Володар Дніпра

10 жовтня минає 80 років від дня пуску Дніпрогесу. Той, хто хоча б раз з берега легендарного острова Хортиця бачив витончений вигин грандіозної бетонної греблі, що стримує звірину могутність Славутича, назавжди запам’ятає цей видатний пам’ятник людському розуму.

Замість передмови

Здавна люди селилися по берегах річок, знаючи, що річка завжди напоїть і прогодує - не тільки рибою і раками, соковитою травою для худоби, а й надасть руху млину, зросить ріллю. Вона була головним торговим шляхом, що давав змогу містам, які стояли на її берегах, активно розвиватися.

Так само й Дніпро завжди був важливою транспортною магістраллю; знаменитий шлях «з варягів у греки» пролягав уздовж його берегів, спотикаючись лише об вікову перешкоду - дніпровські пороги. Тільки в минулому столітті ці особливості Дніпра стали ще й незамінним постачальником енергії, що дало життя величезним українським територіям.

Нездоланна перешкода

Перенесімося в часи дольодовикового періоду… Біля Києва Дніпро натрапляє на так званий український щит. Чому щит? 2,6 млрд. років тому земна кора, яка складається з твердих порід (переважно граніту), взяла і здибилася в цьому місці. Горизонталь стала вертикаллю, яка цілком змінила спокійний характер річки. Розміри щита вражають - він тягнеться широкою дугою від південного вододілу притоки Дніпра річки Прип’ять уздовж Дніпра, перетинає його по лінії нинішніх Дніпропетровська-Запоріжжя, і кінчається в районі Донбасу.

Біля Дніпропетровська води річки проривалися через довгу гранітну гряду, що наповнює річище величезною кількістю порогів і кам’яних перекатів. На шляху до Запоріжжя стояли дев’ять порогів і кілька десятків кам’яних гряд. Загальна довжина неприступних барикад, підступно розставлених тут і там для слабких суденець по всій ширині Дніпра, становила близько 75 км. Проклятим місцем був Ненаситець - поріг, який через надзвичайно швидку течію навіть узимку не замерзав. Тут підступні виходи гранітних брил у руслі Дніпра досить часто ставили могильний хрест на подорожніх і торгівцях.

З часів імператора Візантії Костянтина Багрянородного, який описав труднощі мандрівок Дніпром, кожен з порогів - Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Вовнизький, Будилівський, Лишній або Вільний - був небезпечний, і тому на найбільшій річці України століттями не було наскрізного судноплавства: навіть у «просунутому» XVIII столітті сполучення здійснювалося на ділянках від Херсона до Олександрівська (Запоріжжя), від Олександрівська до Катеринослава (Дніпропетровська) і від Катеринослава до Черкас. Товари, от біда, доводилося перевантажувати і тягти волоком, минаючи пороги по суходолу! Та що товари - ескорт імператриці Катерини Великої, яка приїхала 1787 року подивитися на успіхи князя Григорія Потьомкіна, ледь пройшов через вируючі пороги.

Вгору за течією сплавляти товари було ще складніше - усім відома знаменита картина Іллі Рєпіна «Бурлаки на Волзі», де зображено рабську працю тих, хто реально першим тягнув лямку економіки Росії епохи становлення капіталізму. На Дніпрі ж бурлаків не було, практикувалася здебільшого кінна тяга. Коноводами, які витягали з допомогою коней баржі з товаром з нижньої течії Дніпра вгору, працювали прибережні жителі, які після оформлення договору на виведення судна приїжджали зі своїми кіньми. Людям доводилося йти цілий день, у спеку і холод, іноді під дощем, по розмоклій або погано розчищеній стежці вздовж Дніпра, якою йшли запряжки коней, перебираючись убрід через зустрічні струмки й річки. Восени промоклим і змерзлим людям ніде було зігрітися й обсохнути, допомагало тільки сіно, запасене для коней, у яке можна було хоча б заритися.

Здавалося, так буде вічно.

«Не вірю!»

