Від зелотства до іродіанства? Або Як нам організувати інформаційний простір

Революційні процеси в галузі інформаційних і телекомунікаційних технологій істотно змінили світове співтовариство, створивши практично необмежені й неконтрольовані можливості для обміну інформацією. Сьогодні жодна сфера людської діяльності не в змозі динамічно розвиватися без такого обміну. Широкі можливості та висока якість обробки, зберігання і передачі інформації, які забезпечують цифрові електронні засоби, обумовили їх масове поширення.

І якщо, з погляду сучасних технологій, захистом інформаційного простору України досить успішно займаються відповідні структури СБУ (Україна — одна з 10—15 держав, здатних це робити самостійно), то для парирування інформаційних загроз за 14 років незалежності зроблено на диво мало. Та й кому було займатися такими проблемами? Парадоксально, але з набуттям Україною незалежності при владі опинилися сили, які важко прийняли саму ідею незалежності, причому й сприйняли тільки як тимчасовий варіант і умову власного виживання. Національно зорієнтовані політики, завдяки яким великою мірою і з’явилася на світ нова держава, були витіснені на узбіччя державного будівництва колишніми компартійними та комсомольськими функціонерами.

У сучасних умовах для інформаційної безпеки України однаково небезпечні обидва види загроз. Розбіжність лише в розмірі тієї шкоди інтересам країни, якої вони здатні завдати. Така зовнішня загроза, як, наприклад, експансія закордонних інформаційних структур на українському ринку, може дуже швидко проявитися в серйозній економічній та політичній шкоді цим інтересам (і вже проявляється).

Національна українська еліта, що формується, важко доходить до розуміння життєвої необхідності інформаційного забезпечення не лише тактичних завдань бізнесу й поточної політики, а й довгострокових стратегічних завдань національного рівня. Передусім це стосується надзвичайно складних завдань державного будівництва.

Яскравий приклад цього — ситуація, коли під час останньої президентської кампанії на догоду вирішенню нагального завдання — виграти вибори — олігархи й політики, які підтримували кандидата від влади, стали на шлях сепаратизму, проголосивши так звану федералізацію України. Тим самим вони фактично пішли на розкол українського суспільства й держави, поставивши під загрозу саме її існування, скоївши державний злочин. Попри те, що для досягнення поставленого завдання — перемоги на виборах — було залучено величезні кошти, потужну команду російських політтехнологів, «важку артилерію» російських політиків, організовано практичне домінування в національних ЗМІ та інформаційну ізоляцію конкурентів, — план «контрольованої» президентської кампанії з тріском провалився. «Коаліція народу» досягла успіху, зокрема, і завдяки успішному й творчому використанню різних інформаційних технологій, у тому числі можливостей Інтернету.

Проте у зв’язку з останніми подіями виникає обгрунтований сумнів у здатності ряду політиків уже з команди президента України піднятися над злободенними політичними завданнями й нарешті зайнятися справді стратегічними проблемами.

Після здобуття незалежності Україна опинилася між двома цивілізаціями. Це насамперед Росія, яка вважає себе наступницею Візантії, Третім Римом і досі не змирилася з втратою України. Такі настрої підживлюють перманентні кризи в наших відносинах, на кшталт конфлікту навколо коси Тузла, проблем базування Чорноморського флоту Росії в Криму, які служать одним із джерел постійного інформаційного тиску на українське суспільство, що переходить в агресію. Практично неконтрольована інфільтрація російських ЗМІ в національний інформаційний простір України (трансляція російських телеканалів, створення численних «філій» друкованих ЗМІ — «Комсомольская правда в Украине», «Известия в Украине», «Аргументы и факты в Украине», «КоммерсантЪ» в Украине»…) сприяє внесенню в масову свідомість чужих оцінок, ідей та міфів, розхитуванню суспільства і, зрештою, маніпулюванню громадською думкою ззовні. Та й чимало національних ЗМІ мають закордонних власників (не тільки російських). «Держава стає надзвичайно залежною від будь-якого зовнішнього ідеологічного впливу».

Щоб описати вплив на Україну з боку західної цивілізації (англосаксонська її гілка як домінанта), правомірно буде вжити термін Арнольда Тойнбі — «вестернізація». І якщо до розпаду Радянського Союзу цей вплив в основному був спрямований на руйнування комуністичних цінностей, то тепер західні ідеологи ставлять завдання відірвати Україну від етнічно й культурно близької Росії. У хід іде пропаганда так званих загальнолюдських цінностей (в американській інтерпретації) на противагу й шкоду національним інтересам, наполегливе вживлення в масову свідомість понять і термінів, далеких українському менталітету, абстрактного гуманізму — коли інтереси насильника й агресора апріорі вищі за інтереси жертви, демократії (знову-таки, в американському варіанті) на противагу не лише тоталітаризму, а й будь-якому іншому варіанту державного устрою, у т.ч. демократичному.

Попри благі декларації, адміністрація США намагається позбавити Україну права вибору державного устрою, жорстко штовхаючи її до побудови демократії саме американського зразка. А така демократія, як засвідчили події в затопленому Новому Орлеані, має вкрай непривабливий зворотний бік. Навпаки, під час аналогічної за масштабами повені 2004 року в Європі було продемонстровано зразки толерантності, взаємодопомоги, колективізму, що значно ближче й зрозуміліше українському менталітетові.

Результатом інформаційного конфлікту з сильнішими сусідами є нееквівалентність інформаційного обміну.

Сьогодні одним із основних об’єктів інформаційно-культурної агресії з боку і Заходу, і Росії є мовно-знакова система українців. Національна мова — необхідна умова існування як української культури, так і українського народу. Українська мова як основа національної культури вижила в найтяжчі часи імперських заборон і радянської русифікації. Але тепер, у період становлення інформаційної цивілізації, загроза самому існуванню української мови як ніколи реальна. І обов’язок, передусім держави, — захистити мову державотворчої нації, хай навіть непопулярними, бюрократичними, але діючими методами. Не забороняти інші мови, а зробити знання української мови престижним і вигідним економічно.

Нам наполегливо підкидають ідею двомовності, наводячи як приклад Швейцарію з її чотирма державними мовами. Та як тоді бути з тією ж таки Ірландією, яка втратила рідну мову й користується мовою колишніх колонізаторів — англійською? Вчені довели, що масова двомовність — це міф, вигідний колишньому «старшому брату». Рано чи пізно «сильніша» мова візьме гору. Історично склалося так, що «сильнішою» в Україні є російська. І найжахливіше в цій ситуації те, що надзвичайно складною й делікатною проблемою функціонування в Україні мов національних меншин користуються недалекі й недобросовісні політики, вирішуючи свої нагальні завдання. У ситуації, яка склалася, втішає той факт, що, за даними перепису 2001 року, 67,5% населення України, незалежно від національної приналежності, саме українську мову назвали рідною (29,6% назвали рідною російську мову). Це зробили навіть ті, хто в побуті переважно користується російською мовою. Отож не все втрачено, і, маючи державну підтримку, ситуацію можна виправити. Для цього потрібно лише, щоб влада мала волю й не боялася докорів сусідів (маю на увазі й останню ноту російського МЗС із приводу ведення судочинства в Україні виключно державною мовою). За взірець тут можна взяти рішучі дії влади Швеції, Франції, країн Балтії, спрямовані на захист національної мови та національної культури від зовнішнього впливу як юридичними, так і суто економічними методами. «Продовження культурної і мовної експансії Росії в пострадянському просторі, яка набирає досить жорстких, часто карикатурних форм, призводить до того, що Росія у цій сфері залишається противником для України, хоч могла б стати союзником у боротьбі з культурною експансією західної цивілізації». Заважають імперські амбіції.

