Влада дрібниць

Уже давно переконався — більшість видів розумової роботи зручніше виконувати вдома. Незважаючи на надмір провокаційних можливостей: диван, глінтвейн, півдесятка улюблених комп’ютерних іграшок. Навіть якщо час від часу на всі ці провокації піддаватися, все одно попрацювати виходить куди краще, ніж в офісі. Раніше я мав для себе хороше виправдання — в офісній кімнаті, де проводив по вісім годин щодня, підібралася надто вже добра компанія, і радощі людського спілкування були явно не на користь справі. Проте, змінивши роботу і будучи людиною новою і в міру відлюдькуватою, переконався — ситуація на краще не змінилася. Себто щось таке напівмеханічне — «вставити фрагмент тексту А в абзац Б» — це будь ласка, «звідси — і до обіду». А от самому щось написати, чи принаймні над чимось подумати — то вже проблема. Починаєш шукати інформацію «по темі», пошуковий сервер не поспішає і робить кількасекундні паузи — чому б паралельно з тим не переглянути новини? Деякі з них явно заслуговують на увагу — не буде біди, якщо прочитати їх до кінця, не відволікаючись на результати пошуку... О, поки ми тут читали, пошуковий сервер щось нам знайшов (знайшов він, припустимо, вже дві хвилини тому — але кого хвилюють такі дрібниці). Перших два результати це не зовсім те, що треба, але загалом недалеко від теми, хай поки завантажуються, почитаємо... А тим часом можна перевірити пошту — це ж секундна справа. О, щось прийшло. Лінк від знайомого — мабуть, на якісь дурниці. Але ж зайти треба! Заходимо — так і є, справді дурниці. Агов, хто там добивається в мою «аську» — я ж у режимі «невидимки»... А, це ніби по роботі – треба би відповісти...

Звичайно, зусиллям волі зрештою вдається безжалісно повернути себе до роботи, але це справі мало зарадить. Рідко що так надійно збиває з робочого настрою, як трохи інтернет-серфінгу в комплекті зі спілкуванням. Себто канцелярщиною ще займатися можна, а от думати... В голові — повне сум’яття, це якщо посерфили трохи. А коли довше, всмак — то дзвінка, глибока тиша і порожнеча. Як у горах вночі.

Усвідомивши невеселий стан речей і злегка злякавшись, я почав приглядатися до знайомих — причетних до ІТ. Побачене заспокоїло, бо явні ознаки аналогічних проблем проступали в усій красі. Притому люди, в яких процес зайшов далі, але які прагнули залишатися «з цього боку матриці», демонстрували вперту боротьбу з нездоровою тенденцією. Вельми колоритний вигляд мав автовідповідач на електронній адресі одного знайомого любителя туризму і скелелазіння, а за сумісництвом — програміста: «Пішов у глибокий офлайн. Буду наприкінці літа». Що характерно, вислів, здається, сподобався і самому автору, бо вже і після отого самого літа повідомлення частенько з’являлося на електронній адресі, правда, з меншим часовим проміжком — «до середи», чи «до понеділка». Ще один приятель час від часу практикував «реінкарнацію» — переписував на папірчик кілька електронних адрес найближчих друзів та найважливіших ділових партнерів, після чого стирав списки адрес у поштовому клієнті, міняв власну адресу і номер ICQ.

Перелік «ворогів трудової ефективності» (та й не тільки ефективності, а й нормального людського спілкування) загальновідомий. Пошта, ICQ, розважальні сайти з новинами, які легко читати, але без яких, м’яко кажучи, можна обійтися. Блоги у нас не надто популярні, але стрімко наздоганяють «лідерів гонки». Особливо ефективним способом убивання часу є власний веб-сайт. Навіть коли сайт розміром та відвідуваністю не більший за ліліпута, і на редакційну адресу, окрім розмаїтого спаму, приходить лише кілька опусів міських божевільних на тему «як усіх зробити щасливими» — все одно їх читання дає якесь нездорове задоволення. Адже твоє творіння когось цікавить. До того ж скільки можливостей для вдосконалення дизайну, нових кнопочок і рюшечок — особливо, коли є час. А він завжди є, якщо добряче пошукати — звіт можна здати завтра, база даних однаково зараз не потрібна, а стаття завжди може піти в наступний номер...

Проблема зниження ефективності роботи «білих комірців», виявляється, набула у світі відчутних масштабів. Деякі західні компанії із жорсткою дисципліною (головно банківські й фінансові) складають так звані «білі списки» сайтів, на які дозволено ходити працівникам у робочий час. Банківсько-фінансовим, звичайно, простіше — шукати інформацію в Інтернеті їм не доводиться, тому такий підхід цілком себе виправдовує. Компанія Nestle розпочала своєрідний експеримент — один день на тиждень (у п’ятницю) співробітникам заборонено користуватися електронною поштою. Перед нарадами працівники Microsoft здають при вході усі «гаджети» — аби не відволікали «важливими» повідомленнями, дзвінками і т.д. «Акули капіталізму» мають рацію, вважаючи, що, попри всю зручність мобільної комунікації, часткова від неї відмова допоможе збільшити продуктивність праці. Себто з падінням трудової ефективності в той чи інший спосіб упораються, тут сумнівів немає. Інша річ – зміни у структурі міжособистісного спілкування, проведення дозвілля і ще безліч речей, що відрізняють нас від «ефективних механізмів».