Електрика була практично невідомою навіть тим громадянам, яким випало жити біля великих міст, аж до революції. За тридцять верст від Києва наприкінці ХІХ століття була темінь несосвітенна. Великі землевласники встановлювали маленькі електростанції, але їх було дуже мало. Скіпа, лампада, смердючі й кіптяві світильники на топленому салі, гасові лампи в заможних селян - ото й увесь набір освітлювальних засобів у той час. До початку Першої світової 33 невеликі електростанції намагалися освітити мільйони квадратних кілометрів Російської імперії. Та де там! Та й до 1917 року кількість станцій хоча й зросла вдвічі - до 75, але потужність практично не змінилася. Навіть у Москві перед революцією електрики не було в 70% житлових будинків.

Заїжджий англійський фантаст Герберт Веллс іронічно писав: «Чи можна уявити собі сміливіший проект у цій величезній рівнинній, покритій лісами країні, населеній неписьменними селянами, що не має технічно грамотних людей, де майже згасла торгівля й промисловість? Такі проекти електрифікації здійснюються зараз у Голландії, їх обговорюють в Англії, і можна легко уявити собі, що в цих густонаселених країнах з високорозвиненою промисловістю електрифікація виявиться успішною, рентабельною й узагалі благотворною. Але здійснення таких проектів у Росії можна уявити собі тільки з допомогою надфантазії».

30 вересня 1920 року, з нагоди від’їзду англійського письменника, дали обід у Петрограді. Головував Максим Горький. Як згадують очевидці, Веллс із помітним зусиллям їв «розкішний обід», а зголоднілі петроградські літератори пожадливо поїдали подані ростбіф і кулеб’яку - з минулих часів. Суперечливий Веллс, який багато написав про можливий розвиток світів, зустрівшись з Леніним, назвав його «кремлівським мрійником». І ще дві речі здивували його: Росія - «це єдина країна у світі, де робітникам грають класичну музику». «Люди обносилися… Навряд чи в когось в Петрограді знайдеться у що перевдягтися», - так прямо й написав після ризикованої подорожі в СРСР Веллс у своїй книжці «Росія в імлі».

З тим і поїхав до своїх, не менш похмурих, берегів.

Хто придумав план?

У ревних критиків радянського ладу в кишені завжди є найсильніший, на їхній погляд, аргумент - так званий план «ГОЭЛРО», який дозволив спорудити електростанції в Європейській частині Росії і не тільки, був виплеканий задовго до революції. Вони почасти мають рацію. У 1910 році столипінським урядом за згодою з американським концерном «Вестінгауз» було розпочато будівництво Волховської ГЕС, потужність якої мала наблизитися до 58 МВт. Тоді ж розпочато обговорення будівництва станції на Дніпрі. Німці - концерн «Сіменс», який запустив іще 1892 року трамвай у Києві, та американська компанія «Вестінгауз» запропонували прокласти канал в обхід майбутньої ГЕС; на їхню думку, він зробив би річку судноплавною. Ціна питання - 600 млн. золотих рублів. Будівництво мало початися 1915 року, але постріл Гаврила Принципа в Сараєво вкинув світ в іншу безодню.

Пуск Волховської ГЕС відбувся 19 грудня 1926 року: молода країна отримала День енергетика, а звіти свідчать про збільшення потужностей у рази - 18,5 тис. кВт замість тисячі в 1917-му! Прикладне значення електростанції теж велике: 14 травня 1932 року на Волховському алюмінієвому заводі завдяки їй отримано перший радянський алюміній.

Після успішного пуску ГЕС на Волхові гасло «електрифікація всієї країни» перестало бути таким; на порядок денний висувається завдання будівництва нових гідроелектростанцій.

Цікаво те, що увага будівельників була спрямована в напрямку Півдня Росії, проте лише у зв’язку з необхідністю вільного проходження суден через Дніпровські пороги; гідроресурси Дніпра їх не цікавили. Досить сказати, що перші судноплавні проекти з’явилися ще в 90-х роках ХІХ століття, а перший план будівництва електростанції - в 1905 році (геніальний інженер Г.Графтіо). Зате після революції в плані «ГОЭЛРО» будівництво Дніпровської станції стояло на першому місці: уже в 1921 році було ухвалено постанову Ради Праці та Оборони «Про будівництво Дніпрогесу».

Без порадників обійдемося!

Професор І.Александров розробив оригінальний проект гідроелектростанції біля острова Хортиця - там, де скелясті береги продовжували звужуватися, а глибина збільшуватися, досягши біля колонії Кічкас найбільшої своєї величини в 40 м при ширині русла 175 м. Це місце називали Вовчим горлом. Поруч із ним на початку ХХ століття було збудовано Кічкаський міст, а пізніше запроектовано саму греблю Дніпрогесу.

На урядовій нараді, скликаній наприкінці грудня 1926 року, обговорювалося питання про здійснення цього проекту з допомогою іноземних фахівців.

«Зимового дня скликали зо два десятки спеців у Кремль, - згадував один з учасників наради Олександр Вінтер. - Розглядається питання про будівництво Дніпровської гідростанції. «Не можемо рекомендувати будувати самим. Справа занадто велика, досвіду немає в нас у цих справах», - так висловлюється більшість. Троє висловилися проти, у тому числі геть беззастережно і я: «Якщо дадуть потрібне обладнання - самі зробимо». Рішення ухвалено: нас трьох і призначити на роботу». Ці троє були: Б.Вєдєнєєв, який до цього будував Волховську гідроелектростанцію, П.Роттер, відомий будівельник з України, і - Вінтер.

Здається, що рішення будувати самотужки стало можливим ще й тому, що недавно був відлучений від керівництва комісією з будівництва Дніпрогесу Лев Троцький. Згодом він напише про цей період більш ніж відверто: «Сталін, а виходить, і Молотов, виступали рішучими противниками Дніпробуду. …Сталін пускав такі висловлювання, що нам будувати Дніпробуд те саме, що бідному мужику купувати грамофон. Коли ж після виходу мого у відставку було зроблено поворот на 180° і я висловив із цього приводу своє здивування на засіданні ЦК, Сталін пояснив, що раніше, мовляв, ішлося про півмільярда, а тепер усього лише про цифру в 140 мільйонів».

Сталін помилився! Отут я подумав, що якби я написав цю фразу в ті тривожні роки, то, впевнений, повторив би долю прадіда і діда, розстріляних у далекі 1930-ті!

Цифра в півмільярда справді звучала, але у зв’язку з усіма об’єктами Дніпровського промислового комбінату, новими заводами, які повинні були стати головними споживачами енергії Дніпрогесу; саме їхня вартість - 250-300 млн. плюс Дніпробуд і становили півмільярда рублів, які врізалися у пам’ять вождя! Однак ці заводи самі по собі входили в будівельні плани галузей промисловості; без Дніпробуду вони просто не з’явилися б.

Згадаємо до того ж 600 млн. золотих рублів, які планувалося спрямувати на роботи на Дніпрі перед Першою світовою; на їхньому тлі вартість радянського будівництва грандіозної ГЕС і заводів на Дніпрі просто мізерна…

15 березня 1927 року на мальовничому березі Дніпра, на скелі, яка зветься «Любов», замайорів червоний прапор із написом «Дніпробуд розпочато».

* * *

31 січня 1927 року Політбюро, вже без Льва Троцького, ухвалило все-таки дипломатичне рішення про стратегію зведення Дніпробуду: «власними ресурсами за умови залучення компетентної іноземної допомоги». Ухвалене рішення викликало чимало заперечень. В іноземній пресі з’явилися критичні статті з приводу проекту, на Заході не могли навіть уявити, як це «росіяни намірилися протягом п’яти років побудувати найпотужнішу у світі гідроелектростанцію».

Соціалізм на окремо взятих берегах

Якщо взяти калькулятор і зробити нескладні операції, то виходить, що 250-300 млн. (заводи) і 140 млн. (Дніпрогес) - ніяк не півмільярда рублів. І це дійсно так!

7 лютого 1927 року Олександра Вінтера призначено головним інженером, а незабаром начальником Дніпробуду. Ті «відсутні» мільйони рублів завдяки цій людині не пішли в пісок і не були розкрадені. Надзвичайно цікаво те, з чого він почав. Не будучи політиком, а тільки інженером, Вінтер, проте, вжив усіх заходів, щоб будівництво в найкоротший строк стало на шлях інтенсивної роботи: Вінтер почав будувати… житло для будівельників і майбутніх експлуатаційників, розгорнув спорудження допоміжних об’єктів. Опікуватися людьми, щоб мати право вимагати, - від цього правила Вінтер не відступав ніколи. На Правому березі Дніпра побудували зручні житлові будинки, фабрики-кухні, хлібозаводи, дитячі садки, їдальні, лазні (одна з них працює досі! - О.А.), висадили дерева, квіти й кущі, запустили водопровід і каналізацію. Навіть сьогодні, проїжджаючи через Правий берег Запоріжжя - таку назву зберегла ця історична місцевість з часів Вінтера, можна побачити Соцмісто - функціональні котеджі для фахівців та інші конструктивістські споруди тих років, автором яких став майбутній академік архітектури Віктор Веснін.

Не забуваймо при цьому, в який час усе це будувалося!

Якби Вінтер почав десь проводити таку соціальну політику сьогодні, то його б одразу обрали нардепом. А може, назвали б популістом і піддали обструкції в ЗМІ та Інтернеті. Виходить, що поняття «чорний рот» дуже давнє, а методика очорнення, виявляється, започаткувалася з незапам’ятних часів; у Москву посипалися скарги на те, що, замість спорудження греблі, Вінтер зайнявся не тим, заради чого був призначений керівником. Якби не підтримка наркома Григорія Орджонікідзе, бути б Олександру Васильовичу в Гулагу. А так міцний тил будівництва було створено, що дало змогу розгорнути основні роботи на найвищому рівні й досягти максимальної продуктивності праці. Будівництво було ґрунтовно механізоване, оснащене допоміжними виробництвами - механічними майстернями, лісопильним, бетонним, кисневим заводами, компресорними станціями, транспортним господарством. На ті часи Дніпробуд був зразковим підприємством, але проблем вистачало: хоча зарплата була непоганою - до 4 руб. на день, плинність серед чорноробів становила 300%!

Замість післямови

За роки будівництва робітники викопали й перемістили 8 млн. кубометрів ґрунту, вручну уклали в тіло греблі 1 млн. 200 тис. кубометрів бетону. За один сезон 1930 року мали вкласти 427 тис. кубометрів бетону. Максимальним тоді вважалося вкладання бетону на будівництві Вільсонівської гідроелектростанції в США, де обсяг бетонних робіт протягом одного сезону становив 380 тис. кубометрів. Куди там - 550 тис. кубометрів на Дніпрі! Ніякими репресивними заходами цього не можна було б домогтися - підневільна праця ніколи не дала б такого результату і, головне, якості. Доведено часом.

Один з американських консультантів будівництва Г.Томсон, що назвав зустрічний план (550 тис. бетону проти 380) «дитячою іграшкою і похвальбою», невдовзі змінив свою думку. «Ми бачили, - заявив він, - бетонування в різних частинах світу протягом тривалого часу, але вперше комусь із нас доводилося спостерігати бетонну лавину. Ця картина справляє сильне враження. Найдивовижніше - це те, що лавина продовжує котитися з такою самою силою, і всі без винятку наснажені новим поривом і захоплені швидким устремлінням уперед!».

До 1939 року Дніпрогес досяг проектної потужності 560 МВт. 78 ГЕС загальною потужністю 8,4 МВт, що працювали в Росії перед початком Першої світової, мають якось занадто дрібний вигляд поруч із Володарем Дніпра.

* * *

А я все ж таки вважаю, що весь успіх - у тій дніпровській скелі з назвою «Любов».