ВИМАГАЧІ УВАГИ, АБО ДІТИ З ОГОЛЕНИМИ НЕРВАМИ

Поділитися
Діти бувають різні. Деякі бувають тихі, спокійні, уважні, які роблять все, про що їх попросиш. А інші навпаки — буйні, уперті, неслухняні та незалежні в судженнях...

Діти бувають різні. Деякі бувають тихі, спокійні, уважні, які роблять все, про що їх попросиш. А інші навпаки — буйні, уперті, неслухняні та незалежні в судженнях. Категорії «гарна» і «погана» виключаються нами відразу через очевидне, адже кожна дитина — особистість. Проте що ж робити батькам, які мають чадо, про яке в народі завжди казали: «Це ще та дитина!», вкладаючи в цю ідіому весь спектр певних емоцій?

Як матір одинадцятирічного сина, Ольга заслужено вважала себе ветераном боротьби з загальноприйнятою педагогікою. У них із чоловіком Василем, пари «клінічних» флегматів, народився синок, найм’якший епітет стосовно якого можна застосувати — «живий і жвавий хлопчик». Віддавши його в призначений час до дитячого садка, з’ясувалося, що дитина там поводиться, культурно висловлюючись, неадекватно. Усе відбувалося немов за Блоком: «И каждый вечер, в час назначенный…» (тобто до 18.00, не приведи Господи, хвилиною пізніше!) приходила Ольга до дитячого садка, де, потираючи руки і блискаючи збудженими очима, на неї чекали вихователі й миттєво починали, перебиваючи одна одну, розповідати про нові витівки сина. «Взагалі, він хлопчик хороший і навіть розумний, але поведінка...»

До школи Ольга вже була внутрішньо підготовлена, тим паче, що через яскраву неординарність сина вибір упав на приватну гімназію. І що ж? У першому класі Мишко бився з Андрієм, потім Андрій пішов. У другому класі Мишко вже не бився (тільки зрідка), але знайшов інший об’єкт для переслідування — не приведи Господи, хтось краще відповість на уроці! У третьому — те саме, і хтось «кращий» знову пішов. До моменту переходу в п’ятий клас Мишко став подібний на Дункана Маклауда: він, сильніший, залишився лише один!

Ольга, перебуваючи у стані постійної паніки від походів на батьківські збори, зрозуміла, що «потрібно щось вирішувати», і звернулася до дитячого психолога Вікторії Бережної.

— Ми поділяємо подібних дітей на кілька категорій: або це «борці» за природою, або це діти, які відчувають брак любові, або «ображені» на всіх і на все. Якщо учитель вчасно побачив, що зчепилися два «борці», то їх потрібно негайно рознімати. А якщо бійку влаштувала «скривджена» дитина, то їй потрібне інше — пестощі. Їй потрібна не стільки бійка як така, вона просто хоче привернути до себе увагу. Багато учителів дратуються: «Ця дитина постійно чогось хоче, кудись проситься — то в туалет, то просто вийти». Ми називаємо їх «вимагачами уваги». І причину слід шукати в сім’ї.

Існує таке поняття, як заборона на почуття. Мама любить свою дитину, але не знає, як це висловити. Тільки тому, що в неї в сім’ї не були заведені поцілунки, обійми та інші сантименти, які належать до розряду «телячих ніжностей». Це знову-таки показник закладеного стереотипу поведінки. У масовій (середній) школі, на мій погляд, просто страшно такій дитині перебувати, і страшно бути батьками такої дитини. Тому що все одно всіх хочуть підрівняти під загальну гребінку.

— Ви згодні з тим, що загальний стереотип усередненої особистості, як самоціль колишньої радянської педагогіки, успішно перейшов у наші нові часи?

— Проблема впирається в кількість дітей у класі, неможливість приділити кожному достатню увагу та неможливість учителю бути матеріально незацікавленим. Проте, спираючись на наші дослідження, ми все одно дійшли висновку, що все йде із сім’ї. Якщо немає душевного контакту, немає тепла... Мама приходить і каже: «Я переживаю, ви мені лише скажіть, що робити?»

Як приклад: у нас є один такий гіперактивний хлопчик, який підходить до вчителя посеред уроку й каже: «Мені потрібно вийти». Вчитель уже знає, що хлопцю не потрібно, приміром, у туалет, він просто оббіжить усі чотири поверхи школи за п’ять хвилин і повернеться в клас немов нічого не сталося, витратить свою «дурну енергію».

— Що ж робити батькам у подібних ситуаціях? Одні, як правило, горою стоять за своїх дітей, звинувачуючи в усіх бідах педагогів, інші ж впадають в іншу крайність, сварять і жорстоко карають дітей. Де шукати «золоту середину»?

— Головна умова — не виносити проблему на всенародне обговорення. Вчитель, батьки й дитина мають усе вирішувати між собою. Я знаю одного тата, в якого дитина, як ми умовилися називати, «не така, як усі». А ще там ситуація обтяжена найжорстокішими побутовими умовами. У дитини немає своєї території, вона повинна лише «сидіти тихо». І ось щоранку, дуже рано, поки нікого немає, тато виводить сина на стадіон, розташований поруч з будинком, і каже йому: «Синок, роби, що хочеш — бігай, стрибай, кричи до знемоги». І допомагає.

