Випробування Вієм

Українські політики, кажучи про масову, суспільну свідомість, роблять це досить упевнено. Навіть самовпевнено. Оскільки ми народні обранці, то кому, як не нам, знати, чого народ хоче і хотітиме? Посилаються на опитування, пресу, експертів... Але ті самі опитування останнім часом віддзеркалюють дуже неоднозначне ставлення до владних структур. Кажуть про чергову кризу довіри. Політики хвилюються: це звичайний стан умів чи певні особливі претензії до «помаранчевої» влади? І знову — швиденько до експертів. Усе це нагадує спроби пробурити земну поверхню на таку глибину, щоб точно дізнатися, із чого складається ядро Землі.

Допіру їхав я на мотоциклі через Карпати найсучаснішою гірською дорогою, яку нещодавно побудували, кажуть, македонці з чехами. Машини з європейськими номерами летять в обидва боки, але все — по-європейськи чемно. А в районі Нижніх Воріт повернув убік і опинився за хвилину в цілком іншій цивілізації, іншому часі й вимірі, який нагадує Ікстлан у Кастанеди. Цілковита відсутність асфальту, люди і корови, які неквапливо бредуть у всіх напрямках і медитують на їм одним відому тему. Життєрадісні, але здивовані діти. Майже потойбічні, але горді діди й баби. Добрі молодці напідпитку, але у випрасуваних штанях... тощо. Подумалося, ось вона — суспільна свідомість, справжня. У ній навіть немає парадоксальності, яка видається спочатку значущою. Є величезна і важка, як Карпати, інерція століть, є непізнавана для транзитного мандрівника логіка саморозвитку. Можливо, жодної суспільної, масової свідомості взагалі не існує?

Є масова підсвідомість, колективне несвідоме, на нього легко та зручно списувати всі рукотворні соціальні психози. Але таким чином зима 2004-го перетворюється з «революційної» на «психіатричну», а це неправда, хоча рукотворність і психотичність там почасти мали місце.

Політики — такі самі люди, переважно з тими самими помилками сприйняття. Вони характеризуються хіба що підвищеною помисливістю та завищеною самооцінкою. У першому випадку це страх втратити статус, на фундаменті якого вибудувана крихка будівля їхньої особистості. У другому — робота «клакерів», некваліфікованого оточення, котре промишляє компліментами. Але «нова хвиля» українських політиків, судячи з їхніх заяв і дій, вигідно відрізняється від старої. Насамперед — почуттям відповідальності. Наївно думати, що це певна радикально нова порода людей. Просто в спини їм дихає величезна, гороподібна хвиля народних сподівань. Політики, викинуті нею нагору і вперед, змушені трохи випереджати швидкість історичного потоку, щоб їх не змило в історію.

Чи має ця «хвиля» свідомість? На жаль, у побутовій оцінці суспільних явищ ми часто користуємося понятійними «уламками» марксизму, відповідно до якого суспільна свідомість виникла одночасно й у єдності з виникненням суспільного буття. Природі (без урахування Божої волі) байдуже існування людського розуму, а суспільство не могло б без нього не тільки виникнути і розвиватися, а й проіснувати жодного дня і години. Через те, що суспільство є об’єктивно-суб’єктивною реальністю, суспільне буття і суспільна свідомість пов’язані одне з одним: без енергії свідомості суспільне буття статичне і навіть мертве.

Отже, існує? Але свідомість реалізується у двох напрямах: відображенні й активно-творчих здібностях.

Із рефлексіями, тобто з відображеннями, в української нації завжди все було на висоті. Медитативність замість рішучих дій — класика жанру. Зі шкільного курсу літератури пригадується, як герой повісті Франка «Борислав сміється», коли його катують, зціпивши зуби говорить брату: «Карбуй!». Тобто запам’ятовуй про запас, потім розберемося. Це загальнонаціональне відкладання з’ясувань «на потім» з успіхом використовували і російські царі, і польські королі, а слідом за ними — і комуністична влада.

Якщо вважати національно-визвольні рухи українців активністю свідомості, то вона не часто і не дуже ефективно, але все ж є в історії народу. А от із власною соціальною творчістю — погано. Запорізьку Січ і різну окупаційну владу — до уваги не беремо. Це творче волевиявлення не народу, а в кращому разі окремих його прошарків, субетносів і класів. Або просто пристосування до дійсності, інстинкт. А свідомість має функцію випереджального відображення, тобто усвідомлену спрямованість у майбутнє. Жодного цілісного уявлення про своє майбутнє українське суспільство нині не має. І спроби видати за це уявлення те, чого люди НЕ хочуть у майбутньому, кумедні.

