«УРА, КИЇВ НА ПІВРОКУ СТАВ СТОЛИЦЕЮ РОСІЇ!»

Поділитися
Інтерес до минулого великий. Воно й не дивно: ми так стрімко рвонули вперед, що мимоволі мусимо на б...
Вид на виставку з музичної естради

Інтерес до минулого великий. Воно й не дивно: ми так стрімко рвонули вперед, що мимоволі мусимо на бігу озиратися назад і з подивом переконуватися, що багато чого про самих себе не знаємо або знаємо зовсім не те, що відбувалося насправді.

Ось і тепер, коли виповнюється 90 років Всеросійській виставці в Києві, хочеться «побувати» в Києві 1913 року. І, гортаючи пожовклі газети й часописи, наче зазираєш у стару скриню з побитими, подряпаними, але все-таки вцілілими негативами, з яких уже час зробити позитивний відбиток...

Виставка починалася так...

1913 року Київ був великим промисловим і культурним центром. У місті працювало 19 чавуноливарних і механічних заводів з оборотом у 3,5 млн. рублів на рік, цукровий завод, що випускав за рік 2 млн. пудів цукру (пуд дорівнює 16,38 кг), 9 млинів, що перемелювали 50 тис. пудів на добу, 4 гуральні, що давали за рік 202 тис. відер спирту, 9 пивоварних заводів, що давали протягом року 2 млн. 840 тис. відер пива, 4 тютюнові фабрики, оборот яких сягав 3 млн. рублів на рік, 41 цегельний завод, що випускав упродовж року 150 млн. штук цегли, а також маслоробні, цементні, шкірні, лісопильні заводи й фабрики — фарб, чорнил, сірників, цукерок...

У місті було 8 вищих навчальних закладів, 56 середніх і 79 так званих нижчих училищ. Крім того — 59 приватних училищ, 42 — духовних, 7 — педагогічних, 10 — медичних, 15 — технічних і ремісничих, 3 військових училища, 22 школи образотворчих мистецтв...

У місті працювало 9 постійних театрів, 10 музеїв, 10 бібліотек. Видавалося 10 щоденних газет (дві з них — українською мовою), 19 — тижневиків (три з них — українською мовою) і 17 щомісячних (дві з них — українською мовою). Працювало 80 лікарень — громадських і приватних.

Місто було економічним центром Південно-Західного краю імперії. Перше місце посідала торгівля цукром. Обороти київської біржі з продажу цукру 1913 року — майже 85 млн. рублів. Друге місце в торгівлі займав хліб — обороти Києва з продажу зерна того ж таки року становили 48 млн. рублів.

Тут працювало 3 урядових банки (державний, дворянський і селянський), 9 комерційних, 3 банки довгострокового кредиту, 8 товариств взаємного кредиту, 8 банкірських контор і 11 позикоощадних кас...

За даними Губернського статистичного комітету, на 1 січня 1913 року в Києві проживало 594,5 тисячі чоловік.

«У жодному російському місті не можна влаштовувати грандіозну виставку наших успіхів, досягнень і вигод, а тільки в Києві! Не в Москві (не кажучи вже про Нижній або Ростов), а саме в Києві багато бруківок замінено асфальтовими тротуарами, газове освітлення — електричним, а всім обридла конка — електричним трамваєм. Саме в Києві багато будинків, вулиці й навіть цілі райони мають водогін і давно використовують європейську каналізацію... Київ — ідеальне місце!» — писала газета «Юго-Западный край».

Ще за рік до цієї замітки граф А.Тишкевич (як керівник комітету майбутньої виставки) звернувся з листом до голови Ради міністрів Росії: «Треба дати поштовх місцевій продуктивній ініціативі, відкрити нові ринки збуту і продемонструвати перед Європою економічну могутність Росії. Найкращим засобом для досягнення цих цілей є влаштування в м. Києві, як у культурному центрі півдня Росії».

Спочатку довго шукали місце для виставки. На пропозицію міського голови її вирішили влаштувати в центрі — у Царському саду й на його схилах. Але городяни, як написано в багатьох газетах, були категорично проти. «Наш голова пан Дьяков надумав позбавити нашим палких юнаків і сором’язливо-несміливих дівчат можливості прогулюватися Петровською алеєю та її ж мостом. Який жах і кошмар! Невже заради одноразової виставки поріжуть і витопчуть надзвичайно гарне місце нашого благословенного міста, у якого (на жаль!) досі не було жодного розумного міського голови», — обурювалася газета «Рада».

