Він надто багато знав…

Поділитися
Віллі МЕЛЬНИКОВ: як біолог сто п’ять мов підкорив.

Про цього чоловіка знімають документальні фільми, він постійний гість у різних телестудіях. Віллі (Віталій) Мельников - людина-феномен, поліглот, достойний книги Гіннес­са. Недавно пан Віталій гостював у Києві і в інтер­в’ю DT.UA розповів, що допомагає йому так успішно опановувати мови та говірки різних народів. Він також спростував давню тезу про «мертві» мови. На думку Мель­никова: «немає мертвих мов, є такі, що замовкли».

У його «арсеналі» не тільки мови світового поширення, а й рідкісні. Це, наприклад, мови японських айнів, бірманських герулау, в’єтнамських рукк’юм, каталонських басків, британських піктів, карибських гуанчі. Втім, назви ці для більшості читачів мало про що кажуть.

Мельников, як сам зізнався, зубріння не сприймає, воліє починати вивчення мови не з граматики, а з розмовних кліше - фразеології та ідіоматики, вивчаючи культуру народу, який говорить цією мовою.

Критерієм володіння тією або іншою мовами чи говірками Віллі вважає власний літературний стиль неологізмів, слів-образів-кентаврів, який він назвав муфтолінгвою.
Була колись у житті Віллі Мельникова й афганська сторінка… У 1985-му він дивом вижив після тяжкого осколкового поранення і контузії...

Мови для нього - швидше, хобі. Офіційна освіта Віллі Мель­никова далека від філології. Він закінчив Московську ветеринарну академію, і основна його професія - лікар, біолог-вірусолог, науковий співробітник Інституту вірусології ім. Івановсь­кого.

- Віллі, як можуть співіснувати в одній людині лінгвіст, вете­ринар, поет, вірусолог, фотохудожник?

- Кожна людина живе за своїм внутрішнім календарем. Та й, взагалі, вимірювати вік людини кількістю календарно прожитих років - смішно й несерйозно! Перелічені вами мої захоплення поєднуються за принципом «симбіозу контрастів».

Багатьох епатує чинник моєї поліглосії. Мовляв, із яких же граней складається ця «поліглосія»? Що є її психологічними інгредієнтами? Я ж завжди наголошую, що без моїх інших інте­ресів ніякої поліглосії не було б. Ще раз повторю - саме симбіоз контрастів, стикування нестиковуваного, синтез несинтезовуваного і дають поліглосію.

- А вам лестить, що деякі спеціалісти вивчають ваші здібності, унікальність вашого мозку і не можуть зрозуміти - «як це»? Дехто не може опанувати англійську за все життя, а ви знаєте понад сто різних мов?

- Ні, мені це не лестить. Може, тому, що я сам - представник точних наук. У певних професійних рамках звик пояснювати таку «поліглосію» сам.
Це так званий феномен «ченнелінгу», від англійського слова channel - канал. Цей термін я почув на одній науковій конференції у Празі, де зустрівся з американськими психоневрологами. Вони вперше й озвучили мені його. Як певний відкритий канал у ноосферу, за теорією Вернадсь­кого.

У моїх російських колег «ченнелінг» не в пошанівку. Його зараховують до розряду бульварної ізотерщини. Проте саме це поняття лягло в основу моїх дальших розвідок.
Так, бували випадки, коли пропонував себе як «піддослідну морську свинку» різним психологам, психоневрологам і навіть психіатрам… Скажу, що для вченого це нормально: ставити досліди насамперед на собі.

Але дослідники почали «проганяти» мене по вже обридлих і застарілих тестах. Потім ці спеціалісти «обламалися», розгубившись, чим, на мій погляд, задекларували свою профнепридатність. Адже нестандартні субклінічні випадки не можна вивчати звичними рутинними методами. Вони розводили руками, обмінювалися одне з одним рідною термінологією, яка часто мені мало про що говорила. Ось цим усе, власне, й закінчувалося. Відтоді я не пропоную себе нікому!

- Ви закінчили ветеринарну академію. Зараз є якась практика за першою спеціальністю?

- З дитинства любив тих, кого люди зарозуміло називають «братами нашими меншими». Хоча вважаю, що вони брати наші старші. Оскільки на цій планеті як біологічний вид живуть і розвиваються значно довше, ніж люди. Зараз у мене немає домашньої тварини. Раніше був кіт, який навчив мене, у буквальному сенсі, і без гіпербол і жартів, говорити своєю котячою мовою. А ветеринаром я бути не перестав. Інша річ, що ветеринарія стала однією зі спеціальностей. Решта ж спеціальностей, які мене принаймні годують, - це моє вчорашнє хобі.

- Невже вас стосується приказка «якби не нещастя - не було б і щастя»? Як могло тяжке поранення в Афгані­стані стимулювати ваші мовні здібності?

- Так, я був в Афганістані. Там мав велику медичну практику. Якби не потрапив в Афганістан, не мав би контузії. Контузія досі заважає мені жити. Але, з іншого боку, вона несподівано стала сильним каталізатором, поштовхом до вивчення нових мов. Тому другим днем народження вважаю 22 листопада 1985 року. Всі, хто був у санчастині того дня, загинули. Вижив тільки я.

Але не слід вважати мій випадок якоюсь нульовою точкою відліку. Така була в моєму ранньому дитинстві, коли на п’ятому році життя захопився ентомологією. І назви комах потрібно було знати російською й латиною. Власне, з цього все й розпочалося.
Афганська ж контузія стала свого роду лінгвотрампліном, який згодом привів до лавиноподібного опанування мов.

- Ваші батьки були пов’язані з філологією, мовами?

- Ні, прямого зв’язку не мали. Мої предки по материній лінії приїхали в Москву з Тульської губернії ще в останні роки правління царя Олексія Михайловича. А батько - родом зі Скандинавії, і його предки приїхали в Росію на заробітки. Отож я напівшвед-напівісландець. А мама - росіянка. І досі не знає жодної мови, крім рідної. Батько добре знав данську, іспанську, шведську, німецьку. Мені дуже пощастило, що бабуся - мамина мама - теж була ветлікарем. Після війни вона три роки пропрацювала в Монголії, до кінця життя добре пам’ятала монгольську. Завдяки їй я й ознайомився з цією групою мов. А одними з перших моїх мов були давньогрецька, латина і старо­слов’янська.

- Цікавий факт вашої біографії - у школі вам не давалася англійська…

- Тут велику роль відіграла особистість викладача. Це була дама сталінської закваски. З часом англійська пішла. І, до речі, цьому я зобов’язаний насамперед екзотичним мовам, рідним мовам моїх однокурсників із Московської ветеринарної академії, африканських студентів. Саме вони були для мене тараном, у пробоїну від якого влилися п’ять різних варіантів англійської.

- Звідки така пристрасть до рідкісних говорів? Наприклад, піран-дзопа, агуа, рдеогг-семфаанг… Адже не багато людей можуть оцінити ваші здібності в цьому плані, бо це напівмертві мови…

- Ненавиджу терміни «мертва» і «напівмертва» мова. Немає мертвих мов, є такі, що замовкнули. Оскільки мій критерій знання мови - писати нею вірші, то це зовсім не мертві мови. Усі перелічені вами мови звучать. Інша річ, що вони суперекзотичні, і постає резонне запитання: а навіщо їх знати?

Річ у тому, що знання мови - це спосіб зробити багатомірним своє життєве сприйняття і тим самим позбутися того, що ми називаємо сірим буднем.
Ще, згідно з моїми переконаннями, всі ці екзотичні мови дуже допомагають вивчати мови світового поширення.

- Чи є у вас учні?

- Учнів немає. Люди часто сприймають мене як чужинця, прибульця. У людей є два ви­ди реакції... Пер­ша, як кажуть білоруси, «отшторхнуться». І друга, більш продуктивна, - прояв доброзичливого зацікавлення.

Так, деяких лю­дей-поліглотів я знаю - хтось живе в Японії, хтось - в Ар­ген­тині, хтось - в Австралії, хтось - у Штатах. Та і в Росії зустрічав таких. У мене була колега - Наташа Бекетова, родом з Анапи. Ми з нею кілька разів виступали в ток-шоу на Першому російському каналі й на одному супутниковому. Але мови спільної не знайшли. Мені нецікава людина, котра постійно хизується - мовляв, я ходячий кошик із мовами. Людині не годиться демонструвати зарозумілість, якщо вона знає дуже багато такого, чого не знає більшість людей.

- Ваш рекорд - 105 мов. Як відбувається процес опанування нової мови або говору? Як ви дізнаєтеся про мови-ізоляти, які любите найбільше?

- Мова-ізолят - давно вкорінений лінгвістичний термін. Люблю всі мови. Усі вони включені в мій психологічний «обмін речовин». Як я про них дізнаюся? Та за принципом - «на ловця і звір біжить». Дізнаюся з якихось інтерв’ю в пресі, в Інеті, на мене виходять люди - носії нових для мене мов. А в мене реакція на них як у грузинському анекдоті: «Канешно хачу!». І починається процес…

Відбувається якесь «скачування мови». Якщо коротко, то я досить швидко починаю комфортно почуватися, чуючи незнайому мову. Так виникає певне «відчування» мови. Це зовнішнє «скачування». А глибинних механізмів цього процесу не знає ніхто.

- Виходить, що 105 мов - ще не межа?

- Не межа. На жаль, я не Дункан Маклауд - вічно живий воїн. І на вивчення всіх мов планети Земля мені просто календарного життя не вистачить. Тим більше що, за соціальним реєстром лінгвістів, на сьогодні на планеті Земля зареєстровано 6909 мов! А в мене, вибачите, їх в арсеналі тільки сто п’ять… Звідки ж мені взяти час на таке життя? Але це не самоціль, мови мені потрібні для іншого.

- Для чого?

- З одного боку, щоб постійно збагачувати вимірами своє світосприймання. Ще вони для мене слугують певним будматеріалом для особистого арткосмосу, артпростору.

- Як ви поринаєте в мовне середовище? Це книжки, радіо, ТБ?

- Занурення відбувається знаскоку, відразу. Коли був школярем, то в нас у сім’ї з’явився радіоприймач, і, крутячи ручку настроювання, я почав переймати мелодику та інтонації у дикторів, які говорили своїми рідними мовами. Мене не бентежило, що я не розумію ані слова, для мене головне було - «повиснути» в них на язиці й увібрати в себе манеру їхньої вимови. Це було неусвідомленим психологічним настроюванням, провіс­ником майбутньої поліглосії.

- Як вдається не забувати вже вивчені мови?

- Підтримую їх тим, що пишу ними поетичні тексти і, в міру можливості, спілкуюся з носіями… Ще в мене є погана звичка - говорю сам із собою.

- І багато у вас друзів-іноземців, адже з таким знанням мов вам доступне спілкування майже з усім світом?

- Майже з усім світом можна спілкуватися, знаючи дві-три світові мови. Але зазначу, що всі мови тримати в активі не потрібно. І їх забування - не що інше як захисне пристосування нейрохімічної структури організму.
Коли хтось не береже свій мозок, він починає берегти себе сам. І це проявляється забуванням тієї або іншої мови. Та, як художник, графік, я використовую ті або інші мови у своїх художніх акціях, в артроботах. Малюю «лінгвогобелени». Таким чином, вони не забуваються і каша з мов не виходить.

- Розкажіть детальніше про свої «лінгвогобелени»…

- Цей авторський жанр придумав я сам. Лінгвогобелен - багатомовний графічний вірш, об’єднаний однією темою, це по суті картини, які я малюю на картоні.
Ще займаюся фотопоезією… Одне слово: «Те, що ти робиш, має любити тебе, інакше виходить бездарно!»

А ось із виставками - сутужно. Колись я кілька років ходив по різних галереях - московських, пітерських… Там розводили руками і поцмокували язиками.. Та врешті-решт казали, що мовляв, знаєте, у вас надзвичайні космічні роботи, але що нам із ними робити, адже ми займаємося «актуальним мистецтвом». І на цьому все закінчувалося.

Повновагою поетичною збіркою теж похвалитися не можу. Поки що є тільки обіцянки видавців, які симпатизують моєму поглядові на світ. Часто обіцяють «ліс до небес». Цим справа й закінчується.

- Як гадаєте, світосприймання людей - носіїв рідкісних говірок - відрізняється від світосприймання сучасної індустріалізованої людини?

- Дуже відрізняється. Люди, які говорять рідкісними говорами, не залучені в постурбанізм, постіндустріал, як більшість населення цієї планети. Вони не бажають жити за законами сучасного цивілізованого світу. Але чисельність малих народів зменшується. Хоча вони все одно примудряються підтримувати себе й свою мову, і я їм за це вдячний. Це безмежне джерело «лінгвосамовдосконалення».

- Як вам працювалося з відомим режисером Олександром Прошкіним у серіалі «Доктор Живаго», де ви постали ще й в акторській іпостасі…

- Я знявся у п’яти художніх картинах. І про мене ж знято сім документальних фільмів. До речі, першим фільмом була картина художника-перформера киянина Юрія Змаровича «Світ мене не спіймав» - про деякі сторінки життя «українського Сократа» Григорія Савича Сковороди. Це хороший костюмований фільм. Після цього було запрошення Прошкіна у 12-серійний «Доктор Живаго», де я грав Вольдемара. Працювалося мені чудово! З Олегом Янковським ми познайомилися саме під час роботи над цією картиною і потім приятелювали аж до його смерті. Актор подарував мені післявоєнний шкіряний портфель, з яким не розлучаюся досі... Тож я дуже світло згадую «Живаго».

- Цікаво, а українською мовою досконало володієте?

- Та як же не знати чарівної мови? Так, можу говорити українською. Коли я приїжджаю в Україну, починаю дихати цим повітрям, у мені сама собою починає реактивуватися ваша мелодійна мова.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі