине озеро. Зона» С.Параджанова і Ю.Іллєнка, «Голод-33», «Ізгой», де вперше знявся в головній ролі запрошений з Ізраїлю Іоссі Поллак... Ніхто тоді не вірив, що таке можливо: актор з Ізраїлю в Києві!

— Так, я пам’ятаю, афіша цього фільму рік висіла на Європейській площі, а фільм, здається, нагороджений на Першому всеукраїнському кінофестивалі.

— Не тільки. Гран-прі на МКФ у Сан-Ремо, «золото» у Тбілісі і щось в Ізраїлі...

— Ви згадали Фонд культури. Знаю, саме ви з Борисом Олійником були ініціаторами появи фонду «Відродження»...

— Мав честь особисто запросити в Нью-Йорку Джорджа Сороса в Україну, зустріти його в Києві, почастувати обідом у своєму домі, дати назву організації і навчити великого філантропа вимовляти по-українськи слово «відродження», а не «ренесанс»... На жаль, тепер я лише милуюся будинком фонду, проїжджаючи автомобілем вулицею Артема. Цей будинок я вибив у тодішнього прем’єр-міністра Масола 31 грудня 1989 року, о п’ятій годині вечора, після того, як він закінчив телефонні переговори з Москвою. Він був у гуморі і підписав документ про передачу колишнього будинку Олександра Корнійчука в розпорядження фонду. У спостережній раді фонду я більше не перебуваю.

— Не жалкуєте?

— Анітрохи. Головну справу зроблено, фонд організовано — не як філію московського, а як національний, суверенний...

Імперія і Калнишевський

— Наскільки вірогідно, що Катерина II, перш ніж кинути Калнишевського в соловецький підвал, не лише присвоїла йому звання генерал-лейтенанта, а й нагородила рідкісним високим орденом?

— Це факт. Орден Андрія Первозваного, весь у діамантах. А потім, через рік, вона злякалася мудрої економічної політики Калнишевського. Найкраще це пояснює її ж указ 1775 року: «Заводя собственное хлебопашество, он тем самым расторгал основы престола нашего и среди Российской империи возжелал область независимую под своим неистовым управлением». А він за п’ятнадцять років свого правління розселив козаків по всьому Дикому Полю (тобто від Києва до Чорного моря) і створив 5500 хуторів хліборобських. І тут Катерина дізнається від Потьомкіна, що Калнишевський хліба не просить, бо сам уже продає його Європі.

Пізніше царю Олександру I, який прибув на Соловки, доповіли, що Калнишевський не хоче виходити до нього з камери. Цар сказав, що коли вже той старенький, то він сам до нього увійде. Зайшов він, зігнувшись (вхід і стеля були нижчі царського зросту), і перед Калнишевським заявив: «Ви прощені». На це кошовий відповів, що він винен лише перед Господом. Цар уточнив: «Тоді ви вільні!» На що Калнишевський зауважив: «А ось вільним я був усе життя. А ви — ні!..»

Катерина, яка ув’язнила його, 85-літнього чоловіка, на 25 років, роками чекала, що Калнишевський приповзе просити прощення, але ні вона, ні її наступник цього не дочекалися. Зате навіть Вольтер одержував хліб від Калнишевського.

— Кілька років тому ви зняли відеофільм «Чингісхан» із Богданом Ступкою та Раїсою Недашківською в головних ролях. Чи йшов він на ТБ?

— «Чингісхан» — це, радше, фільм-спектакль, який складається переважно з великих планів. Завдяки грі Ступки він багато в чому переконливо пояснював мотиви поведінки найбільшого полководця свого часу. Ступка за свою роль отримав три чи чотири нагороди...

Колись, 1986-го, я зробив перший у СРСР відеофільм «Спогад» — про Володимира Висоцького. Його було знято на кіностудії Довженка, знімалася в ньому чудова Олена Камбурова. І ось, почавши роботу над відео, я порушив питання про створення всесоюзного відеоцентру, добрався до найголовнішого партійного ідеолога Єгора Лігачова, виклав йому програму, довів необхідність створення центру. Так я одержав на папері 20 млн. доларів на закупівлю апаратури і початок роботи — документ підписав сам Лігачов. Але кіночиновники незабаром спохопилися: «Навіщо вам такі гроші, ми просто вам допомагатимемо». Дали 200 доларів, а потім усе вщухло. Якби не це, в Києві відео ще відтоді було б «на коні».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі