В історію — на двох колесах

Поділитися
Як за півтора дня зануритися в атмосферу фільму «Штольня» і взяти участь у захопленні Лютізького ...

Як за півтора дня зануритися в атмосферу фільму «Штольня» і взяти участь у захопленні Лютізького плацдарму, побувати на батьківщині Незнайка і в улюбленому місті князя Володимира, і при цьому підкачати м’язи, що атрофувалися в місті, та розправити легені, що застоялися від міського смогу? Виявляється, достатньо зранку вихідного дня сісти на велосипед і виїхати за межі Києва. Спочатку — на північ: до княжої резиденції Вишгорода і далі — до села Нові Петрівці, де розташовані Державний музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 році» та садиба сільського зеленого туризму «Хата Савки». Далі лісовими стежками на південний захід — і до вечора будете в Ірпені. Тут, у санаторно-курортній зоні, зупинитися на ночівлю, а вранці — знову на велосипед і на південь, до села Білогородки — літописного Білгорода, який у середньовіччі зупиняв навали печенігів, а у ХХ столітті — фашистів. Доти часів Великої Вітчизняної врізані у товщу давньоруських валів...

Цей маршрут показали журналістам організатори інформаційного туру «Мальовнича Київщина» — обласна туристична агенція при управлінні культури і туризму Київської облдержадміністрації. Наш маленький подвиг може повторити кожен киянин, який упевнено сидить на велосипеді. 45 км першого дня, 20 — другого подолати цілком можливо, а вражень буде стільки, що розкладати їх по поличках можна довго — аж до наступного велопоходу. Адже, спробувавши раз, хочеться ще і ще. А Київщина — невичерпне джерело цікавинок.

Відпочити по-княжому

Не тільки сучасному українцеві хочеться відпочити від столичного життя. Такі самі бажання виникали й у давньоруських князів. Багатьох приваблював «вишній град» Вишгород, розташований за 7 км на північ від Києва, вгору за течією Дніпра. Тут князі з дружиною полювали, бенкетували, приймали іноземних послів. Тут жила княгиня Ольга і помер Ярослав Мудрий...

Після нашестя татаромонголів 1240 року Вишгород був знищений і втратив колишнє значення. Відродження міста розпочалося лише після будівництва Київської ГЕС. Утім, якщо для наших сучасників Вишгород справді відроджувався, то сторінки минулого в ньому бездумно і нещадно знищувалися. Закатувалися в асфальт цілющі джерела, з яких струменіла глиниста, збагачена кремнієм вода. Під час будівництва багатоповерхівок було знищено два десятки горен для обпалювання кераміки Х—ХІ ст. та інші археологічні пам’ятки.

Аби зберегти для нащадків спадщину минулого, 1994 року було створено Вишгородський історико-культурний заповідник. Тут проводяться розкопки, знайдено унікальні речі, наприклад, прясельце ХІ ст. з написом із 14 слів і писанку цього ж періоду, виготовлену з оленячого рогу. Їх можна побачити в експозиційних залах заповідника.

Вишгород стоїть на суглинках. У Х—ХІІ ст. тут діяв потужний гончарний центр. Горщики з клеймами Вишгорода знайдено на території Києва. Учені досі не дійшли одностайної думки, що означали ці хрестоподібні мітки на денцях посуду: солярний символ чи знак майстра?

Познайомитися з мистецтвом давніх майстрів сьогодні можна в Гончарному центрі при заповіднику. Тут вам покажуть багато унікальних експонатів і на практиці доведуть, що не святі горщики ліплять, — навчать працювати на гончарному крузі. Окраса експозиції — останнє з горен Вишгорода, яке власноручно розкопали співробітники центру. Прилегла територія ще не досліджена археологами і, напевно, зберігає багато таємниць. Учені сподіваються, що за кілька років на цих 18 сотках вдасться створити музей гончарства. Та поки що центру не видають акт на землю...

***

Селом Білогородкою цей населений пункт став лише з 60-х років XIV століття, коли увійшов до складу Литовської Русі. Київська Русь знала Білгород — улюблене місто князя Володимира, яке за площею перевищувало Чернігів, Переяслав, Рязань і не поступалося багатьом середньовічним західноєвропейським столицям (більш як 120 га). Під час розкопок було виявлено залишки вражаючих будівель: княжого палацу, величного храму, усередині розписаного золотом (золоті листочки накладалися на сиру штукатурку), і навіть... гарему, де проживали 300 наложниць пристрасного князя. За легендою, прийнявши християнство, Володимир роздарував частину гарему, а решту дружин відпустив на всі чотири боки. І пішли вони, горопашні, й оселилися в сусідньому селі, яке відтоді дістало назву Гореничі.

Піднявшись на 50—60-метрові вали, які колись опоясували дитинець і посад, можна розгледіти з десяток сіл, що зберігають у своїх назвах живу історію. У Музичах жили й репетирували княжі музиканти, а хто не грав на інструментах, оселявся в Неграшах. Послів із далеких земель спочатку перепиняли в Чорногородці. Тих, хто успішно проходив перевірку, відправляли до Ясногородки — очікувати аудієнції князя. На місці теперішньої Бобриці була прикордонна застава, поряд протікала річка, де водилося багато бобрів.

Через Білгород за часів Русі пролягав шлях на Київ. В’їжджаючи до міста, подорожні зупинялися утамувати спрагу з колодязя, що сягав глибоко у надра землі. Викопаний ще в ІХ столітті, він зберігся і донині.

Безперечно, Білогородка заслуговує на музей. Сьогодні Білгород у всій його колишній величі можна побачити на панно у вестибюлі місцевої школи. А хіба не чудово було б відтворити початковий вигляд давнього граду в реальному масштабі — реконструювати вали, башти, будівлі? Знахідками з розкопок, макетами, картами, малюнками оформити експозицію. А сувеніри, а меди-киселі та інші страви за старовинними рецептами для дорогих гостей? Туристам — дивина, а селу — кошти для розвитку. Та щоб усе це стало реальністю, потрібні чималі початкові вливання — кілька мільйонів.

Історія жива й діюча

— Варто тільки спробувати, й ви одразу відчуєте, як це природно. А все тому, що такий спосіб життя вели ваші прапрабабусі і прапрадідусі. Це у вас у крові.

Так примовляв Леонід Шилов, якого ми подумки називали паном Савкою. У національному костюмі поліщуків він походжав широким подвір’ям, показуючи нам кузню і клуню, борті й горно, майстерню столяра і шевця. Тим часом хтось намагався молотити снопа дерев’яним ціпом, хтось роздмухував ковальські міхи, вчився тіпати коноплі, а хтось зацікавився ляльками-мотанками, такими живими і несхожими на пластикових дурепок Барбі. А потім ми їли дерев’яними ложками борщ і печеню, приготовані в печі, слухали пісні сліпого кобзаря і роздивлялися навколо. А подивитися було на що: адже хатина-зруб під очеретяним дахом, у якій ми сиділи, була побудована ще 1786 року. Колекція старовинних рушників, фотографій та ікон, кухонного й домашнього начиння з часом поповнюється новими, характерними для побуту поліщуків речами.

«Хата Савки» в Нових Петрівцях — не музей (у якому музеї ви зможете так вільно поводитися з експонатами?). Це — діюча модель життя наших предків. Сюди привозять на екскурсії школярів, тут святкують весілля, точно дотримуючись усіх давніх обрядів. А господар садиби — невичерпне джерело інформації про історію і культуру, обряди й ремесла.

***

У той час як вулиці Ірпеня наводнили галасливі святкові юрби — відзначався День міста — у краєзнавчому музеї було тихо і спокійно. Немов сплячі красуні, лежали на полицях експонати, щоб ожити від чарівних слів директора музею Анатолія Боровського. За стінами вирувало життя, Ірпінь рвався до Європи, а ми подумки переносилися на десятки тисяч років назад, коли по цій землі ще бродили мамонти, шерстисті носороги та печерні ведмеді, а люди полювали на них із кам’яними знаряддями...

…Після появи залізниці Київ—Ковель, прокладеної на межі XIX і XX століть, навколо неї з’явилися селища залізничників — Ірпінь, Буча, Ворзель. Кияни охоче заводили тут дачі. Оголошення у київських газетах про оренду і продаж садиб можна побачити сьогодні в музеї. Ця місцевість приваблювала творчих людей: тут бували Леся Українка, Панас Мирний, Степан Васильченко, Павло Тичина... А Микола Носов, який написав знамениту трилогію про Незнайка, провів у Ірпені своє дитинство.

Утім, місто цікаве не лише своїм минулим, а й сьогоденням. Наприклад, тут живе народний умілець Геннадій Андрійчук, який власноруч за своїми ж проектами зібрав сім різних автомобілів. Із досить-таки непоганими ходовими якостями. Ще один майстер, Віктор Самойленко, маючи за плечима лише чотири класи освіти, створює макети будівель, які колись цілком можуть посісти гідне місце на вулицях Ірпеня: цирк-зоосад, замок, храм. І ніяких попередніх розрахунків, креслень — проект цілком, із усіма пропорціями, автор тримає в голові!

Відлуння війни

За радянських часів екскурсії по місцях боїв, лінії оборони, дотах були дуже популярні. Але і для сучасних молодих туристів «Пояс бойової слави» Київщини пізнавальний. Кілька років тому на території музею-заповідника в Нових Петрівцях проводилася реконструкція Київської наступальної операції, що викликала величезний інтерес. На жаль, повторити експеримент вже навряд чи вдасться — землю, що колись була Лютізьким плацдармом, розпайовано, і місцеві жителі не пустять танки на свої городи. Та існують й інші можливості поєднати урок історії із активним відпочинком: наприклад, музеї, пам’ятники, місця, пов’язані з подіями ВОВ, можна включити до маршрутів вихідного дня, велосипедних, пішохідних і байдаркових турів.

У експозиції музею — військова форма, зброя, спорядження радянського, німецького, японського, італійського бійця; цілком справний мотоцикл «Вікторія» 1938 року випуску; трофейний патефон; «штадтплян» Києва; у гаю, що оточує музей, — танки і бронетехніка. Ми пройшли до місця, де під час Київської наступальної операції у жовтні — на початку листопада 1943 року був розміщений командно-спостережний пункт 1-го Українського фронту, побували у бліндажах Ватутіна і Хрущова.

На мармурових пілонах пам’ятника-музею визволителям Києва перелічено найменування всіх з’єднань і частин, удостоєних звання «Київських», а також нагороджених орденами за визволення Києва. Наших ветеранів залишається дедалі менше. Але місця битв ще зберігають відлуння боїв, змушують відчути трагедію війни, виживання на межі неможливого, страх, страждання, і через це страждання очиститися від того дріб’язкового, чварного, що роздирає нас сьогодні...

***

Основними оборонними спорудами Київського укріпрайону були довготривалі вогневі точки — доти. Вони з’єднувалися між собою системою переходів, яка існує і досьогодні. Саме у цих лабіринтах на північно-західній околиці села Білогородки знімали перший український фільм жахів — «Штольня». Озброєні ліхтариками, у супроводі досвідченого провідника, ми бродили прохолодними і моторошнуватими лабіринтами (велошоломи краще не знімати, голова цілішою буде!). Тут не так і безпечно — нижній поверх унікального триповерхового доту довелося навіть замурувати, щоб місцеві хлопчаки не втрапили в халепу. Та якщо лабіринти очистити від сміття, провести освітлення, відремонтувати проржавілі спуски, організувати експозицію, тут можна водити захоплюючі екскурсії. Ось вам і ще один готовий музей!

«Я буду долго гнать велосипед...»

Звісно, подорож на велосипеді пов’язана з певними труднощами. І йдеться не тільки про біль у м’язах.

Візьмімо, наприклад, Францію. Закортіло вам відвідати веломузей у містечку Корматен, побачити його знаменитий замок і легендарне абатство Клюні кілометрів за 15—20 від нього. Набираєте номер мобільного, і наступного дня у призначений час і місце вам приганяють велосипеди і забезпечують докладною картою маршруту. Їхатимете ви аж ніяк не по проїзній частині і навіть не по узбіччю: спеціальну велодоріжку прокладено через поле від шосе. Ледь не на кожному кілометрі — дороговкази і карти, на яких позначено ваше місцезнаходження.

А у нас? Одна річ — їхати по заміських шосе численною колоною, у супроводі кількох машин і ДАІ. Зовсім інше — вибратися у такий похід удвох або втрьох (я вже не кажу — самому). Рідко де зустрінеш на узбіччі окрему доріжку для велосипедистів. А повз вас із загрозливим гуркотом проносяться вантажівки й автобуси, поспішають шалені іномарки...

Та все-таки, коли вас на велосипедах зо два десятки, інші учасники дорожнього руху вже не можуть із вами не рахуватися. Позаду залишаються курява і смог столиці, і ось ви вже вдихаєте зовсім інші запахи: трави, глиці, осіннього листя. Пересівши на велосипед, власники машин із подивом помічають, як видовжується шлях, і скільки несподіваних відкриттів на ньому з’являється. Варто звернути на стежинку, що губиться поміж деревами, і погляд вихоплює чудове озеро, мальовничу церкву чи забутий бліндаж. А пагорб або піщана дорога в лісі перетворюються на справжню перешкоду, подолавши яку, почуваєшся хоч трохи, але героєм. Гадаю, не погрішу проти істини, коли зазначу, що кожен із учасників велотуру здобув над собою цілу серію маленьких перемог і дізнався щось нове про власні можливості.

А яка атмосфера у велопоході! Відразу згадується пісня Висоцького. Злетів ланцюг, відвалилася педаль — найближчі сусіди по колоні відразу прийдуть на допомогу. Поділяться водою, повернуться, щоб вказати потрібний поворот тому, хто відстав. Після стількох пригод, пережитих разом, вечеря в готелі вже нагадує добрі сімейні посиденьки. У такій компанії хочеться подорожувати знову і знову...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі