Він залишається нашим сучасником. 14 січня 2007 року виповнюється 100 років від дня народження усесвітньо відомого ученого-патофізіолога, патріарха української ендокринології, академіка НАН і АМН України Василя Павловича Комісаренка

Столітні ювілеї іноді схожі на меморіальні дати. Стираються з пам’яті поколінь подробиці життя людини, яка колись жила і творила, риси її обличчя. Її перемоги, звершення та відкриття починають існувати ніби самі по собі, й ім’я, увічнене в меморіальних дошках або назвах, дедалі рідше пов’язують із живою душею — люблячою, страждаючою, бунтівливою. Можна все списати на парадокси часу і людської пам’яті. Є й більш прозаїчні причини: часом відомі колись учені, котрі мали блискучий лекторський талант і серйозні наукові праці, після відходу з життя швидко забуваються, тому що не залишають після себе гідних учнів, здатних розвивати наукові напрями, висунуті вчителем. Так умирають яскраві квіти, які не дають плодів. Часом буває й навпаки, потрібні століття, щоб гідно оцінили внесок недооціненої сучасниками особистості у світову науку, культуру чи історію.

Академік Василь Павлович Комісаренко був ученим і людиною, чиє значення для науки та медицини не мерхне з часом. Він залишається нашим сучасником. Саме час згадати істину: кожна людина коштує рівно стільки, скільки залишається від її життєвого досвіду і продовжується в досвіді наступних поколінь. Її ідеї, ім’я, думки досі справляють потужний вплив на розвиток ендокринології.

І тут простим переліком обійтися важко. Цей неординарний учений не тільки автор пріоритетних наукових праць, які мають велике значення для теоретичної та клінічної медицини, а й активний учасник створення фундаментальної ендокринології як науки. Саме Комісаренко активно сприяв її розвитку в Україні. Саме він став організатором інституту ендокринології й обміну речовин, що здобув світове визнання.

Сто років тому в невеличкому селі Черняхове Кагарлицького району на Київщині в сім’ї бідних селян Павла Дмитровича Комісаренка та Лукерії Григорівни Рикуненко народилася друга дитина. Назвали хлопчика Василем. Від своїх однолітків відрізнявся він невгавучою жагою знань. 1924 року за путівкою губкомнезаму 17-річний хлопчина вступає до Київської фельдшерської школи «у зв’язку з раннім виявом схильності до медицини». Будинок цієї школи зберігся дотепер. Він розташований по вулиці Мельникова, 50, і в ньому досі розміщене Київське медичне училище.

Навчався хлопець сумлінно і після закінчення школи працював у селах Запорізької та Полтавської областей. Саме там у молодого фельдшера сформувалось остаточне рішення пов’язати своє життя з медициною, допомагати хворим людям. Василь мріє знайти нові методи та способи лікування важких недуг, однак розуміє, що для цього недостатньо знань, набутих у фельдшерській школі.

1928 року, попри матеріальні труднощі, хлопець вступає до Харківського медичного інституту. Цей вуз був одним із найвідоміших у ті роки в Радянському Союзі. У ньому працювали такі видатні вчені, як В.Воробйов, В.Рубашкін, В.Шамов, Д.Гриньов та ін. Лекції метрів медицини студент Комісаренко слухає із захопленням. Він допитливий і працьовитий. У студентські роки до молодого чоловіка приходить кохання, символічно, що і звали дівчину — Любов. Протягом 60 років Любов Іларіонівна була вірним супутником життя Василя Павловича, турботливим, люблячим другом і помічником, якому він зобов’язаний багатьма своїми успіхами.

Після закінчення 1932 року інституту його рекомендують на наукову працю й того ж року зараховують до аспірантури Українського органотерапевтичного інституту в Харкові, який уже був відомим науково-дослідним закладом. У його стінах працював блискучий В.Данилевський — засновник інституту, а також такі відомі вчені, як Є.Приходькова, Б.Альошин, С.Генес, А.Воробйов, С.Лейтес — цвіт Харківської школи ендокринологів. Особливо великий вплив на формування наукового світогляду Василя Павловича в цей період справляє академік В.Данилевський, улюбленим учнем якого він стає. Через три роки після зарахування до аспірантури Комісаренко успішно захищає кандидатську дисертацію.

1935 року він уже старший науковий співробітник Українського органотерапевтичного інституту, а всього через два роки 30-річного кандидата наук призначають директором цього закладу (із 1941 року перейменовано на Український інститут експериментальної ендокринології).

Харківський інститут ендокринології стає головним ендокринологічним центром, де гармонійно розвивається як експериментальна, так і клінічна ендокринологія. Налагоджуються виробництво і випуск багатьох лікувальних препаратів, особливо інсуліну, що на той час мало величезне значення для країни. Членом ученої ради інституту стає відомий радянський учений, президент АН УРСР О.Богомолець. Часто приїжджаючи до Харкова, Богомолець спостерігав за молодим директором і вченим і незабаром запросив його до Києва в докторантуру і на керівництво лабораторією ендокринології в недавно створеному ним інституті.

З 1940 року, протягом 25 років, Василь Павлович Комісаренко беззмінно керував лабораторією ендокринології Інституту експериментальної біології та патології, реорганізованого потім в Інститут фізіології ім. О.Богомольця АН УРСР. Постійний науковий контакт із О.Богомольцем, творча обстановка, що панувала в очолюваних ним інститутах, спілкування і дружба з багатьма талановитими його учнями (Є.Татариновим, Р.Кавецьким, М.Сиротиніним, М.Горєвим, О.Тимофєєвським, І.Іщенком та ін.), які згодом стали відомими вченими, дали можливість найяскравіше виявитися таланту Василя Павловича і сприяли формуванню його як видатного вченого.

1941 року Комісаренко захищає докторську дисертацію, а потім видає монографію «Про патогенез інсулінового шоку».

Вибухнула війна, яка порушила здійснення задуманих наукових планів. В.Комісаренка призначають заступником наркома охорони здоров’я УРСР і уповноваженим Військової ради Південно-Західного фронту. Він веде величезну роботу з евакуації медичних кадрів і закладів України в тил, розгортання госпіталів, вирішує питання медичного забезпечення Червоної армії та партизанських з’єднань.

Після визволення Києва Василь Павлович із властивою йому невичерпною енергією береться за відновлення інституту і керованої ним лабораторії. Відновлюються складні експериментальні дослідження. Одним із важливих напрямів лабораторії стає вивчення механізму дії гормонів.

1949 року в лабораторії ендокринології Інституту експериментальної біології та патології, якою керував Василь Павлович, працювало усього п’ять осіб: три наукові співробітники — З.Черногорова, В.Лусенко та І.Маєвська, один аспірант — К.Зак і лаборант Г.Кобзар. Але науково-дослідна робота набирала обертів, і кількість співробітників зростала. В лабораторію влилася група Р.Ізоболінської, котра вперше в Україні почала з допомогою біохімічних методів визначати різні статеві гормони і 17-кетостероїди в біологічних рідинах хворих. Це мало величезне діагностичне значення. Працівниками лабораторії стали М.Левченко, О.Клименко, Н.Нагнибіда, Н.Науменко, О.Шевченко та ін. З Далекого Сходу приїхала Т.Валуєва. Число аспірантів збільшилося до чотирьох осіб. 1953 року у зв’язку з реорганізацією та злиттям Інституту експериментальної біології та патології ім. О.Богомольця МЗ України та Інституту клінічної фізіології ім. О.Богомольця АН України в один — Інститут фізіології ім. О.Богомольця АН України, лабораторія Комісаренка стала називатися лабораторією ендокринних функцій.

Обсяг досліджень у галузі ендокринології дедалі зростав. Результати набувають широкого резонансу і приносять суттєві практичні плоди. Невеличка за штатами й оснащенням лабораторія ендокринних функцій Інституту фізіології ендокринних функцій АН УРСР уже не може забезпечити бурхливий розвиток цієї галузі медицини. Зазираючи уперед, Василь Павлович розумів, що час диктує створення інституту ендокринології. Ендокринологія як наука необхідна не лише для з’ясовування природи та лікування захворювань залоз внутрішньої секреції, а й патогенезу та терапії найрізноманітних захворювань.

Початок XX століття охарактеризувався драматичним, геометрично прогресуючим зростанням числа хворих на цукровий діабет, що неминуче призводило до їхньої швидкої загибелі. Тривалий час причина хвороби залишалася неясною, а лікування — малоефективним.

Тільки в 30-ті роки минулого століття канадський хірург Фред Бантінг і студент Чарльз Бест із підшлункової залози телят отримали витяжку, що містила гормон, іменований інсуліном, який виявився високоефективним у боротьбі з діабетом. Було доведено, що саме інсулін, вироблюваний бета-клітинами в острівцях Лангерганса підшлункової залози — відповідальний за виникнення діабету. У хворих на цукровий діабет відбувається руйнація бета-клітин і тому виникає гіпоінсулінізм. Відкриття Бантінга і Беста допомогло повернути до повноцінного життя тисячі хворих на цукровий діабет, яким загрожував привид смерті. За відкриття інсуліну Бантінг і його керівник професор Маклеод одержали Нобелівську премію.

Однак механізм дії інсуліну на різні ланки обміну речовин в організмі людини протягом багатьох років залишався маловивченим. Тому однією з важливих проблем, якою зайнявся В.Комісаренко ще в довоєнний час, стало вивчення механізму дії інсуліну. Результати цих досліджень саме і були представлені в докторській дисертації «Про патогенез інсулінового шоку». У відгуку на дисертацію академік О.Богомолець писав: «Ця робота утворює новий напрям у галузі вивчення механізму лікувальної дії інсуліну при діабеті».

30—40-ті роки минулого століття ознаменувалися також інтенсивним вивченням гормонів кори надниркових залоз, установленням їхньої хімічної формули, біологічної дії та можливості використання в ролі лікарських препаратів. Завдяки видатним дослідженням нобелівських лауреатів Едварда Кендалла, Тадеуша Рейхштейна та інших учених вдалося отримати з екстрактів бичачої надниркової залози в чистому кристалічному вигляді, а згодом і синтезувати цілу низку гормонів кори надниркової залози (кортикостерон, гідрокортизон, кортизон). 1948 року Філіп Хенч уперше використав кортизон для лікування хворого на ревматоїдний артрит, за що разом із Кендаллом і Рейхштейном також одержав Нобелівську премію. Це стало першою ластівкою в застосуванні кортикостероїдів для порятунку життя хворих із недостатністю кори надниркової залози (хвороби Аддісона), лікування колагенозів, а також безлічі інших захворювань. Кортизон, гідрокортизон та їхні синтетичні похідні у вигляді таблеток, емульсій, мазей з успіхом нині застосовуються при різноманітних хворобах. Цей короткий екскурс в історію відкриттів і пошуків у світовій ендокринологічній науці ми робимо для того, щоб стало зрозуміліше, наскільки важливими для людства були такі дослідження.

Приблизно в цей же час В.Комісаренко з кори надниркової залози виділяє препарат кортикотонін, на відміну від адреналіну, здатний тривалий час підтримувати підвищений тиск і тонус усього організму. Дослідження дії кортикотоніну були узагальнені вченим у монографії «Гормони кори надниркових залоз та їхня роль у фізіологічних і патологічних процесах організму». До речі, відомі факти, що під час Другої світової війни служба військово-повітряних сил Німеччини застосовувала добуті з кори надниркових залоз екстракти для підвищення боєздатності своїх льотчиків.

Виділення з кори надниркових залоз гормонів і вивчення їх фізіологічної дії спонукало канадського вченого Ганса Сельє до створення оригінальної концепції про загальний адаптаційний синдром і стрес. Він вважав, що кожний хвороботворний агент, який діє на організм, окрім специфічного ефекту, зумовленого його якістю, викликає і низку специфічних зсувів в організмі, які однотипно розвиваються і супроводжуються активацією передньої частки гіпофізу та кори надниркових залоз. В.Комісаренко захопився цією концепцією і спеціально побував у лабораторії Ганса Сельє в Монреалі, ознайомився з його безпосередньою роботою. Між ученими зав’язалася тісна дружба. Ганс Сельє до 70-річчя від дня народження свого українського друга приготував йому своєрідний подарунок — присвятив Комісаренку свою роботу «Концепція стресу. Як ми її уявляємо 1976 року». У передмові Г.Сельє написав: «Істинно велику честь і особисте задоволення доставляє мені можливість висловити в цій статті своє давнє захоплення професором В.Комісаренком».

До речі, Василь Павлович познайомився і з Бестом, який брав участь у відкритті інсуліну. Коло його спілкування і наукових інтересів було надзвичайно широким. Не буде перебільшенням сказати, що Василь Павлович здобув великий науковий авторитет серед ендокринологів усього світу. Він підтримував тісний зв’язок із відомими ендокринологами США, Канади та Європи, такими як Інгл, Колліп, Асвуд, Левін, Сельє, Мілку, Бібергайль, Лішак, Хорват, Ендроці, Шкрабало та іншими, відвідував їхні лабораторії і запрошував їх до Києва для читання лекцій.

Поряд із кортикотоніном, про який уже згадувалося, особливо великого значення для охорони здоров’я набув й інший препарат В.Комісаренка, отриманий із селезінки — спленін. Він виявився дуже ефективним під час лікування ранніх токсикозів вагітності, променевих уражень, ракових інтоксикацій й інших захворювань. Були роки, коли медична промисловість виробляла понад чотири мільйони ампул спленіну на рік. Препарат широко застосовували не лише в нашій країні, але й за кордоном. Результати експериментальних і клінічних досліджень ввійшли до монографії «Спленін», відзначеної 1961 року премією ім. О.Богомольця.

Після кількаразових листів і особистих звернень до вищестоящих організацій з переконливими аргументами і незаперечними доказами необхідності розвитку ендокринології в Україні 1965 року академік В.Комісаренко нарешті отримує від Міністерства охорони здоров’я доручення створити в Києві новий науково-дослідний інститут ендокринології та обміну речовин, він же стає і першим його директором. Спочатку інститут розміщається в невеличкому двоповерховому особнячку на розі бульвару Шевченка та вулиці Пушкінської, але завдяки невтомній енергії та наполегливості директора дуже швидко починається спорудження нового експериментального та клінічного корпусів інституту, а згодом і будинку поліклініки на площі Т.Шевченка. Новий інститут став одним із головних ендокринологічних центрів не тільки нашої країни, а й усього колишнього Радянського Союзу.

Головний науковий інтерес В.Комісаренка та його учнів, як і раніше, зосереджується на проблемі механізму дії гормонів. Продовжує детально вивчатися обмін кортикостероїдів, публікуються пріоритетні дані з цього питання. Зокрема розробляються методи блокування утворення деяких гормонів, кількість яких у низці ендокринних розладів різко підвищується, справляючи несприятливий вплив на організм. Було отримано препарати, що особливо успішно блокують дію гормонів кори надниркових залоз і статевих гормонів. Проводяться дослідження з вивчення імунологічного статусу в ендокринних хворих.

У зв’язку з епідемією цукрового діабету в усьому світі, зокрема й в Україні, окрема увага приділяється епідеміології та прогресивним методам лікування різних видів цукрового діабету. Вперше в Україні було розроблено імунологічний метод, який дозволяє передбачити розвиток діабету у ще здорових людей навіть за кілька років до виникнення у них захворювання. Після аварії на ЧАЕС у зв’язку зі зміною екологічної обстановки в ряді областей України детально вивчаються медичні наслідки цієї трагедії. Достеменно встановлено помітне зростання захворювань на рак щитовидної залози у дітей, розроблено методи діагностики та його лікування. Ці дослідження є частиною ряду великих пріоритетних міжнародних програм.

В.Комісаренко створив потужну українську школу ендокринологів. Завдяки йому ендокринологія як наука в нашій країні посіла гідне місце серед інших галузей медицини. Під керівництвом академіка Комісаренка було захищено 25 докторських і 46 кандидатських дисертацій. Він сприяв науковому зростанню цілої плеяди молодих учених, які сьогодні обіймають керівні посади в ендокринологічних та інших медичних закладах країни.