Нарешті місце вибрали, і Тишкевич писав у «Киевлянине»: «Саме територія Черепанової гори плюс територія виставки 1897 року плюс землі військового відомства плюс Троїцький базар — ось місця нашої виставки».

Спочатку планувалося обмежити її рамками Південно-Західного краю, але навіть із найвіддаленіших губерній Росії почали надходити прохання про участь у виставці. Й у вересні 1912 року Рада міністрів ухвалила постанову «про розширення виставки до меж Усеросійської, про охоплення нею сільського господарства, фабрично-заводської, торгово-промислової та науково-художньої промисловості».

У газетах і на численних щитах, встановлених у місті, повідомлялося, що головний покровитель виставки — Його Імператорська Високість Спадкоємець Цесаревич і Великий Князь Олексій Миколайович. У першої російської Олімпіади також був свій покровитель — Його Імператорська Високість Великий Князь Дмитро Павлович, а в Кінної виставки — Його Імператорська Високість Великий Князь Дмитро Костянтинович.

Для виставки було видано два каталоги й вісім різних путівників. Відвідувач легко міг дізнатися, що для будівництва 31 головного павільйону запрошено будівельника Катеринославської виставки, цивільного інженера Ф.Вишинського, що решту 132 павільйони споруджено коштом приватних осіб та установ, що кошторис виставки становить
1 млн. 600 тис. рублів...

«З висоти верхньої території відкривається чудова панорама і на сам Київ, із його златоглавими церквами, будинками-хмарочосами й розкиданою там і там на горбкуватій місцевості зеленню дерев», — писалося в путівнику.

На виставці працювало 8 ресторанів, 5 їдалень, зокрема дві вегетаріанські.

На схилі Черепанової гори розміщувалися «Колесо сміху», театр «Корсо», поруч були «Чортова кімната», великий театр Мяновського та звіринець Бойка, «у якому грає козачий духовий оркестр зі 100 чоловік і виступає ціле селище справжніх сомалійців».

Не тільки вся київська преса захоплювалася виставкою. Ось стаття із санкт-петербурзьких «Біржових відомостей»: «Пройшовши тільки головний вхід, можна, добродії читачі, відразу ж потрапити в зовсім інший світ — прекрасний, чистий, шляхетний, світ краси, живопису й витонченості. Загалом, уся площа Виставки навдивовижу елегантна й сучасна, ну а ввечері вона просто сяє бризками фонтанів, переливається сріблом вишуканих невеличких озер, вабить барвистими квітниками... Я, добродії читачі, ще не бував у раю, але запевняю вас, що там повинно бути не менш прекрасно».

«Промисловістю своєю засліплюючи»

Машинобудування й електротехніка. Виставлено 36 двигунів внутрішнього згоряння, причому всі вони працювали, демонструючи економічність і надійність. Привертав увагу бензиновий чотиритактний човновий двигун київського майстра В.Осиневича. «Двигун цей дуже компактний, важить пуд і зручний тим, що підходить до будь-якого човна, причому прикручується до корми лише двома гвинтами. Решта типів човнових двигунів, навіть шведський, не йдуть у порівняння з двигуном Осиневича» («Засів»).

В автомобільному відділі було виставлено 50 машин із різних країн. «Нарешті т-во швидкої допомоги зробило місту добру справу —купило в заводу Бенц санітарний автомобіль, пристосований для одночасного перевезення двох тяжко й одного легко пораненого, крім того, що має місця для лікаря та двох санітарів» («Южная копейка»).

Олександрівський Південно-Російський завод у Катеринославі займав два великих павільйони. Завод щороку виплавляв 24 млн. пудів «передільного, ливарного та спеціального» чавуну, виготовляв рейки, залізо катане всіх розмірів і профілів, паровози, вагони, мости, верстати, преси, піднімальні механізми, чавунні та сталеві виливки, великі та малі поковки, «артилерійські вироби», цемент, будівельну цеглу... «Завод входить в Акціонерне т-во «Брянський
з-д», але багато цих виробів може випускати самостійно й навіть краще, оскільки є промисловою гордістю Південно-Західного краю» (з путівника).

