Володимир Діброва: «…тут — усі божевільні, і під тонким шаром правил залягають поклади нонсенсу…»

Володимир Діброва - перший завідувач кафедри англійської мови Національного університету «Києво-Могилянська академія», а сьогодні - професор Українського наукового інституту при Гарвардському університеті. Прозу В.Діброви перекладено німецькою, польською, угорською, шотландською, англійською мовами. 1996 року в американському видавництві North Western University Press вийшов однотомник його прози Peltse and Pentameron. 2012 року в Києві побачила світ нова збірка оповідань В.Діброви «Чайні замальовки» («Пульсари»).

Його неореалістична проза заглиблена у психологізм та історизм. Це - своєрідний імагологічний проект, художня візія України перехідного періоду 1990-х, що постає то трагікомічним, то гротесковим, то іронічним... У письмі В.Діброви відчувається авторський пульс, авторська емоція, а не лише холодна аналітичність, яка розкриває типологію українського абсурду.

Про Україну ту й сьогоднішню, про літературу й науку - розмова з Володимиром Дібровою.

- Пане Володимире, часто герої ваших історій - це люди із травмованою психікою, такі собі маленькі чеховські реінкарнації перехідного періоду. Вони пережили добу радянського абсурду й не можуть від неї оговтатися. На вашу думку, чи подолано вже в українському суспільстві віруси совковості?

- Мабуть, немає такого автора, який, стикаючись з оцінкою своєї творчості критиками й читачами, впізнав би себе. («Я декадент? - дивувався колись Іван Франко, читаючи рецензію на свою збірку «Зів’яле листя». - Се новина для мене».) Але автор не має над цим контролю і не повинен його мати. Завдання письменника - створити довершену річ і довести її до друку. А далі вона живе своїм життям.

Але ваше запитання, здається, виходить за вузьколітературні рамки і стосується наших політичних та соціальних реалій. Слово «абсурд», яке в нас дуже часто вживають для характеристики того, що з нами діється, вказує насамперед на те, що ми сприймаємо своє історичне буття як відхилення від норми. Наче колись чи десь був такий соціальний устрій, де все базувалося на засадах рівності, справедливості й розуму. Та чи існує така «норма»? Послухайте письменників - вони пояснять, як воно все насправді. Коли Британська імперія була взірцем прогресу й добробуту для всього світу, Л.Керролл устами Чеширського кота пояснив Алісі, що тут - усі божевільні і що під тонким шаром правил та доцільності залягають поклади безглуздя (нонсенсу). У ХХ столітті англійський письменник та богослов К.С.Льюїс узагалі назвав увесь цей (тобто видимий) світ «окупованою територією». І це кажуть британці, які не зазнали ні голодоморів, ні гулагів! Більшість людей усе життя коливаються між двома крайнощами. У моменти великої радості ми бачимо, що це - «найкращий з усіх можливих світів» (Вольтер). А коли нас душить розпач, то весь світ для нас стає в’язницею, і наша Данія - її найтемнішим підземеллям. Шекспір хоч і не бував на наших родючих землях, але в цьому питанні як у воду дивився.

Словосполучення «віруси совковості» вказує на те, що йдеться про якусь хворобу. Які її ознаки? В чому вона проявляється? У політичних поглядах? У побутових звичках? У фактах біографії? В імпульсах, які неможливо контролювати? Хто нас лікуватиме від цієї напасті? Хто ставитиме діагноз? Поки що я не чув розумної відповіді на жодне із цих запитань.

Термін «совковість» має емоційний, зневажливо-негативний відтінок. Підозрюю, що ми свідомо заплющуємо очі на причини й наслідки того, що з нами сталося у попередньому столітті. З різних причин ми не хочемо, а може, й не здатні подивитися на себе тверезо. В кращому разі це - ознака тимчасової сліпоти. В гіршому - потяг до саморуйнування. Одні кажуть, що для виходу з кризи потрібна інша перспектива, яку дають час і відстань. Інші сподіваються, що, коли зміняться умови, все само стане на свої місця. Але що таке «свої місця»? Й хто сказав, що там не буде «вірусів»?