Інтернет, котрий проектувався як середовище інформаційне (звичайно, проектувався він як безвідмовна система наведення ядерних ракет, але про це давно всі забули), пропонує дедалі більшу кількість того, що називається влучним англійським словом infotainment (від information+entertainment). Власне, майже весь сучасний Інтернет розпадається на сектори комерції — матеріальної та інформаційної. Звичайно, є ще десь в Інтернеті й наука — але чи багато хто з двох або трьох з половиною мільйонів українських користувачів (у різних «статистиків» виходить по-різному) ту науку бачив? З комерцією матеріальною, а простіше кажучи, електронним шопінгом усе зрозуміло — прийшов, побачив, прикупив. Кількість відвідувачів магазину, приваблива ціна і максимально проста процедура купівлі — ось і всі складові успіху.

Інша річ — продаж інформації. Насправді пересічному індивіду, з числа тих, хто живе якщо й не в Інтернеті, то десь біля нього, її не так уже й багато треба. Ну, погода (себто що буде видно з вікна офісу), трохи новин (коли чергова революція), трохи якоїсь фахово-орієнтованої літератури для особливо старанних, і дошка оголошень про вакансії — для тих, кого надто допекло. Решту — все потрібне для роботи — принесе електронна пошта. Інформації про те, з якої ноги встало начальство, хто нап’ється на черговій корпоративній вечірці і коли зависне даний конкретний комп’ютер, на жодному сайті все одно не знайти.

Але все міняється, коли інформація починає розважати. Втомлений і знуджений однотипною телевізійною «промивкою мізків», користувач із радістю поринає в розваги інтерактивні, особливо зважаючи на широкий їх вибір. Бо, приміром, замість «світської хроніки» від Кіркорова, Пугачової і Галкіна, можна ознайомитися з останнім скандалом у Каннах. Чи з роздумами на тему «як жиди і масони погубили Росію» — після антисемітської кампанії в Росії з участю «активістів», депутатів Держдуми і священнослужителів такої субстанції в Рунеті стало до неприємного багато. Товар на будь-який смак замість нестерпно солодких «телешоу».

Утім, сучасний Інтернет — це середовище не тільки інформаційне. А для постійних користувачів навіть передусім комунікаційне. При тому можливість комунікації спрощена майже до межі можливого — думка, щойно сформувавшись (або навіть ще не встигши сформуватися — це як пощастить) може бути відстукана на клавіатурі і розіслана майже необмеженій кількості потенційних реципієнтів. А користувачі, які замість посиденьок з пивом, походів у гори чи вирощування кімнатних рослин сидять в онлайні, теж хочуть спілкуватися. І як старосвітська господиня хвалиться перед гостями неймовірної смакоти тортом, так і вони хваляться один перед одним «накопаною» інформацією (у фаховому середовищі) чи просто приколами (що набагато частіше). Себто не один перед одним, звичайно, а «один перед усім списком адрес, у нього наявним» — чи то пошта, пейджер, «френдліст», чи що завгодно іще. Комунікація ця надзвичайно ефективна (маю на увазі кількість тих, хто прочитав, а не якість інформації) і до того ж досить ненав’язлива, щоби хтось хотів її припиняти, навіть особливого інтересу не відчуваючи. Так потроху формуються звички.

Вочевидь, не існує людей, які були б завантажені на роботі впродовж восьми годин п’ять днів на тиждень. Тому рано чи пізно кожен із офісних працівників, яким доводиться копати «від паркана і до обіду» — з фіксацією проведеного на робочому місці часу, починає шукати свій спосіб розважатися без відриву від комп’ютера. А знайшовши той спосіб (зазвичай — не один), починає проводити за ним дедалі більше часу. Це зручно, модно і часто-густо може справити хороше враження на начальство — коли працівник сидить на роботі до глибокої ночі і чимось займається. Бо працівникові тому немає потреби відриватися на щось іще — розваги, «друзі», «пожива для розуму» — все на місці. І відмовитися від цих приємних дрібниць він не просто не може (звичка все-таки), але й не хоче, не бачить потреби. Інша річ, наскільки всі, хто прописані в «контактах» чи «френдлісті», можуть називатися друзями, і чому час від часу всіх їх хочеться стерти. І чи справді анонімний незнайомець під довільно обраним іменем може стати, як це не пафосно звучить, справжнім другом. І чи вартий десяток-другий «фотоприколів» спокійної вечірньої прогулянки.

А щоб дати відповіді на ці запитання, принаймні для себе самого, треба вийти з онлайну і подумати. Disconnect.