* * *

Лінгвістичний відступ із приводу словосполучень «сидіти тихо» і «ти повинний». Маленька дочка відомої російської акторки Наталії Андрійченко, яку вона народила від суперзірки Голлівуда Максиміліана Шелла і, відповідно, яка не знала «радостей» радянської педагогіки зокрема і загального укладу нашого життя взагалі, із подивом зауважує матері. «Мамо, ти занадто часто вживаєш слова «я повинна, я повинна». Запам’ятай, мамо, ти нікому нічого не винна, і навіть нам із братом».

* * *

— Як би це не звучало банально — любіть дитину й не бійтеся прояву почуттів! — продовжує психолог Вікторія Бережна. — Я кажу це як психолог, як мати і як педагог. Хоч що б там казали про вашу дитину, якою вона не була розпещеною чи примхливою, потрібно відповідати: «Так, вона експресивна, так, вона «жива», зрештою — вона така, якою є, і такою я її люблю. Я поговорю з нею, я докладу всіх зусиль для того, щоб вона завдавала якомога менше неприємностей». Дуже часто батьки так званих «гіперактивних» дітей, в яких вирує енергія, роблять помилку: вони відправляють їх займатися спортом…

— Та це завжди вважалося ледь не панацеєю…

— Ні. Такі командні види спорту, як футбол, баскетбол, волейбол, де потрібно багато бігати, стрибати тощо, не приносять хороших результатів, лише навпаки. У подібних дітей йде зворотний процес — чим більше вона «заводиться», тим більше часу їй потрібно, щоб «відійти». Це зовсім інша реакція, тут йде не витрата енергії в «мирних цілях», а помноження всіх емоцій, причому в гірший бік. Що більше вона «заводиться», то довше залишається в такому «заведеному» стані. Зважте на те, що в командній грі наша умовна «нестандартна» дитина запросто може комусь, із «кращих» міркувань, поставити «підніжку», це як мінімум. Тільки після 12 років подібних дітей рекомендується віддавати «у спорт», причому лише одиночного виду, приміром батути, плавання з індивідуальним тренером.

А взагалі, якщо до 12 років таких дітей називають просто «гіперактивними», то пізніше — уже невихованими. Тобто батьки мають встигнути допомогти дитині до 12 років принаймні стати керованою. Нехай вона буде особливою, не такою як усі, але вона має навчитися контролювати свої емоції.

«Я хочу виконати
гімн України!»

Ще один секрет в управлінні подібними дітьми — переключення уваги, — продовжує Вікторія Володимирівна. — Якщо ви відчуваєте напруженість ситуації, слід сказати: «Петю, сходи до чергової, візьми в неї нову крейду». Поки він пройдеться школою, вся агресія кудись подінеться.

Зараз розповім вам дивну історію. На кожному уроці музики один хлопчик, п’ятикласник, піднімав руку й казав: «Я хочу виконати гімн України». Спочатку це усіх тішило, було навіть приємно, усі розчулювалися, але коли виконання гімну «перевалило» за два місяці навчання, «бджоли почали щось підозрювати». Вчитель втратив самоконтроль. Тобто він погоджувався з тим, що в принципі непогано розпочинати кожний урок із виконання гімну, однак має бути межа. І що тоді робити? Відмовити дитині в цьому? Звучить непатріотично.

Тоді психолог запитав: «Коли він співає гімн, весь клас підводиться?» — «Так». «А ви скажіть йому наступного разу, що діти так утомилися, що вони не зможуть підвестися, тому слухати співака вони тепер будуть сидячи». І що ви думаєте? Більше хлопець не проспівав жодного разу. Можливо, вдома його погано слухали і йому не вистачало належної уваги, а може, з математики не мав особливого таланту, хто знає...

Загалом, до 12 років дитина має розуміти, що її бажання повинні збігатися з бажаннями і можливостями батьків.

А сувора статистика констатує сухі факти: 95% дітей, які поступають сьогодні до школи, хворі. Здорових школярів нині в Україні практично немає. У багатьох дітей наявні неврози: страх перед темрявою, страх перед учителем, страх відповідати біля дошки, їсти в їдальні. У багатьох — нервові тики, моргання, висипання на тілі. Чимало дітей-невропатів із мінімальною мозковою спроможністю. Таким психологи рекомендують висіти на турніку вниз головою, для того щоб був приплив крові до мозку. Вони дуже швидко втомлюються, два уроки ще можуть просидіти, а потім просто сплять. «Діти з оголеними нервами…»

— У народу існує думка: «А раптом переросте?» Так буває?

Буває, але лише за умови сильної та люблячої сім’ї. Не треба мати вищу освіту для того, щоб розуміти, любити й поважати свою дитину. Не слід переносити свої комплекси та мрії, які не збулися, на дітей. Треба віддати належне сучасним дітям — вони навчилися «відповідати». Коли їм ставлять за приклад обдарованіших родичів, вони блискавично відповідають: «У сім’ї не без виродка». На жаль, найвагомішим аргументом у батьків вважається фраза: «Ми працюємо, у нас немає часу приділяти увагу дітям».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі