ВІН УМІВ ЗРОБИТИ ОБ’ЄКТИВ СУБ’ЄКТИВНИМ

Цю невисоку, міцної статури людину на комбінаті друку «Радянська Україна», нині «Преса України», де друкувалися головні газети республіки, знали, мабуть, усі. Але не тільки через те, що він працював тут декілька десятиліть. Один із провідних фотожурналістів, лауреат Державної премії імені Т.Шевченка Яків Давидзон був людиною досить відомою і за межами Києва. Я не раз бачив знамениті партизанські знімки Якова Борисовича, але, на превеликий жаль, наше знайомство, як це часто буває, обмежувалося лише рукостисканнями при зустрічах. І тільки нещодавно, уже після його смерті, дізнався про цю людину багато несподіваного.

Про життя батька розповів Михайло Давидзон — керівник групи генерального агентства «Інтурс-Київ». Природно, усього, що я почув більш аніж за дві години, у газетній статті не перекажеш. Зупинюся лише на деяких епізодах. Одні з них досить відомі — про них написав у своїй книзі сам Я.Давидзон. Про інші знали тільки члени родини та найближчі друзі.

Яків Борисович народився 1912 року в містечку Муркирилівці Вінницької області. У юності пас коней, трудився в колгоспному саду. Потім за путівкою київської біржі праці поступив на меблеву фабрику. Фоторепортером він став можна сказати, випадково. Усе почалося з подарунка, зробленого дружиною на іменини. Вона вручила йому апарат «Фотокор». І це різко змінило долю. Через кілька місяців фотографування перетворилося на головне покликання його життя.

Незадовго до початку війни Якова Давидзона запросили в республіканську газету «Колгоспник України» — адже сільське життя він знав не з переказів. Потім була фотохроніка РАТАУ, де Яків Борисович став фоторепортером найширшого профілю.

У червні 1941 року його мобілізували і направили в газету Південно-Західного фронту «За Радянську Україну». Якось Давидзон сказав комусь із керівництва, що дуже хотів би потрапити до партизанів. І незабаром із Москви прибула радіограма з наказом терміново приїхати в столицю — до знаменитого партизанського керівника Тимофія Строкача. Тут йому повідомили, що за рішенням штабу партизанського руху його відправляють у тил ворога — у з’єднання Олексія Федорова.

Потім у неофіційній обстановці один зі співробітників Строкача спробував викликати фотокореспондента на довірчу розмову. «Можливо вам доведеться стрибати з парашутом, — говорив він. — Але врахуйте, що це дуже небезпечно: чимало людей розбилося. Крім того, якщо ви, єврей, потрапите до німців, того ж дня вас розстріляють. Так що радив би ще раз усе добре обміркувати, а головне — не поспішати...» Вночі Яків не склепив очей. Що означали поради «доброзичливця»? До чого він хилив? «Напевно, перед закиданням у тил мене зайвий раз спробували перевірити, — вирішив він. — Що ж, це їхня справа. Але я від свого наміру не відмовлюся». Так Давидзон потрапив у з’єднання легендарного партизанського командира Олексія Федорова. Потім йому довелося пройти сотні кілометрів ворожими тилами із партизанами Сидора Ковпака й Миколи Попудренка. Зроблені тут знімки стали знаменитими, відомими всій країні, увійшли до золотого фонду фотолітопису про будні Великої Вітчизняної війни.

Разом із партизанами Попудренка військовий фотокореспондент Давидзон потрапив в оточення. Становище було дуже серйозним, і командир з’єднання наказав йому знищити всі відзняті плівки: «Якщо через годину не виконаєш наказ, — розстріляю». Яків розумів, що командир цілком має рацію. Якщо такий матеріал потрапить до ворога, постраждають рідні та близькі партизан. Але легко сказати: власними руками знищити унікальні кадри, часто зняті з ризиком для життя. Та все ж довелося підкоритися. Проте один безцінний кадр дійшов до наших днів.

Коли командири підрозділів зібралися навколо Попудренка, обговорюючи план прориву з ворожого кільця, Давидзон не витримав і знову дістав свою «лейку». Комісар з’єднання С.Новиков, який став після війни великим другом його сім’ї, непомітно погрозив кулаком, але Яків не був би репортером, якби втратив таку нагоду. Він підняв догори вказівний палець, показуючи, що клацне тільки раз. Це фото, на якому серед інших зображено Миколу Попудренка, стало для партизанського ватажка останнім. Через чотири години, піднімаючи своїх бійців в атаку, він загинув.

Інший знаменитий знімок Якова Давидзона зроблено у сільській хаті, коли партизан-радист став настроювати радіоприймач, щоб записати чергове зведення Радінформбюро. «Хлопці, чого ви блукаєте по лісах? Німці кажуть, що Москви немає. Розходьтеся по домівках», — звернувся до партизанів старий — хазяїн хати. «Митю, впіймай Москву, нехай дід почує її голос», — запропонував товаришу Давидзон. Так дід Демид Самосват переконався, що Москва існує, а партизанський фотокореспондент Давидзон зняв унікальний кадр. Він назвав свій знімок, який став потім відомий у багатьох країнах, «Голос Москви».

Розповівши про цей епізод із партизанського минулого свого батька, Михайло Давидзон сумно усміхнувся: «У травні нинішнього року на Хрещатику відкрилася фотовиставка, присвячена 55-річчю Перемоги. Експонувався там і батьків знімок. Але підпис стояв інший: «Старий дідусь слухає зведення Радінформбюро». Цікаво, чого організаторам виставки заважало слово «Москва»?..

Репортерська жилка, уміння побачити те, чого інші не помічали, прагнення будь-якою ціною опинитися там, де відбувалися найважливіші події, зробили Якова Давидзона одним з найкращих військових фотокореспондентів країни. Але непосидючий характер нерідко ставив його в складну ситуацію. А деякі вчинки могли закінчитися для журналіста трагічно.

У лютому 1942 року в День Червоної Армії командуючий Південно-Західним фронтом генерал- лейтенант Костенко та член Військової Ради, бригадний комісар Кириченко вручали нагороди групі льотчиків. А Яків Давидзон, який знімав цю сцену, раптом дізнається, що командуючий фронтом поспішає на аеродром зустрічати С.Тимошенка, І.Баграмяна й інших відомих воєначальників. Таку нагоду втрачати не можна, вирішив кореспондент і звернувся до командуючого дозволити і йому бути там присутнім, але почув категоричне «ні». Однак на свій страх і ризик він таки поїхав на аеродром, і коли літак, на якому прилетіли високі гості, пішов на посадку, Давидзон з’явився на льотному полі. Його відразу помітили. «Що треба зробити з тим, хто у військовий час не виконує наказ командуючого? — суворо запитав Костенко. І відразу наказав: —Передайте своєму редактору — полковому комісару Бажану, що за порушення статуту й невиконання наказу командуючого Південно-Західним фронтом наказую старшого політрука Давидзона розстріляти»...

Проте кілька знімків Яків Борисович зробити все ж устиг, а потім поїхав у редакцію, доповів про те, що трапилося, і здав черговому пістолет. Відразу в кімнаті, де він проявляв плівку, поставили вартового: наказ є наказ. З таким у військовий час не жартують. Того ж дня у командуючого фронтом мав бути прийом на честь свята. Знаючи про це, Давидзон попросив редактора газети, котрий збирався на урочистий вечір, віддати генерал-лейтенанту Костенку тільки-но надруковані знімки.

Уранці наступного дня М.Бажан, як звичайно, проводив редакційну літучку. На неї запросили «штрафника» Давидзона. «Після обговорення номера газети, — пише Яків Борисович у своїй книзі «Незабутнє», — редактор сказав: «Хочу проінформувати вас про вчорашню надзвичайну подію з Давидзоном. За виявлену оперативність і вірність високому обов’язку журналістської професії командування фронту попередній наказ скасувало». Зазвичай після подібної преамбули випливають слова про нагородження, а тут лише скасували наказ про розстріл. Після декількох чарок, випитих під час прийому, командувач побачив себе на знімках і перемінив гнів на милість — вирішив залишити фотокора в живих. Утім, радянські керівники страчували й милували не тільки в роки війни.

— Якось батько неточно назвав у текстівці до свого знімка один із «титулів» першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, — розповідає Давидзон-молодший. — Черговий редактор і «свіжа голова» цей ляп прогледіли. Що тут почалося! Газету ще не встигли розвезти по кіосках, а в редакцію вже телефонували з першої приймальні ЦК: «За допущену помилку Давидзона звільнити!» Між іншим, батько вже працював у цьому виданні близько 30 років. Більш того, ні для кого не було секретом, що він, по суті, був урядовим фотокореспондентом № 1, не раз знімав і самого Петра Шелеста, і його домашніх у неофіційній обстановці — на дачі, під час усіляких сімейних торжеств. Але куди там! Петро Юхимович зволив гніватися... Батько дуже не любив пихатих, самозакоханих «володарів», які зверхньо дивляться на загал. Такими, на його думку, були Підгорний і Шелест. А от Володимира Щербицького він щиро поважав, — продовжує Михайло Давидзон, — вважав його людиною інтелігентною та скромною. Якось батько знімав першого секретаря ЦК у його робочому кабінеті, а незадовго перед тим фотограф переніс інфаркт, — йому стало зле і він схопився за серце. І поки присутні думали, що робити, Щербицький дістав із кишені свої, на той час дуже дефіцитні, ліки (він був теж сердечником), налив у склянку води і без зайвих слів підніс недужому...

«Яшо, ти буваєш серед людей. Розкажи, про що говорить народ», — якось попросив Володимир Васильович.

— І про що, — запитую Давидзона-молодшого, — ваш батько розповів усемогутньому секретарю ЦК — про те, що тому хотілося б почути, чи про те, що відбувалося насправді?

— У основному він повідомляв про власні спостереження, але, ясна річ, «радянську дійсність» не викривав...

— А як, — цікавлюся, — за словами Якова Борисовича, поводилися при ньому генсеки ЦК КПРС — були поважними, як єгипетські фараони, чи трималися більш-менш демократично? Якось мені розповідали, що побачивши на Виставці досягнень народного господарства УРСР фотокореспондента «Радянської України», котрий готувався знімати, Микита Хрущов у властивій йому манері пожартував: «Зараз випустимо на Давидзона бика».

— Про це я не чув, — відповів на моє запитання син ветерана української журналістики, — але знаю, що, коли Хрущов чи Брежнєв приїжджали до Києва, часто їхніми першими словами в аеропорті чи на вокзалі була напівжартівлива фраза: «А де ж Яша?» Якось трапилося, що батько спізнився до прильоту Брежнєва. Коли він примчав в аеропорт, офіційна зустріч уже закінчилася й усі розсідалися по машинах. «Я ж не зробив знімок!» — розпачливо вигукнув батько, підходячи до лімузина генсека. І що ви думаєте? Зустріч повторили «на біс». Леонід Ілліч повторно потиснув руки керівникам республіки.

— Яків Борисович багато років спілкувався з представниками пар-тійної еліти. Чи не відчував він з їхнього боку ноток такої собі поблажливості, — запитую в Давидзона-молодшого. — Чи не намагалися з вашим батьком розмовляти, як із порученцями чи, приміром, водіями?

— Загалом-то ні, — не відразу відповів він. — Хоча люди на верхніх поверхах влади були, звісно, неоднаковими. Може, тут зіграло роль партизанське минуле батька. Подібні речі в ті часи ще шанували.

— А як його п’ята графа? — допитувався я. — Адже антисемітизм був у ті роки неофіційною державною політикою?

— Батько вважав себе істинним інтернаціоналістом. Національність людей, із якими йому випадало спілкуватися, не мала для нього жодного значення, але тато ніколи не забував, що він єврей, хоча бути ним у ті часи (та й пізніші) у нашій країні вважалося «дуже немодним», — підкреслив Михайло Давидзон. — Якось на урядовій дачі, де батько знімав когось із закордонних гостей, він випадково почув фразу, зронену співробітником «дев’ятки» — дев’ятого управління КДБ, яке охороняло керівництво країни. Явно йшлося про нього: «Ось, дивіться, жидок, а наш». Охоронець мав на увазі, що фотокореспондент «Радянської України» — людина, безумовно, перевірена, начальство йому довіряє. Що стосується відповідальних редакторів газети, у якій батько працював півстоліття, то вони ставилися до «національного питання» по-різному. Один із головних був явним юдофобом і батька не любив, але знаючи, що він має прямий «вихід» на перших осіб України, позбутися його не наважувався...