Сьогоднішні претензії до влади мають суто психологічну природу. По-перше, через згадану величезну інерційність влада ще довго сприйматиметься народом як те, що протистоїть йому. «Вони» — це головна характеристика влади. «Вони» можуть бути кращими чи гіршими, ліберальнішими чи безмірнішими, але однаково це «вони», а не «ми». Можливість ображатися на сьогоднішню владу є можливістю ображатися на владу загалом. У цьому сенсі нинішні «вони» розплачуються за попередніх. Особливості демократії, нічого усвідомленого.

По-друге, природний маятник суспільних настроїв хитнувся від ейфорії до депресії, а причину для депресії шукають у зовнішніх рисах поточної ситуації. На особистісному рівні — це як передменструальний синдром, коли дратує все, і причини знаходять де завгодно, крім власного тіла. Отож, в емоційній пригальмованості знов-таки — нічого особистого.

По-третє, абстрактні показники зростання економіки — спірна тема навіть для фахівців, а для українського «Ікстлану» вони і поготів не мають значення. Спроби порадувати людей тим, що наш ВВП дедалі більше зростає, потішили б Фрейда, але свідомості вони знову ж таки не стосуються.

Ну, і по-четверте, одна з головних емоційних складових нашого суспільства, об яку завжди розбивалися як витончені схеми московських політтехнологів, так і промови наших політиків, котрі намагалися максимально просвітити людей із точністю до трьох знаків після коми, — це те, що в оцінці влади суспільством працює просте «подобається — не подобається». Президент Ющенко, приміром, сприймається парадоксально. Він незвичайний, занадто «схожий» у політичній поведінці на «пересічну» живу людину з природними реакціями, чим дуже приваблює і викликає симпатію до себе, але водночас і непокоїть. Проте його поведінка передусім сприймається, а не осмислюється. Це чудово, знаково, з погляду української історії. Але з погляду політичних націй, демократіям яких сотні років, не означає взагалі нічого.

Про наявність суспільної свідомості можна говорити тоді, коли вона одночасно і рефлексує, і змінює буття навколо себе. Політичні, культурні, релігійні ідеї можуть випереджати суспільство, його нинішній стан і вести за собою. В історії України релігійні ідеї це іноді робили, щоправда, це була реакція на утиски. Культурні — у деяких регіонах. Політичні — лише у разі наповнення їх релігійним або культурним змістом.

Суспільна свідомість — це узагальненість її складових частин, які потрібно не просто емоційно пережити, а осмислити. Причому на різних рівнях (повсякденно-життєвому, теоретичному, суспільно-психологічному, ідеологічному і т.п.). Й те, що кожним рівнем свідомості суспільне буття відображається по-різному, і є реальною складністю. Тому не можна розглядати його як просту суму понять «свідомість» і «суспільне».

Євроінтеграція, Євробачення, помаранчева революція тощо — усі ці слова, як і День Незалежності, мають велике суспільне емоційне наповнення. Це чудово, що суспільство нарешті візьметься за руки бодай у такому хороводі — аби почати, а там воно піде. Але весь словник наших політиків покликаний звертатися до якогось колективного Тараса Бульби як архетипу українця, у котрий, схоже, починають вірити і самі політики. Водночас, згідно з Юнгом, архетипи розташовуються парами. І, проїжджаючи Карпатами, де люди і природа часом — єдине ціле, я подумав, що друга частина українського архетипу — це Вій. Малоестетичний, але всезнаючий і всемогутній. І коли вже якась панночка викликала його до життя з глибин колективного несвідомого, то політикум має бути готовим подивитися йому в очі, відповідаючи за всією суворістю метафізичних законів, а не впасти на землю бездиханним, як Хома Брут.

Українська влада намагається якщо не приручити, то хоча б захистити себе від цього пронизливого і нещадного погляду. Власне, усі її публічні дії чудово вписуються в шаманські та інші магічні практики давнини. Чим є виступ політика, як не камлання з бубоном? А практика роздавання нагородних медалей — хіба не вибудовування символічної шаманської ієрархії? Партійні слогани — ті самі заклинання; вимахування прапорами має відігнати злих партійних духів; «посадка неугодних» — ритуальні жертвопринесення. Ну і не без дещиці фокусництва і шахрайства, як заведено серед окультної братії, коли «працюється» на публіку.

Психіатри часто мають справу з пацієнтами, котрі загралися з енергетикою потойбічного. Існує воно об’єктивно чи лише в глибинах підсвідомості — значення не має. Сила ця величезна профанам (у тому числі і владним) видається якщо не дармовою, то легкодоступною. Без урахування плати за дотик до несвідомого. Помаранчева революція — лише частина цієї енергії, яка, вивільнившись, не може бути керованою. Навіть визволителями. Єдиний шанс — дати їй право на саморозвиток, наслідуючи давніх китайців, котрі вважали: найкращий правитель той, про якого відомо лише, що він існує. Але щоб подивитися в очі Вію, потрібно поступитися марнославством і партійним бізнесом, прагненням помсти і бажанням знайти місце в історії. Сьогоднішня українська влада до цього не готова. А повіки тим часом піднімаються...