ВЕРЕСЕНЬ. КРИНИЦЯ

Під час перебування в Польщі маєш пильніше стежити за подіями тут і вже тому краще усвідомлюєш, якою є система влади, як розділяються функції й повноваження президента і уряду, уряду і парламенту... Проте — можливо, саме тому, що стежиш ще й за українськими подіями, за невпинним просуванням уперед, до парламентської республіки, — пригадуються самі політичні анекдоти... Скажімо, як польські ліві на чолі з невтомним Олександром Квасьнєвським розробили — маючи більшість у парламенті — конституцію, яка значно обмежувала повноваження президента країни, непередбачуваного патріарха «Солідарності» Леха Валенси. А потім Квасьнєвський виграв президентські вибори, а ліві програли вибори до парламенту, отож! Або такий собі молдовський сюжет — як молдовські політики, яким набридло залежати від домовленостей з однією людиною, та ще й такою комбінуючою, як Петро Лучинський, і собі розробили проект парламентської республіки. А вибори до парламенту взяли та й виграли комуністи, і де тепер усі ті активісти парламентської республіки? На мітингах перед парламентом, а деякі навіть і без фірм залишились, жах який!

Однак якщо серйозніше: чим усе ж таки Польща відрізняється від Молдови? Не тільки проведенням тут реформ, а й існуванням — навіть у часи соціалізму — певного політичного суспільства. Тому навіть зараз, коли ліві знову при владі в парламенті, президент Квасьнєвський притримується обсягів власних повноважень, і ніхто в Польщі не хотів би, щоб було інакше. А ось, скажімо, в Югославії всі усвідомили, що у президента країни вкрай незначні конституційні повноваження, тільки після поразки Слободана Мілошевича, — в часи його правління більшість населення навіть і не замислювалася над тим, що президент діє практично поза законодавчим полем СРЮ.

Тому насправді абсолютно не важить, яка форма правління в державі, — президентська, парламентська, парламентсько-президентська... Головне, щоб суспільство цю державу, її апарат управління контролювало. А для цього потрібні дві речі, в Україні сьогодні насправді відсутні, — саме суспільство і сама держава. Населення, здебільшого, ставиться до власної держави індиферентно — воно несподівано в ній опинилося, воно й досі вважає, що це держава має опікуватися ним, а не воно державою... Держава — в її політичному вимірі — сьогодні видається ареною боротьби містечкових бізнес-еліт, які — для того щоб було зрозуміло населенню й навколишньому світу, — називають себе владою, опозицією, конструктивними силами, соціалістами, навіть комуністами. Всі ці псевдоніми й посади насправді приховують бажання одних і надалі контролювати «фінансові потоки», тобто використовувати нереформовану й досі економіку для отримання не зовсім законних прибутків, і бажання других заступити перших або хоча б примусити їх поділитися можливостями легкого заробітку. У світлі цієї боротьби гігантів гасло парламентської республіки — і коли його висувала опозиція й напівопозиція, і коли його перехопила влада — видається лише інструментом у лобіюванні «ділових» інтересів й остаточному закріпленні результатів сьогоднішніх досягнень.