На виставці було споруджено діючий макет шахти. Клітка з п’ятьма екскурсантами, котрі тримали в руках «шахтарки», опускалася на 14 метрів, після чого екскурсанти могли пройти штреком 20 метрів — ліворуч і праворуч були ніші з виставленими експонатами. «А вчора на виставці стався казус. Одна пані, зайшовши в забій, побачила фігуру: забійник лежав на розі, позаяк учадів від шкідливих газів. Дама, підігріта м.б. шампанським, подумала, що це не величезна лялька, а жива, справжня людина, тож почала кричати й гукати на допомогу» («Народная копейка»).

Ще замітка з тієї ж газети: «Усі відвідувачі в захопленні від юзовського торгового дому «Інженер Гущо й К°». Уявіть собі величезну купу кам’яного вугілля, всередині якої влаштовано велике приміщення для експонатів. А біля входу — чудові статуї рудокопів-шахтарів із кирками в руках і бажанням на обличчі видобувати вугілля».

Рядки з «Киевских губернских ведомостей»: «Найбільше запам’ятався відлитий у чавуні відбиток руки Імператора Петра Великого, зроблений під час поїздки його в Донецький басейн, коли він, побачивши принесене йому кам’яне вугілля, вимовив: «Цей мінерал не нам, а нащадкам нашим корисний буде». Відвідувачі запитували — невже рука в Самодержця була така величезна? П’ять наших рук у його одну входить! Не віриться!»

Як цікаво й легко писали про виставку газети! Яке розмаїття думок, оцінок і висновків! І який високий рівень свободи слова! Щоб не бути голослівним, наведу витяги з кількох газет.

«Нам показали телефонні апарати новітньої конструкції: виклик станції та відбій виконується автоматично зняттям або повішенням розмовної трубки. Чи означає це, що «телефонні панянки», котрі нині все підряд плутають, постійно базікають нісенітниці та втручаються в розмову, зникнуть із життя? Господи, чи легко в це повірити?» («Последние новости»).

«Можна тільки жалкувати, що пан Тікоцький, власник «Саламандри» — фабрики кас, які не горять, не повторив чудового випробування своїх виробів, як це було 1900 року на Софійській площі Києва. Тоді каса протягом двох годин перебувала в полум’ї багаття із сажня дубових дров, облитих гасом. Експерти підтвердили: кредитні білети, прейс-куранти та срібний годинник, що були в касі, залишилися неушкодженими, а годинник продовжував іти. Чому ж пан Тікоцький експонував на виставці тільки шафу вагою 175 пудів і не випробував її вогнем на очах шанованої публіки? Хоча шафа має вставлений у двері револьвер і відразу готова стріляти в зловмисника, але все-таки треба було облити шафу гасом і підпалити...» («Окна»).

Багато уваги приділялося річковому флоту, зокрема судноплавству на Дніпрі. Газети відзначали, що вантажообіг дніпровських пристаней постійно зростає і 1912 року досяг у Київському порту — 26 млн. пудів, у Кременчуку — 20 млн. пудів, у Катеринославі — 20 млн. пудів, у Херсоні — 32 млн. пудів, на Південному Бузі в Миколаєві — 18 млн. пудів, а на Дністрі у Варниці — 27 млн. пудів...

Повітроплавний відділ був чи не найбільшим. У трьох павільйонах докладно розповідалося про авіацію початку ХХ століття, наводилися такі цифри: побудовано аеропланів у Франції — 500, Німеччині — 300, Росії — 220, Австрії — 100, Америці — 60. Повідомлялося і про жертви: у Франції з 1200 льотчиків загинуло 107, у Німеччині з 450 — 47, у Росії з 230 — 15...

«Моноплан системи Ньюпор — чудовий. Попри величезну вагу (разом із двома пасажирами, запасом бензину й мастила апарат важить до 40 пуд.), він пролітає 110 верст на годину. Міцність конструкції дозволяє льотчику робити більш круті спуски, повороти й віражі, що й довів поручик Нестеров, який із надзвичайною сміливістю зробив у Києві 27 серпня мертву петлю» («Нива»).

На виставці було багато оригінальних павільйонів та експонатів. Працював діючий макет першої залізниці Південно-Західного краю — Київ—Одеса. «Усі 612 верст дороги, побудованої в 1865—1870 роках, показати не можна, але вокзали Києва й Одеси, а також потяги, що їздять по них і гудуть, побачити можна» (із путівника).

Житомирський завод ознайомлював із формуванням і випаленням вогнетривкої цегли — виробництво демонструвалося в дії.

