Витоки державності. Законодавчій і виконавчій гілкам влади в Україні — 90 років

На 17-му році своєї державності Україна, як кожна цивілізована країна, повинна мати власну історію загалом та всі її складові зокрема. Політичні процеси останніх місяців якось затьмарили низку досить значущих історичних дат і подій у житті країни, які, безперечно, багато в чому заклали підвалини сучасної незалежності. У цивілізованому світі поняття «ювілей» сприймають у межах стародавнього грецького визначення, що пов’язане з цифрою 50. В Україні, згідно з чинним законодавством, ювілейними вважають кількість років, кратну 25. Хоча, безумовно, існують винятки, насамперед для відзначення ювілейних дат творчих мистецьких колективів.

У часи державності, особливо останніми роками, ювілеїв на державному рівні святкували дуже багато. Відповідні ювілеї НАН України, УААН, Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Національного аграрного університету та інших установ і закладів, а також окремих регіонів святкувала вся країна з розумінням їхнього місця в житті України та визнання у світі. Однак чомусь зовсім забули про поки що не зовсім ювілейні, але надзвичайно важливі події в житті країни — становлення організаційних засад її законодавчої і виконавчої влади. Бо якщо не згадати про це сьогодні, то існує ймовірність, що столітній ювілей цих надзвичайно важливих ланок у функціонуванні держави теж можуть не згадати або буде не до них. Чи мусить Україна подякувати своїй Верховній Раді та Кабінету Міністрів — це інша площина запитання. Ніколи влада, у будь-яких її проявах та системах цінностей, не була люба пересічному громадянинові. Але не слід забувати, що вона завжди є і залишається законодавчо відповідальною за все, що відбувається в Україні, і — головне — є гарантом існування самого поняття державності з усіма її атрибутами. Громадяни варті всього того, що самі обирають!

Сьогодні в Україні вже майже не згадують, що 27 лютого 1917 року було повалено самодержавство в Російській імперії, отже — і на більшій частині історичних українських земель. Це не наше свято. Свій відлік державності Україна має вести з 9 березня 1917 року — першого запротокольованого засідання Центральної Ради. Але перше засідання законодавчого органу країни у вигляді першої сесії (загальних зборів) Центральної Ради відбулося 8 квітня 1917 року в Києві, тобто, певною мірою, від цієї події починає свій відлік Верховна Рада України. Прийнятий 10 червня 1917 року І Універсал Центральної Ради є, фактично, її першим по-справжньому державотворчим законом, або Конституцією, незважаючи на окремі позиції наповнення основного гасла: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям». Наступним основоположним рішенням тогочасного парламенту (Центральної Ради) стало створення 15 червня 1917 року Генерального секретаріату — вищого виконавчого органу в державі — або прообразу теперішнього Кабінету Міністрів України. Першим його головою став В.Винниченко, генеральним писарем — П.Христюк, генеральними секретарями: фінансів — Х.Барановський, продовольчих справ — М.Стасюк, земельних справ — Б.Мартос, військових справ — С.Петлюра, міжнаціональних справ — В.Садовський, народної освіти — І.Стешенко. Також до уряду входив і С.Єфремов. Чому генеральний секретаріат, а не, наприклад, Рада Міністрів? Відповідь на це запитання лежить, швидше, у площині давніх сподівань державності ще козацької доби, коли при гетьмані всю повсякденну рутинну роботу виконував генеральний писар та його помічники.

Таким чином, є всі підстави теперішнім Міністерству фінансів України, Міністерству аграрної політики, Міністерству оборони, Міністерству освіти і науки та Міністерству закордонних справ України готувати святкові заходи.

Надалі змінювалася влада і, відповідно, й назви обох головних рушійних сил на українських землях у межах як Центральної ради, так і УНР, Української Держави, Директорії, УСРР, УРСР. Певний час, паралельно з Генеральним секретаріатом, функціонує Народний секретаріат. Із 17 січня 1918 року — Рада народних міністрів Української Держави на чолі з В.Голубовичем. Серед його рішень — відзначення роковин Тараса Шевченка як національного свята, друкування у Німеччині грошових банкнот номіналом 100 і більше гривень на загальну суму 500 млн. гривень. Менші банкноти вирішили друкувати в Україні.

