Вітаутас Ландсбергіс: «У 1990 році наше суспільство дозріло до бажання більш щирого і чистого життя»

Двадцять один рік тому, 11 березня 1990 року, у Вільнюсі Верховна Рада Литви ухвалила акт «Про відновлення незалежності Литовської держави», скасувавши дію радянської Конституції. Литва стала першою з радянських республік, яка зробила такий крок. Це стало можливим тому, що місяцем раніше на виборах до Верховної Ради республіки переміг рух «Саюдіс», головою сейму якого був Вітаутас Ландсбергіс. Основними цілями руху були культурне відродження, демократизація, економічна незалежність республіки. У «Саюдісі» діячі культури, представники інтелігенції грали першу скрипку, загальна чисельність руху сягала 180 тисяч осіб. Як признавалися пізніше самі учасники руху, вони були ідеалістами з відтінком утопії.

11 березня 1990 року було також ухвалено тимчасову конституцію країни, трохи згодом - закони про реституцію власності, експропрійованої «советами» в 1940-ті роки. Кремль відмовився визнати незалежність Литви, розпочавши економічну блокаду республіки, яка виявилася неефективною, а відтак скасованою в липні 1990-го. М.Горбачов у січні 1991 року пішов ва-банк, і радянські війська захопили кілька будівель у Вільнюсі, включаючи телецентр (спецназівці вбили 13 осіб і сотні поранили). Брутальна воєнна акція завдала непоправної шкоди іміджу СРСР. На референдумі, проведеному вже в лютому 1991 року, понад 90% громадян республіки проголосували за незалежність Литви. Це було початком кінця імперії зла…

Про настрої, які панували в Литві напередодні відновлення незалежності, про те, як створювався «Саюдіс», які цілі ставили перед собою його учасники і чого хотіли домогтися, - в інтерв’ю з почесним головою «Саюдіса», екс-главою Верховної ради Литви, сейму Литовської Республіки, депутатом Європарламенту Вітаутасом ЛАНДСБЕРГІСОМ.

- Як сталося, що вчений очолив політичний рух «Саюдіс», при цьому ставши знаковим політиком для Східної Європи?

- Коли в Литві формувався рух на підтримку перебудови і «Саюдіс», я не був кабінетним ученим, швидше людиною мистецтва, причому мистецтва публічного. Закінчив консерваторію як виконавець і, попри те що не мав особливо великих турне, увесь час десь грав. Це було доповненням до педагогічних, а згодом - музикознавчих занять. На фортепіано граю досі і не припиняв грати навіть тоді, коли займався політикою. Я кажу про це, щоб не склалася думка, ніби людина сиділа-сиділа в кабінеті, а потім раптом пішла до людей. Виконавська діяльність це насамперед звертання - до людини, слухачів, нехай навіть і до уявних, до Бога. Можна провести певні паралелі: коли виконавець готується до виступу, він планує, що його слухатимуть, а тому готується донести до слухачів певну інформацію, почуття, ідеї, світовідчуття, закладені в музиці. Це дуже публічно. А вийти й піднести замість музики якесь політичне бачення життя чи ситуації - не така вже велика різниця. Однаковісінько: граючи, ти або переконуєш слухача, або ж ні. Якщо ти говориш і тебе слухають -це означає, що виникає зв’язок із аудиторією.

Важко назвати той день, коли мене б хтось узяв і «висунув» чи уповноважив кудись іти і щось казати. Просто багато десятиліть до створення «Саюдіса» суспільство дозрівало до бажання більш щирого і більш чистого життя, розв’язання проблем, яких влада, система і режим не вирішували. Якась частина людей (і я був серед них) не могла спокійно дивитися на те, що відбувається, вважаючи, що наш обов’язок - хоча б стукатися нагору, доносити до влади інформацію про те, що є така необхідність. Саме так і виник «Саюдіс».

- Від самого початку ідеєю, бажанням, місією було достукатися до влади чи ви ставили перед собою максимальні завдання - такі як незалежність Литви, вихід з СРСР?

- Ми хотіли достукатися до свідомості людей при владі. Були конкретні приклади і ситуації, які ми хотіли вирішити. Наприклад, мистецтво і спадщина Чурльоніса. Чи потрібно пояснювати, хто ця людина? Її мистецтво своєрідне й глибоке. А оскільки воно своєрідне, примітивний прошарок можновладців не розумів, не відчував цього. Спадщини митця не цінували, і це ставало навіть фізично згубним. Його картин не показували, не рятували. Забуття таких шедеврів - пограбування суспільства. Така сама ситуація була і з його музикою, її не грали, вона лежала в рукописах. А тим часом для того, щоб музика жила, її потрібно виконувати. І я грав опубліковану і неопубліковану музику, нагадуючи тим самим, скільки є прекрасних творів. Але цього було замало. Щоб музику могли грати інші музиканти, нести людям, її потрібно видавати.

Тоді я працював з майбутніми педагогами і розумів, наскільки важлива ця робота для того, щоб Литва не вироджувалася, а народна освіта не перетворювалася на виклад комуністичних доктрин, не зводилася до примітивної класової боротьби. Мені хотілося, щоб молоді люди, які стануть педагогами від музики, мали інші уявлення, розуміння цінностей. Виконавство - не тільки музика, а й робота, чесна робота або халтура. А це вже має моральне значення. Музикант повинен розуміти свою відповідальність, коли грає твір. Тут і поняття краси, і місія ділитися цією красою, навчити любити світ. Сказати своїм учням щось важливе, достукатися до їхніх душ. І в цьому теж політика.

- З огляду на вашу діяльність, погляди, до вас проявляли увагу «компетентні органи»?

- Така увага, безперечно, була. Це відбувалося не з самого початку моєї діяльності, і таку увагу до мене проявляли не повсякчас. Річ у тім, що я мав багато друзів мого покоління, серед них не було похлібців режиму чи «придворних художників», які творили б політичну пропаганду і жили з цього. Ні, вони створювали своє мистецтво. Навіть не будучи багатими, визнаними. Із цими людьми було дуже цікаво дискутувати, ми завжди почувалися вільно. І ніхто не боявся, що серед нас є сексоти.

Проте настав момент, коли мною зацікавилися «компетентні органи», пропонуючи «трошки стежити» в моєму оточенні. За це обіцяли в чомусь «допомогти». Я сказав: «Дякую, але мені й так добре».

Тоді були різні обставини. Люди молодші за мене хотіли виїжджати за кордон, хотіли щось робити, але їм одразу ставили відповідні умови. Мені теж обіцяли поїздки за кордон. Але за кордон я поїхав 15 роками пізніше.

- Біля витоків «Саюдіса» стояла величезна кількість діячів культури, людей творчих, освічених. Озираючись назад і на роки, які минули відтоді, що ви можете сказати про роль культури у формуванні держави?

- Не зовсім правильно ставити процес розвитку культури в залежність від кількості грошей, які виділяються з бюджету. Культуру можна розуміти, і я її розумію дуже широко. Те, що ми зараз із вами розмовляємо, це, безумовно, явище культурне. Те, що пишуть журналісти, також культурне явище. Політика - це, безумовно, теж культура; погана політична культура - це теж культура. Хоча, швидше, халтура і шкідництво, які не роблять суспільство більш розумним, вдумливим, терпимим і винахідливим у житті.

У багатих державах культура, її розвиток сприймаються як само собою зрозумілі речі. Необов’язково має існувати державна політика, яка «купує культуру» та платить за те, що хтось щось робить. Ні. Все це твориться і робиться, бо це чиєсь покликання, бо в когось є натхнення. Держава, звісно, може оцінити та у чомусь допомогти. Але це не має відбуватися як у рамках радянської системи - от вам, товариші-художники, своя організація, а от вам, товариші-музиканти, - своя. І, відповідно, крихти з бюджету, і ви там діліть їх між собою. А якщо будете добре поводитися, одержите квартири, та іноді навіть зможете поїхати за кордон, а погано - отримаєте з бюджету менше. Коли культура змушена служити, і їй за це платять, - це культура виродження.

Інше питання в тому, коли, наприклад, у місті немає концертного залу, немає приміщення для виставок, ніде ставити спектаклі. Саме держава має будувати бібліотеки, зали та створювати умови для розвитку культури.

- Повернімося до подій 1990-1991 років. Наскільки важкою була економічна блокада Литви, і чи вдалося радянському керівництву досягти якихось результатів з її допомогою?

- Вона була шкідливою для наших людей, для нашої країни. Та водночас - і для Радянського Союзу. Сама ідея абсурдна. Ми говорили тоді з керівниками СРСР, що, починаючи блокаду, вони визнавали, що Литва - це вже й не частина тієї країни. Якщо хтось б’є, скажімо, власну ногу, то він божевільний. Навіщо ж ви б’єте частину власного тіла за те, що вона вирішує робити щось по-своєму? Тут треба домовитися і з’ясувати, у чому проблема. Або визнати, що це вже не моє тіло, і воно живе своїм життям. Інша річ, що, відповідно до імперського мислення, тоді починається помста за самостійність, як самітнику, який відійшов убік і там будує свій будиночок. Отут був схожий варіант. Але той, хто намагається застосувати силу, автоматично визнає, що самітник будує свій будинок, і він уже не кріпак, якому можна просто дати різки...