Інформаційний тиск із боку Заходу в пострадянський період не послабшав, а посилився. І якщо Росія, «сяк-так виробивши цінності, які влаштовують більшість, ледве-ледве протистоїть цій інформаційній агресії, то в Україні лише час від часу спостерігаються боязкі спроби не те щоб протистояти їй, а хоча б виявити саму наявність такої атаки». Причому атаки, яка ведеться як із боку Заходу, так і з боку тієї ж таки Росії. Спроби чесних журналістів і політологів сказати правду про російську інформаційну агресію та повзучу вестернізацію з боку Заходу закінчуються навішуванням на них ярликів націоналістів, антигуманістів, противників демократії. В.Ющенко зробив окремі кроки, щоб виправити ситуацію. Однак окремі кроки — це не система, створення якої тільки й здатне протистояти інформаційній агресії.

Україна фактично зіштовхнулася з надзвичайно могутнім зовнішнім викликом. Від того, яку відповідь знайде наше суспільство на цей виклик, залежить майбутнє не тільки держави, а й народу. У пошуках відповіді можливі два варіанти. Так звана зелотська відповідь передбачає повну консервацію сучасного стану суспільства і навіть деяке повернення в минуле, ізоляцію від зовнішнього світу. В умовах інформаційної цивілізації зробити це неможливо, а історично такі спроби жодного разу не увінчувалися успіхом. Як варіант зелотської відповіді слід розглядати й спроби ввійти в тісний політико-економічний союз із Росією або ввійти до складу Росії. Це значило б іти на повідку в російських зелотів-патріотів, що все одно призведе до швидкого й неминучого краху.

Іродіанство — другий варіант відповіді на зовнішній виклик. Цей спосіб дій передбачає модернізацію і навіть часткову вестернізацію суспільства, форсоване освоєння західних ідей і технологій при збереженні базових цінностей, збереженні національної ідентичності. Однак таку політику необхідно проводити системно й на державному рівні. Протиріччя між прагненням сподобатися Заходу, утвердити західні стандарти життя — і бажанням зберегти національні особливості, національну самоідентифікацію може призвести до розщеплення національної свідомості, національної шизофренії. Попри наявну небезпеку, цим шляхом пішла Японія, модернізувавши економіку, але зберігши культуру й мову, і стала однією з найпотужніших економічно держав, які визначають світовий розвиток. Кемаль Ататюрк, обравши цей шлях, силоміць примушував турків носити європейський одяг, а військових — учити англійську мову. Тепер Туреччина — найрозвиненіша держава ісламського світу, яка стоїть на порозі Євросоюзу.

В Україні доморослі зелоти 14 років намагалися консервувати суспільні інститути й відносини, що залишилися у спадок від СРСР. Головним символом, брендом України був Чорнобиль, нейтралізувати негативний вплив якого на міжнародну громадську думку не могли ні перемоги Андрія Шевченка, братів Кличків і Яни Клочкової, ні європейський успіх Руслани. Незграбні дії української влади як усередині держави, так і на міжнародній арені, постійні корупційні скандали, непослідовна економічна політика лише посилювали негативне сприйняття України у світі. Це стало однією з причин низької інвестиційної привабливості нашої держави.

Події революційної осені 2004-го зламали сформовані стереотипи. Тим самим прибічники іродіанської відповіді отримали свій шанс. Державі й суспільству необхідно скористатися з нагоди, коли в міжнародному інформаційному просторі сильний позитивний імідж переможної помаранчевої революції витіснив негативний імідж Чорнобиля, і якомога швидше й глибше розвинути цю тенденцію. На жаль, надій на такий розвиток подій дедалі менше. Країну знову заполонили корупційні скандали, тільки імена у фігурантів тепер інші. Ми стрімко втрачаємо свій шанс.

Щоб держава і суспільство могли адекватно реагувати на вище перелічені виклики й ефективно їм протистояти, необхідний цілком певний набір інструментів, особливо в інформаційній сфері. Тотальний контроль над ЗМІ та всім обридлі темники справі не зарадять. Через обмеженість коштів ми не маємо можливості на рівних протистояти інформаційному тиску ззовні. Потрібна асиметрична відповідь. Для України такими завданнями можуть бути створення і зміцнення національної ідентичності, подолання високого рівня песимізму в населення, створення системи цінностей, яку прийме більшість народу. Без вирішення цих завдань Україні важко буде зберегти свою незалежність. Такі завдання можна вирішити саме механізмами інформаційної сфери й саме тепер, з огляду на величезний кредит довіри народу, отриманий В.Ющенком на виборах.

Для вирішення таких складних завдань новій владі знадобляться певні виконавчі механізми. І тут не треба винаходити велосипед. У тій-таки Росії давно і в основному успішно працює проект із корекції громадської думки як усередині держави, так і в інших країнах у бік позитиву стосовно Росії. Російську владу на створення цього проекту штовхнули невдача й ганьба першої чеченської війни. Україні не слід чекати такого приводу.

Життя ставить політичні сили, які перемогли на виборах, перед необхідністю створення національного органу, здатного координувати вирішення завдань інформаційної безпеки та забезпечення інформаційного суверенітету держави. На пропоновану структуру доцільно покласти завдання стратегічного планування в інформаційній сфері, спрямованого на збереження державного суверенітету, національної самоідентифікації українського народу, створення позитивного міжнародного іміджу України та українців у довгостроковому плані, а також зв’язок з українською діаспорою, її моральну, інформаційну, а де потрібно — то й фінансову підтримку. Успішна робота такої організації дозволить координувати політику держави в питаннях інформаційної безпеки і зрештою вийти на процес створення «порядку денного» для вітчизняних і закордонних ЗМІ, тобто неформального переліку подій, які потребують обговорення громадою. Це й буде реальне використання технологій інформаційної цивілізації, з якими вже сьогодні працюють найрозвиненіші країни, зокрема і проти України.

Наші демократи можуть обуритися: мовляв, знову темники, а як же свобода слова? Але «свобода буває від чого і для чого». Ці технології на порядок складніші, тонші, демократичніші, і, звичайно, кращі для суспільства, ніж запропоновані як альтернатива інформаційна анархія чи тотальний контроль за ЗМІ з боку олігархів. У тій-таки Англії уже досить давно існує система «повідомлень Д», коли уряд може рекомендувати англійським ЗМІ добровільно не висвітлювати певні теми в ім’я національних інтересів. Зазвичай редактори провідних газет і телеканалів цілком добровільно з цим погоджуються. Або інколи — не погоджуються. В інших демократичних країнах держава також певною мірою контролює національний інформаційний простір.

Не варто, звичайно, забувати, що рівень розвитку української демократії далекий від англійського. І в нас навіть сьогодні навряд чи можлива ситуація з раннього англійського середньовіччя, коли простий селянин відмовив у нічлігу королю Англії, причому в повній відповідності до законів, виданих самим королем. Мій дім — моя фортеця, та й усе!

Насамкінець слід зазначити, що побудова національного інформаційного простору, активного, самодостатнього, який служив би виробленню єдиної картини світу для всього населення країни, міг представляти свою позицію в міжнародному інформаційному просторі, ефективно протистояв би будь-якій інформаційній агресії, — була й залишається найважливішим завданням суспільства і держави. Створення ефективних механізмів захисту національного інформаційного простору, прилучення до інформаційної цивілізації — умова виживання нації та держави у XXI столітті.

(При підготовці статті було використано матеріали з книжок та монографій А.Тойнбі, Л.Троцького, Г.Почепцова, С.Ілларіонова, С.Расторгуєва, С.Кара-Мурзи).