ВЕРЕСЕНЬ. РІФЕНШТАЛЬ

Довге життя перетворює моральний злочин у романтичну легенду: смерть Лені Ріфеншталь світові засоби масової інформації подають із ледве прихованою ностальгією за втраченою епохою чорно-білого кінематографа. Цікаво, якими були б некрологи Ріфеншталь, якби вона померла 1946 або навіть 1956 року? Чи романтичними видавалися б слова «улюблений режисер Гітлера», що ними супроводжується тепер її біографія.

А тим часом історія Лені Ріфеншталь — це не історія погубленого таланту, а історія непереможеної брехні. Ріфеншталь вдавалося брехати майже ціле сторіччя — який довгий час! І, здається, вона обманювала не тільки глядачів, а й саму себе. Вона говорила неправду, коли намагалася довести, що не цікавилася політикою. В її часи найталановитіші, однак і найсумлінніші митці Німеччини або залишили країну, або перебували у тяжкій внутрішній еміграції — проте не співробітничали з нацистами, які, звісно, нічого й не приховували від співвітчизників. Успіх Ріфеншталь був обумовлений ще й звільненими місцями — вона присвятила не один десяток сторінок у своїх мемуарах дуелі із Марлен Дитріх, актрисою, яка відмовилася стати символом нацистського режиму і яка у своїх мемуарах навіть не згадала про існування коричневої зірки. Ріфеншталь до останнього дня життя не була впевнена у закономірності свого успіху, однак вірила у несправедливість морального покарання — хоча її палка готовність поставити свої можливості на службу пропаганді зла заслуговувала тільки на зневагу.

У нашому суспільстві образ Ріфеншталь також привертає увагу — зрозуміло чому. Сам факт її існування у західній цивілізації має переконати, що у них все, як у нас. Що можна оспівувати нацизм, а потім бути якщо не поважним, то, на крайній випадок, цікавим членом суспільства, гостем виставок та фестивалів, загадковою красунею з берегів Рейну. І тоді виправдовуються всі наші численні червоні пастирі, всі режисери, письменники, актори, художники, вся ця армія людей, яка так любила називати себе інтелігенцією, яка також нічого не знала про табори, про голодомор, про танки в Празі, яка, задоволена, творила в казенних квартирах, а тепер поглядає на світ із п’єдесталів. І чи слід дивуватися, що нащадки цієї інтелігенції також нічого не знають і вештаються по світу в пошуках замовників — кому мемуари написати, кому передвиборний маніфест, кому пісню... Боже мій! Але чому саме доля Лені Ріфеншталь має стати для нас таким прикладом? Чому не Томас Манн, який так і не знайшов у собі сили повернутися на батьківщину, в свій улюблений і прекрасний Любек, після війни? Чому не Герман Гессе, який так і залишився на все життя у Швейцарії? Чому не Бунін і Винниченко, Сахаров і Стус? Невже все своє життя ми віритимемо, що так можна — і нічого не буде тобі, живи аж до 100 років? Але варто дбати не тільки про своє місце в мистецтві та на канапі, а й про місце в моральній історії людства. А ця історія рано чи пізно все розставляє на свої місця — просто тому, що людина від самого початку свого існування на цьому світі завжди шукала в небесах Бога, а не сатану...