Незвичним видавався тюремний павільйон, побудований у вигляді давньоруської в’язниці з огорожею та бійницями. «У наступному невеличкому будинку, де вже не в’язниця, міститься платна вбиральня — 1 коп. вхід» (із путівника).

Торговий дім А.Волкенштейна з Одеси привіз млин, який усі чотири місяці працював і давав борошно.

Павільйон коньячного заводу Сараджева мав вигляд скелястого грота, на вершині якого в «мальовничій, жахаючій позі заклякла дика коза» (з каталогу).

На вершині Черепанової гори стояли дві триметрові пляшки лікеру «Бенедиктин», які «повинні символізувати відмову киян від уживання горілки (а тим паче самогону) і повсюдний перехід їх на благородні напої» («Последние новости»).

Павільйон товариства «Донецькі скляні й хімічні заводи» складався зі скляних виробів — пляшок, склянок, банок, кольорового скла, чарок...

«І все-таки наша країна аграрна!»

Головне Управління землевпорядження й землеробства побудувало великий павільйон, де були відділи метеорології, хвороб і шкідників сільського господарства, бюро зоотехніки, меліорації, шкільної та позашкільної сільгоспосвіти. «Більше за інших виділилася Київська ентомологічна станція, що виставила сто шкідливих комах —частину з них монтовано у спирті, а решту сухим способом. Цікава багата колекція шкідливих грибків, а також довгоносиків, що жеруть буряки в Київській губ.» («Вестник сахарной промышленности»).

Відділ цукрової промисловості теж привертав загальну увагу. Як писали газети, за масштабами виробництва цукру Росія (102 млн. пудів) посідала друге місце у світі, поступаючись лише Німеччині (113 млн. пудів). Відзначалося також, що росіянин 25 років тому споживав менше 8 фунтів цукру на рік, а 1912 року — вже 18 фунтів, що 1912 року цукристість буряків, вирощених у Росії, перевищує цукристість буряків Австро-Угорщини, Швеції, «а вже про Італію годі й казати». Усі газети відзначали особливі успіхи Південно-Західного краю в цукровій промисловості, зокрема, якщо в середньому по Росії цукристість становить 14,2%, то «левова частка буряків, вирощених у Подільській та Київській губ., містить у собі не мало й не багато, а цілих 18,5%». І показник споживання цукру на душу населення Південно-Західного краю виявився вищим за загальноросійський — 23 фунти на рік. «Та коли ми звернемося до інших джерел (а не до виставкових діаграм), то побачимо, що подушне споживання настільки корисного продукту за кордоном у кілька разів перевищує російське» («Биржевые ведомости», С.-Петербург).

Про недоліки в цукровій промисловості теж писали. Приміром, «якщо в Росії площі посівів цукрових буряків становлять щороку 567 тисяч десятин, то в Німеччині — 423 тисячі десятин, але Німеччина з цієї площі знімає 79 мільйонів берковців буряків, а Росія — 61 мільйон берковців (берковець дорівнює 10 пудам. — В.Д.). Значення цього сумного факту посилюється при історичному аналізі. Виявляється, десятина дає в нас стільки ж буряків, скільки давала і 25 років тому, а буває — і того менше» («Вестник сахарной промышленности»).

На виставці наводилися дані Центрального статистичного комітету, з яких випливало: Росія виготовляла в середньому до 4,3 млрд. пудів хліба на рік і була головним постачальником хліба в держави Західної Європи. Так, у 1897—1912 роках у Західну Європу вивезено з Росії 548 млн. пудів пшениці, жита, ячменю й вівса, з Аргентини — 162 млн. пудів, зі Сполучених Штатів — 130 млн. пудів, із Канади — 58 млн. пудів... «Європа не може обійтися без російського хліба, яким харчується понад півроку. Здавалося, Росія повинна була б диктувати й ціни. Але ми постійно продаємо свій хліб на 14,3 коп. дешевше, ніж американці й аргентинці», —писала «Киевская жизнь».

Часопис «Нива»: «Цікаві й повчальні висновки: врожайність жита на селянських полях — 76 пудів із десятини, а жито поміщицьке — 87 пудів. Пшениця — 69 і 92 пуди, ячмінь — 61 і 84 пуди... Отаке с/г життя Південно-Західного краю».

