ВЕРЕСЕНЬ. ГАУПТМАН

Відвідав меморіальний музей знаменитого німецького драматурга Герхарда Гауптмана на мальовничому острівці Хіддензеє. Заспокійливе, гармонійне місце... А якраз напередодні читав у мемуарах критика Марселя Райх-Раницького (який, до речі, глибоко шанує Гауптмана як класика німецької літератури й засновника — поруч із Чеховим та Брехтом — сучасного театру) про святкування якогось ювілею письменника наприкінці 30-х, під час якого Гауптман, перебуваючи в почесній театральній ложі поруч із самим Германом Герінгом, підняв руку у нацистському привітанні... Якось мені було неймовірно неприємно це читати, руйнувало образ... А з другого боку — з чого дивуватися? Гауптман залишався в Німеччині все життя, і острівець Хіддензеє не міг врятувати його від історії власного народу. Жив за кайзера, був шанований нацистами, а на його похорон приїхав перший президент НДР комуніст Вільгельм Пік... Однак очевидно, що одне речення про Герінга і Гауптмана, які піднімають руки для «хайль, Гітлер!» психологічно діє набагато сильніше, ніж усі розповіді про подвиги радянської інтелігенції, про всі ці парткоми, збори, доноси, виключення, табори, заслання — про всю реальність, у якій ми жили впродовж довгих десятиріч і в якій звикли відшукувати багато приємних сторінок та мотивацій. Один колишній східнонімецький дисидент, звинувачуючи західнонімецьке суспільство в односторонньому підході до історії НДР, заперечив, що все життя жителів «першої держави німецьких робітників і селян» складалося з доносів, чисток та соціалістичних змагань. Ні, «ми кохали, творили, жили, сміялися», — стверджує він.

Тут очевидна підміна понять. Людина намагається залишатися собою навіть у концентраційному таборі, не те що в соціалістичній державі. Той-таки Райх-Раницький, про якого я вже тут згадував, дебютував як критик у пресі Варшавського гетто, споглядаючи не тільки музичні вистави, а й знищення своїх близьких. І практично такою ж була творчість багатьох людей у нацистській Німеччині чи в Радянському Союзі. Тільки ми, завдяки багатьом історичним обставинам — насамперед поразці націонал-соціалізму у війні та Холокосту, — переконали себе, що націонал-соціалістичний режим був «інакшим». І тому ми — і себе маю на увазі насамперед — можемо з відразою ставитися до появи Гауптмана поруч із Герінгом або до нацистських переконань Гамсуна, водночас не помічаючи поїздок наших письменників на з’їзди КПРС... В цьому і є головна моральна помилка. В тоталітарному суспільстві може бути культура, однак досягнення цієї культури і навіть готовність найкращих її представників співпрацювати з вождями цього суспільства аж ніяк не реабілітують тоталітарних режимів, навпаки — роблять їх ще огиднішими. Тому що навіть талант людини, навіть найчистіші її емоції вони використовують для свого владарювання... І далеко не кожен може цьому опиратися — це ми також добре знаємо.

Однак доки ми не зрозуміємо цього не тільки про когось, а й про самих себе, не усвідомимо, якою була атмосфера нашого життя, чіплятимемося за символи й «досягнення» минулого, — ми продовжуватимемо у такій атмосфері жити. Це просто дивовижно, як наше сьогодення скидається на наше минуле. І чи варто дивуватися цинізмові політиків, байдужості суспільства, відсутності якихось чітких перспектив — і водночас рішенню святкувати ювілей Щербицького в Києві, прагненню відновити монумент Дзержинському у Москві та іншим прикметам «нового часу»... Галич колись співав про пам’ятники, які приходять ночами, — у нього це були пам’ятники Сталіну... Звичайно, пам’ятник небагато може змінити. Однак він дозволяє нам залишитись такими, якими ми вже були.