- Чи не доводилося вам бачити американський фільм «Чорнобиль» із гротесково-апокаліптичним показом Чорнобильської зони та маніакально-депресивним зображенням України? Що це - віддзеркалення масових уявлень про нашу країну чи результат комерційно успішного продукту сучасного американського кіно?

- Фільму я не бачив. Але не здивований, що таке може бути. Голлівуд - це насамперед спрут і монополія, мета якої - одержати прибуток. А на чому його роблять - для них байдуже. В діаспорі багато людей, які виловлюють в американській популярній культурі кожну згадку про Україну і або пишаються, або обурюються тим. Але я не думаю, що такі крихти осідають у свідомості пересічного американського глядача або впливають на нього. Хоча, звичайно, якби Голлівуд заповзявся виставити Україну в поганому світлі, то він би свого домігся.

- Ви працюєте з молоддю, яка бажає вивчати українську мову та літературу, здобувати знання про Україну. Завдяки чому виникає такий інтерес? Які, на вашу думку, основні спонуки в студентів, котрі обирають українські студії?

- Студенти, з якими я працюю, - це справді вершки американської університетської освіти. І, як правило, їхній інтерес до України має не родове і не сентиментальне, а дуже прагматичне наукове походження. Я маю справу переважно з істориками, політологами, мистецтвознавцями, лінгвістами, інколи з урядовцями, наприклад, із військовими чи майбутніми дипломатами. Ці люди усвідомлюють, що без знання української мови, історії, культури (та й, зрештою, психології нашого народу) вони не зможуть зрозуміти процесів, якими впродовж усієї історії живе Схід Європи. Це особливо стосується мого літнього курсу «Українська мова для академічного читання» або індивідуальних занять з аспірантами під час навчального року. Хоча буває й таке, що на початковий курс української мови записуються студенти, як на мене, «випадкові». Приміром, цього семестру серед моїх студентів одна спеціалізується на квантовій фізиці, інша - на мікробіології та мові гінді. На моє щастя, американська університетська система дозволяє такі «вольності».

- Яким є ставлення до України американської молоді? На рівні масового сприйняття, стереотипів? Чи й досі Україна - це здебільшого сіра пляма на європейській мапі? Якими постають химерна українська душа і національний психотип для американців? Так, як ви описали в оповіданні «Навчальний матеріал»?

- Про американську молодь я знаю дуже мало (мої студенти - нетипова публіка). Весь мій досвід обмежується подружками моєї молодшої доньки. Ці діти, безумовно, Україною не цікавляться. Я не певен, що багато з них можуть показати на мапі не тільки Україну, а й, скажімо, Індонезію (хоча вона й розтяглася на півокеану) чи Швейцарію (в якої на душу населення найбільша кількість нобелівських лауреатів). У них просто немає такої потреби, а отже, не існує й відповідних стереотипів. Це все - наша тема. Це нам не дає спати потреба у визнанні, в тому, щоб світ, нарешті, дізнався про нас, оцінив і полюбив.

Але спробуймо перевести цю «національну» сверблячку на рівень звичайного людського спілкування. Уявіть собі, що хтось ходить поміж людей не просто так, а як уособлення країни і мріє про те, щоби кожен із перехожих захопився звивинами його душі чи формою його національного психотипу. Уявили? І як би ви до такої людини поставилися? Скоріше за все як до будь-кого з вуличної юрби. І все, що вам від нього треба, - аби він не штурхонув вас плечем або не замастив чимось. І лише при ближчому контакті ви звернете увагу на його особисті риси. Але навіть тоді вас цікавитиме не так його «душа», як те, щоб він поводився чемно і щоб на його слово можна було покластися.

А стосовно мого оповідання «Навчальний матеріал» - я не думаю, що багато хто з американських студентів узагалі зрозуміє його. От хіба що, якби зробити з нього театральну виставу. Тоді (в ідеалі!) глядач міг би захопитися дійством і, навіть не розуміючи реалій, відчути, так би мовити, пружину, яка рухає весь цей балаган. Бо саме в цьому (а не в «красивих» словах) сутність театру.

- А над чим працюєте сьогодні? Чи пишеться/обмірковується проект чергової книжки?

- Нині працюю водночас над кількома речами. Перша називається «Переказки». Це комбінація прози, літературної критики й, власне, переказ казок та легенд (деякі з них уже друкувалися в періодиці). Друга мислиться як збірка оповідань і віршів. Задумав також низку п’єс, об’єднаних спільною ідеєю (одна з них уже готова). Ще є роман, над яким б’юся вже десять років, але на його завершення потрібно багато часу і повне зосередження. А саме цього мені дуже бракує. Письменством можу займатися тільки в так званий «вільний час». Та моя головна проблема в тому, що мені ніяк не вдається налагодити нормальні робочі стосунки з українськими видавцями. Без цього доводиться постійно підганяти й гальванізувати себе. Це нагадує гру в одні ворота.

- Чи сподіваєтеся, що ситуація в Україні може змінитися на краще? Чим є це «краще» на вашу думку? Яких змін потребує Україна насамперед і на яких рівнях?

- Я вже 19 років не живу в Україні, тому не маю права давати поради й повчати людей, які опинилися в набагато гірших умовах, ніж я. Але те, що відбувається в Україні, є істотною частиною мого життя, я про це весь час думаю, а отже, якщо ви питаєте, мушу давати відповідь.

Я не певен, що в нашому випадку порятунок може прийти в результаті організованих дій активних громадян на чолі з чесними й мудрими ватажками. По-перше, така спроба щойно була і закінчилася тим, що владу захопила «низуха». Не можна двічі зайти в ту саму річку. По-друге, за своєю природою ми не є «гуртовими тваринами», які полюють на здобич усією зграєю. Ми - патологічні індивідуалісти. Тому, замість заперечувати цей факт, треба навчитися використовувати цю базову рису на свою користь. Зробити зі слабини перевагу. Іншими словами, хочеш, щоб усе було як треба, роби все сам. Або, як писав Шевченко, «на громаду хоч наплюй. Вона - капуста головата, а втім, як знаєш, пане-брате, не дурень, сам собі міркуй». Нагадаю вам, що цю пораду поет давав сам собі. Інший авторитет, святий Серафим Саровський, закликав до того самого: «Спасися сам, і тисячі довкола тебе спасуться». Йдеться про світло, провідниками якого нас всіх закликають бути. Я не уявляю, до яких соціальних трансформацій можуть привести такі особисті прориви, але можна не сумніватися, що при цьому нам дуже багато чого відкриється. Й це - не ліричні марення, це - один із законів фізики. До того ж я не думаю, що ми зі своєю анархічною вдачею та непозбутнім скепсисом надаємося до партійної дисципліни чи послідовного втілення підпільних резолюцій.

- Пане Володимире, насамкінець, - що із сучасної американської літератури ви радили б для українськомовного перекладу чи прочитання?

- Починати треба з Кормака МакКарті. Я навіть не вставлятиму «на мою думку» перш ніж заявити, що сьогодні це - найбільший американський, а можливо, й світовий письменник. Його останній роман «Дорога» - то поезія найвищого ґатунку.

Варто також прочитати все, що написали Мерилін Робінсон або Енні Прул. Жодна література не може обійтися без перекладів оповідань уже покійних Пола Боулза, Реймонда Карвера чи Фленнері О’Коннор. Це - безцінна школа. Багато чого я навчився і в Річарда Бротіґана. (Нічого не казатиму про Воннеґута чи Гемінґвея, які в нас добре відомі, але всяку справжню літературу можна перекладати знову й знову, на кожному звиві часу.) Пол Остер - ось вам, будь ласка, ще один неймовірний прозаїк. Я б також переклав книжку «Фабрика фактів» Люка Санте. Її тема прямо пов’язана з проблемами ідентичності, про які так багато в нас нині говорять.

Серед поетів я би виокремив Джеймса Тейта. Здається, немає кращих ліків від претензійності та солодкавої «поетичності».