Яків Давидзон був єдиним фото- кореспондентом із союзних республік, який мав право під час пар-тійних з’їздів перебувати в партері Кремлівського палацу, у якому вони проходили. Звісно, вражень він виносив відтіля безліч. Якось відомий усій країні авіаконструктор... заснув, і його довелося пересадити подалі, щоб такий конфуз, якщо він повториться, не впадав у вічі. А наступного дня занурився в глибокий сон письменник, який входив до складу української делегації... Під час одного із з’їздів фотокореспондентів попередили: «Гагаріна не знімати». Тоді ходили чутки, що першому космонавту довелося під час однієї форс-мажорної ситуації вистрибнути з вікна другого поверху. Як би там було, але на його обличчі дійсно з’явився свіжий шрам...

Відомого фотожурналіста зна-йомі часто просили: «Зробіть знімок...» І він рідко відмовляв. А фотографії просто дарував. Якось такі знімки він відправив Олесю Гончару, а той своїм шофером передав за них «гонорар». Давидзон із тим же водієм відправив гроші назад. Але незабаром шофер відомого письменника приїхав у редакцію знову. Цього разу Гончар подарував свою книгу з автографом. «Такий гонорар я із задоволенням приймаю», — сказав фотомайстер. А ось контакт з іншим відомим письменником виявився малоприємним. Яків Борисович знімав його в домашній обстановці. Кілька днів потому «класик» зателефонував у редакцію і поставив дуже дивне запитання: «Ви випадково під час зйомок не взяли в мене (тут він назвав річ, яка зникла)? Після цього Давидзон дав собі слово: цю людину ніколи не знімати — хоч би хто просив...

У червні 1994 року фотожурналіст зненацька для багатьох відбув до Америки. Що ж змусило його на старості років емігрувати — нужда, нерозуміння з боку колег? «Ні те, ні інше, — пояснив Михайло Давидзон. — Усе почалося з того, що в США виїхав мій племінник. Жити далеко від сина сестра Лариса не змогла і вирішила теж переїхати до Америки. А з дочкою змушений був податися за океан і батько. Йому як не як йшов уже 83-й рік, і жити одному (моя мати померла 15 років тому) людині, котра перенесла два інфаркти, ставало все тяжче. Рішення покинути країну обійшлося йому багатьма безсонними ночами. Усе, що було дорогим, залишалося тут, в Україні. Крім того, батько побоювався, що люди, яких він шанував, можуть витлумачити цей вчинок неправильно. Коли ми прощалися, я розумів, що більше його не побачу. Так і вийшло: ми розлучалися назавжди. Батько прожив в Америці три з половиною роки.

До 50-річчя перемоги над гітлерівською Німеччиною він орга-нізував у США невеличку фотовиставку, відібравши для неї два десятки своїх кращих воєнних знімків. Незадовго перед смертю батька запросили на зустріч із студентами та викладачами фотокінофакультету Фітчбурського коледжу в штаті Массачусетс, де йому присвоїли звання почесного доктора. 26 січня 1998 року батька не стало...

Кілька місяців тому з’явилося розпорядження Київської міської держадміністрації про відкриття на будинку, де жив заслужений працівник культури, заслужений журналіст України Яків Давидзон, меморіальної дошки. Але зробити це мають коштом сім’ї. Зарплата Михайла Давидзона — 210 гривень. Природно, викласти 6—7 тисяч він не міг, а тому вирішив звернутися по допомогу до колег батька. Першою газетою, що надрукувала звернення до своїх читачів, стала «Демократична Україна». За нею до акції підключилися «Правда Украины», «Робітнича газета», «Сільські вісті», «Урядовий кур’єр» і багато інших видань. Але, на жаль, результат поки що нульовий. На спеціальний рахунок, відкритий у «Демократичній Україні», не надійшло і копійки. Єдиною людиною, котра особисто внесла на меморіальну дошку 100 гривень, виявився заступник голови комітету по Шевченківських преміях Володимир Стадниченко — колишній редактор газети, у якій працював Яків Борисович.

Давидзон — ціла епоха в радянській фотожурналістиці. Цього майстра називали літописцем свого часу. Але він не був лише безпристрасним фіксатором подій. Його кращі знімки наповнені емоціями. У них ви відчуваєте і темперамент, і характер автора, і, звісно, ставлення до життя. Він умів зробити об’єктив фотокамери на диво суб’єктивним.