Василь Павлович буквально жив своїм дітищем — інститутом, часто бував у лабораторіях, віварії, у клінічних відділеннях, входив у всі подробиці інститутського життя. Він був не просто талановитим адміністратором, а й справжнім керівником великого колективу. Для кожного вмів знайти таку справу, де людина могла розкритися на повну силу. Був реалістом і романтиком водночас, чудово розбирався в людях, мав незбагненну інтуїцію. З першої зустрічі міг оцінити професійний потенціал претендента на роботу в інституті і вкрай рідко помилявся у своїх початкових оцінках. Він був переконаний, що в медицині мають працювати лише ті люди, які за своєю природою співчутливі і готові на особисті жертви заради блага хворого. А в науку мають іти лише ті, хто насправді наділений талантом і прагненням до творчості.

В.Комісаренка можна назвати демократом у найвищому, «західноєвропейському», розумінні цього слова. Основним мірилом ученого для нього завжди залишався талант, здатність людини до самостійної наукової праці. Василь Павлович добре розумів, що майбутнє науки належить талановитій молоді, і всіляко підтримував наукові дерзання молодих. Він запросив для роботи в інституті молодих докторів і кандидатів наук зі Львова, Харкова, Донецька, Одеси, Луганська. Він завжди брав під захист співробітників, які з тих чи інших ненаукових причин були неугодні начальству. Академік «псував» собі нерви, воюючи з міським начальством за забезпечення працівників інституту нормальним житлом. Проти його напору і чарівності важко було встояти.

У роки розквіту номенклатурного чванства і начальницької пихатості Василь Павлович сам, хоч і належав до радянської еліти, вражав доступністю. Він не визнавав офіційних годин прийому, його кабінет завжди був відкритий для бажаючих зустрітися з директором. Його гніву боялися (винним діставалося по саме нікуди), але й любили його щиро.

В.Комісаренко був великим патріотом України, чудово знав історію країни, побут, культуру. Любив українську літературу, добре володів мовою, із задоволенням носив українські вишиванки. Протягом багатьох років очолював українське товариство «Знання», Комітет захисту миру УРСР. Був українським представником у Всесвітній раді миру, де не раз зустрічався з його головою, нобелівським лауреатом Фредеріком Жоліо-Кюрі й іншими видатними особами.

Чарівний співрозмовник і цікавий оповідач, він збирав навколо себе дивовижних, геть різних і за віком, і за професіями людей. Поруч із відомими в нашій країні і за кордоном ученими, медиками у нього біля столу збиралися і діячі культури та мистецтв. Особливо теплі стосунки склалися у Василя Павловича з братами Коломійченками — академіком-отоларингологом Олексієм Ісидоровичем і Михайлом Ісидоровичем, зав. кафедрою загальної хірургії Київського національного медичного університету ім. О.Богомольця. Велика дружба зв’язала В.Комісаренка з Максимом Рильським, він часто гостював у поета в Голосієві. Його щирими друзями були Павло Тичина, Микола Бажан, Олександр Корнійчук, Натан Рибак, Олесь Гончар, Амвросій Бучма, Наталя Ужвій та інші. Вони зустрічалися на сімейних торжествах, полюванні, на товариських застіллях.

Разом зі своєю дружиною Любов’ю Іларіонівною Василь Павлович виховав двох синів. Старший із них — Ігор Комісаренко — нині професор, членкор АМН України, відомий хірург, один із засновників української школи хірургічної ендокринології. Молодший син — Сергій Комісаренко — академік НАН і АМН, директор Інституту біохімії ім. О.Палладіна НАН України. Внучка — Юлія Ігорівна Комісаренко також стала лікарем-ендокринологом. Нині вона доцент кафедри ендокринології Київського медичного університету, працює над докторською дисертацією.

Ідеї Комісаренка сьогодні впроваджують у життя його учні: і ті, хто знав Василя Павловича особисто, і ті, хто ніколи з ним не зустрічався. Адже своїм учителем його вважає величезна кількість практикуючих лікарів-ендокринологів, які проходили стажування в стінах інституту чи вивчали його лекції. А в середовищі професіоналів-однодумців зберігається неповторна аура взаємопідтримки та співдружності, поваги й турботи, створена Василем Павловичем Комісаренком.