Керівники СРСР чинили як божевільні: оголошували, що Литва - це частина Союзу, і водночас били, мучили нас. Це імперська психологія. Ми мусіли це витримати, не нервуватися, не вдаватися до кроків помсти у відповідь. І така політика дала результат. Звичайно, на ситуацію вплинула критика міжнародного співтовариства, міжнародних організацій. Отоді тільки вони зрозуміли, що не зможуть переломити нас. І що треба йти на діалог. Хоча до цього було сказано, що ніколи не буде переговорів із нами. Глибокий реформіст і демократ Михайло Сергійович Горбачов казав тоді: «Я не вестиму переговорів із частиною моєї держави». Ну що ж, тоді доводилося просто шкодувати, намагатися щось пояснювати.

Пізніше влада все ж таки пішла на переговори, але насправді нам заговорювали зуби, а самі готували агресію. Спокійно відпустити нас вони не могли. І Кремль не збирався тиснути тільки якимись блокадами, а просто вдарив фізично. Показали кулака і повністю програли. Просто через нерозуміння, що нині інші часи, що є інші цінності та що у світі на події в Литві дивляться не так, як хотілося керівникам СРСР, не відповідно до їхньої філософії. Хоча іноді, можливо, Захід і сприяв і закривав очі на деякі речі, бо треба було якось співіснувати із СРСР. Але ніхто тоді не зміг би їм сказати: які ви молодці, що пішли з танками давити людей. А керівництво СРСР вважало, що це можливо, і це вкотре - як із Угорщиною, Чехословаччиною, Польщею - зійде з рук.

- А як Горбачов реагував на ваші вимоги в особистих розмовах?

- Якоюсь мірою він був терпимий у тому, що не виявляв відкритої ненависті та ворожості, хоча вона відчувалася. За інших обставин, у присутності інших людей він відгукувався зі злістю про мене та про «Саюдіс». Але в очі він намагався нас переконати, що ми дурні, які блукають у тумані. І його велика країна нам нічого не дозволить зробити, а світове співтовариство нас не визнає.

- Уже після того, як Литва стала незалежною державою, за вашої активної участі був ухвалений «Закон про відшкодування збитків, завданих радянською окупацією». Чого вдалося домогтися цим кроком, адже Росія так і не визнала цей закон та ваших вимог?

- Так, ми справді ухвалили цей закон, і, попри те, що його не визнає Російська Федерація (офіційний правонаступник СРСР), ми вирішили прийняти документ. Річ у тім, що в такий спосіб ми зобов’язали власний уряд домагатися компенсації без урахування часових рамок. Я вважаю, що це було правильне рішення, адже з його допомогою ми зобов’язали наші уряди боротися за ці цілі, попри все.

Довідка DT.UA

Вітаутас Ландсбергіс народився 18 жовтня 1932 року у Каунасі в сім’ї литовського архітектора Вітаутаса Ландсбергіса-Жямкальніса і лікаря-окуліста Они Яблонскіте-Ландсбергене. У 1969 році захистив кандидатську дисертацію про композиторську творчість Мікалоюса Чурльоніса. У 1994-му захистив докторську дисертацію.

У червні 1988 року був обраний до ініціативної групи «Саюдіса». На установчому з’їзді «Саюдіса» у жовтні 1988 р. обраний у сейм і раду сейму «Саюдіса». З листопада 1988-го по квітень 1990 року - голова ради сейму «Саюдіса», з грудня 1991 року - почесний голова. 11 березня 1990 року за його активної участі Верховна Рада ухвалила декларацію про відновлення незалежності Литви. Того самого дня він був обраний головою Верховної Ради Литви.

Голова Верховної Ради Литви (1990-1992), сейму Литовської Республіки (1996-2000). Один із творців (1993) і лідер правої партії «Союз Вітчизни» («Консерватори Литви»). Обирався (1993) і переобирався (1995, 1998, 2000) головою партії; з 2003 року - голова її політичного комітету і член президії.

З червня 2004 року є членом Європейського парламенту і входить до найбільшої фракції Європейської народної партії («Християнські демократи»).