30 квітня 1918 року П.Скоропадський призначає отаманом (головою) Ради Міністрів М.Василенка.
7 травня цей уряд затверджує державну монополію на продаж цукру. Через вісім днів уряд підписує угоду з Німеччиною та Австро-Угорщиною про надання позики на суму 400 млн. крб. Цей факт сьогодні слід розглядати взагалі як щось неймовірне. Далі були закони від: 14 червня — про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями, 29 червня — про громадянство Української Держави, 8 липня — про заходи боротьби з розрухою сільського господарства. 9 липня була створена комісія для розробки проекту Української Академії наук, 2 серпня утворено фонд Національної бібліотеки Української Держави, 10 серпня затверджено статут Українського державного банку, 17 серпня обмежено обіг російських грошових знаків, 23 серпня затверджено статут Державного земельного банку. 2 жовтня вийшов закон про утворення міських дум і проведення виборів у ці думи, 16 жовтня оприлюднено Універсал про відродження козацтва та ін.

За перші шість місяців існування Української держави було прийнято близько 400 законодавчих актів із метою «упорядкування політичного й економічного життя України». Сьогодні, ознайомлюючись із неповним переліком зробленого за часи Української Держави, тільки дивуєшся: чому ми так швидко забули свої витоки державності, при цьому активно і навіть достеменно ідентифікуємо себе з населенням ще часів трипільської культури? Остаточний прихід радянської влади у 1920 році заклав організаційний фундамент структури законодавчої і виконавчої влади спочатку УСРР, а потім УРСР через Раду Народних Комісарів, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет, потім — Верховну Раду республіки. Як і у всіх «братніх» республіках Радянського Союзу, діяльність виконавчої та законодавчої гілок влади будувалися на засадах демократичного централізму.

Окремо хотілося б сказати про знакову роль, яку відіграли спочатку Генеральний секретаріат земельних справ (із другої половини 1917 року), потім (з 22 січня 1918 року) міністерство земельних справ, і особливо — Народний комісаріат землеробства України (з 29 лютого 1920 року) у становленні планової економіки країни. Законодавчо відповідаючи за всі перетворення на селі та провідний сектор економіки — сільське господарство, цей наркомат, передусім завдяки М.Вольфу (1880—1933), зумів довести необхідність існування плановості всіх важелів народного господарства навіть при зміні ідеології у бік так званого колективізму. Не випадково ту ж таки кооперацію — предтечу НЕПу — в Україні було впроваджено на півроку раніше, ніж на всій тогочасній території радянської Росії. Обіцяна «ленінська конфедерація» так і не була створена, і пошук необхідних господарських рішень фактично завершився 1927 року.

На сьогодні існує ціла низка фундаментальних праць, побудованих на матеріалах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, які можуть задовольнити інтереси кожного, зацікавленого у підтвердженні написаного щодо еволюційного поступу законодавчої та виконавчої влади у країні. Зі свого боку, хочу відзначити чудовий за побудовою і викладенням хронологічний довідник В.Верстюка, О.Дзюби та В.Репринцева «Україна від найдавніших часів до сьогодення» (Київ, Наукова думка, 2005), який дає можливість охочим неупереджено простежити всі етапи на шляху до державності.

Часи незалежності, за великим рахунком, не змінили ні структури Верховної Ради та Кабінету Міністрів, ні їхніх функцій. Єдине — тепер офіційно нічого не потрібно узгоджувати з Москвою, і гарантом дотримання норм Конституції став президент України.

Підсумовуючи, слід відзначити, що 90 років існування законодавчої і виконавчої влади в Україні, — безперечно, важлива подія в житті країни. Відомо, що «ніщо не виникає з нічого і нікуди безслідно не зникає». Тому потрібно погодитися з видатним російським вченим, академіком Дмитром Ліхачовим: «Тільки та країна має майбутнє, яка свою історію і, особливо, здобутки, використовує для свого подальшого розвитку». Про це не слід забувати.