ВІРТЕ СЛУЖИТЕЛЯМ ГІППОКРАТА!

Минає осінь, все нагадує про прийдешню епідемію грипу, збільшується кількість простудних захворювань, знову нагадують про себе хронічні хвороби. Отже, хочемо ми того чи ні, доведеться звертатися до лікаря.

Не секрет, що успіх у процесі лікування може бути досягнутий лише за повного порозуміння та довіри всіх його учасників.

Ставлення людини до хвороби складається по-різному. Простудні захворювання у здорових людей, як правило, протікають без особливих наслідків. На жаль, сьогодні більшість із нас страждають на хронічні хвороби, із періодами ремісії (коли не потрібно вживати ліки) і загострення. Деякі (наприклад, гіпертонія, цукровий діабет та інші) вимагають щоденного прийому медикаментів, а отже, періодичного лікарського спостереження для контролю за станом і корекції лікування. Тривала хвороба, як правило, викликає у людини хронічний стрес, на котрий кожен реагує по-своєму.

У багатьох пацієнтів виникає відчуття страху, зневіри у власних силах, недовіри до лікаря. Чому я маю пити ліки щодня? Може, цей лікар нічого не знає і краще піти до іншого? Тягнеться низка візитів до різних фахівців, їхні рекомендації, як правило, подібні. Бувають такі лікарі (на щастя, їх небагато), що для підвищення свого авторитету дискредитують колег і змінюють схему лікування зі словами «Хто ж вам це призначив? Звісно, це не допоможе!». Позитивних результатів від їхнього лікування краще не чекати, оскільки різкі зміни схеми лікування і скасування деяких ліків може призвести до ускладнень чи погіршення стану.

Частина людей, особливо молодшого і середнього віку, не критично оцінює свій стан і не вірить у те, що вони серйозно хворі. Чоловіку у 40—45 років, сповненому сил та енергії, не хочеться щодня приймати таблетки, наприклад, від тиску, або на очах у оточуючих користуватися кишеньковим інгалятором, робити щодня укол інсуліну. А хвороба ж небезпечна не сама по собі, а можливими ускладненнями. Щоденний прийом ліків при гіпертонії допомагає в 30—40% випадків уникнути ускладнень у вигляді інсультів й інфарктів. Невже комусь не хочеться опинитися в їхньому числі?

Дехто, дізнавшись про те, що серйозно хворий, із головою занурюється у цей стан. «Прислухається» до свого організму, пред’являючи дедалі більше скарг. Таким людям здається, що їх неправильно лікують, ліки не допомагають. Вони бродять від одного лікаря до іншого, без особливого позитивного результату.

На зорі моєї лікарської діяльності я спостерігала пацієнтку, котра у віці 70 років вперше обстежилася в лікарні й у неї виявили хронічні захворювання, із якими вона благополучно жила, не знаючи про їхнє існування. Вона злякалася і повністю «занурилася в хворобу». Лікувалася в усіх лікарнях міста без особливого успіху. Здавалося, вона тане на очах. Я порадила родичам звернутися до психолога, котрий призначить препарати, що коригують настрій і психологічний стан. Згодом хвору було не впізнати — вона одужувала, виконувала фізичну роботу і не думала більше про свої хвороби. А досягнуто це було призначенням усього однієї таблетки.

До речі, особливості людського характеру можуть зумовити розвиток деяких захворювань. Так, гордим і марнославним загрожує гіпертонія, скупим — стенокардія, інфаркт міокарда, незадоволеним навколишнім світом — мігрень, заздрим — гастрит, виразка, холецистит, інші хвороби шлунково-кишкового тракту, боягузливим — хвороби нирок.

Давно відомо, якщо лікуватися, не вірячи в одужання, найдорожчі ліки не допоможуть. При випробуванні медикаментів використовують ефект «плацебо», тобто пустушки, — хворий думає, що вживає ліки, а насправді, таблетка містить індиферентну речовину, у деяких вона справляє очікувану лікувальну дію. Тобто у пацієнта є позитивна мотивація на одужання — а це вже половина успіху. Навіть найсерйозніші захворювання у оптимістів протікають значно легше, аніж у песимістів. Велика гумористка й улюблена багатьма акторка Фаїна Раневська, одужавши після інфаркту, сказала: «Якщо хворий дуже хоче жити, лікарі безсилі».

Тож велике значення має психологічний контакт лікаря та пацієнта. 1988 р. Единбурзька декларація Всесвітньої федерації з медичної освіти встановила: «кожен пацієнт повинен мати можливість зустріти в особі лікаря людину, підготовлену до ролі уважного слухача, спостерігача, клініциста, а також людину, котра володіє високою сприйнятливістю в сфері спілкування». Лікар у доступній формі має розповісти пацієнту про причину захворювання, можливі ускладнення, методи лікування і разом із ним вибрати найприйнятніший засіб.

Я чую заперечення багатьох — лікарі не завжди уважні, не слухають, грубіянять тощо. Буває й таке. Дільничний лікар протягом дня спілкується на прийомі і вдома з великою кількістю страждаючих людей. Окрім запису в амбулаторну карту, потрібно заповнити масу супровідних і не завжди потрібних талонів та документів. Прийшовши до чергового пацієнта, він може не помити руки, бути неуважним зовсім не тому, що він поганий лікар, — просто він втомився. Це, звісно, не виправдовує такого лікаря, але не потрібно через деякі окремі випадки робити висновки про всіх представників цієї професії. Більшість моїх колег роблять усе можливе, іноді й неможливе для того, щоб допомогти хворій людині.

Буває, людина почувається погано, приховуючи це від близьких, не йде до лікаря, оскільки вдома чи на роботі накопичилося багато проблем. А в цей час хвороба непомітно робить свою підступну справу. У результаті пацієнт звертається до лікаря, коли йому стає зовсім кепсько. Лікувати запущену хворобу значно складніше. Іноді допомога може спізнитися — так буває при онкологічних захворюваннях.

Зараз хворий може вибирати — лікуватися у дільничного, просто у знайомого лікаря чи йти в приватну клініку. Головне, щоб це був фахівець, якому ви довіряєте, можете поділитися своїми проблемами, із яким встановлено хороший психологічний контакт. У цьому разі навіть найсерйозніші й найтяжчі захворювання будуть подолані.