Не тільки безліч експонатів, а й цілі відділи було присвячено селекціонуванню, вирощуванню й переробці кукурудзи. Ось лише дві замітки з «Киевлянина» та «Киевской жизни»: «Надзвичайно благотворний вплив кукурудзи на підвищення врожайності хлібів, посіяних після неї, збереження вогкого грунту, очищення від бур’янистих трав... Експорт кукурудзи Сполучених Штатів становить 5%, а експорт російської кукурудзи — 40%».

«Кукурудза — це новий хліб Росії!.. Звісно, найбільше поширена кукурудза в районі Кутаїсі, Батумі й Новоросійська, де вона займає до 98% площі... У Бессарабії площа під кукурудзою дорівнює вже 32%, у Подільській губ. — 12%, Херсонській — 5,8%, Катеринославській — 7%. Наступ кукурудзи на пшеницю та жито йде повним ходом —захоплено вже перші укріплення й редути».

Павільйон «Торф». Зразки торфу, макети його сушіння, дренажу, продуктів, одержуваних із торфу, а також «живий екскаватор і черевики для коней для роботи на торфі» («Українська хата»).

«Південно-Російський землеробський синдикат» у Києві виставив свої сівалки, кінні молотарки, жниварки, олійницькі преси, трактори, плуги, пружинні культиватори, кормозапарники, снопов’язалки, кінні граблі, конюшинові молотарки, косарки, машини для протруювання насіння, віялки й різноманітні добрива.

«Коренерізка селянського типу заводу «Чернігівський і К°», зроблена досить акуратно, працює злагоджено та швидко, а основна її перевага — що ціна їй у Херсоні — 12 р., а в решті Росії — 13 р. 50 коп., тоді як усі 40 коренерізок закордонних коштують дорого — починаючи з 50 р. і вище, аж до 350 р. — німецька, заводу Манфарта» («Коммерческая газета»).

Київський квіткар Лєсіш виставив айстри, вербену, геліхризум, махровий мак, бальзаміни й виборов срібний приз. «Але найбільше сподобалися пальми різних видів із парку гр. Браницької «Олександрія» в Білій Церкві» («Вестник»).

«Особливо цікавою та самобутньою виявилася лісова дача княгині Яшвіль у стилі типової української хати на мальовничій горі» («Світло»).

У Царському саду було розміщено 20 павільйонів тваринництва. «Лише корів — 650, і биків — 62, і свиней — 357, і овець — 254, і буйволів із мулами — 28, і кіз — 80 (із них ангорських, правда, лише 22)! І все це — мукає, бекає, хрюкає та гарчить. А ось запаху, пардон, не чути. Куди упорядники виставки ховають гній — велика таємниця це!» («Южная копейка»).

Замітка з «Сатирикона»: «Племінні бики й корови з Англії і Швеції хороші, нічого не скажеш, але наші — нічим їм не поступаються, особливо бики. Вони зуміють наздогнати кожну англійську корівку (а шведську й поготів). І вже будьте впевнені, теля вийде гарненьким! Жаль, що з англійським обличчям».

Газети багато писали про молочну ферму Л.Єзерської у Харкові, яку неодноразово преміювали на різних міжнародних виставках. Експонати ферми — спеціальне дитяче молоко («якщо вашому отрокові лікар молоко ще не прописав — скажіть, нехай негайно пропише»), вершки, кисляк і кефір можна було не лише побачити, а й «покуштувати на смак і язик безкоштовно, правда, лише в перші п’ять днів після відкриття павільйону — усе злизали відразу» («Южная копейка»).

А ось рядки з рапорту Головного управляючого землевпорядженням та землеробством А.Кривошеїна голові Ради міністрів В.Коковцеву: «Експерти окремо відзначили Майновське сіль.-госп. училище (ст. Бобровиця Чернігівської губ.), яке представило групу швіцьких у складі 6 биків, 5 корів і 5 телиць... Комісія цілком заслужено присудила цьому училищу вищу нагороду — золоту медаль Департаменту землеробства (натурою). Серед групи є видатні молочні корови, так: «Наяда» за 315 днів дала 530 відер молока, «Мальвіна» — 457 відер. Управління так плануватиме роботу з господарствами й поголів’ям, щоб таких чудових корів у нашій Батьківщині було більшість».

Земство, освіта, культура...

Земський павільйон був величезний. На всю стіну внутрішнього залу розтягнулася діаграма народжуваності та смертності в деяких державах. Було зображено низку лелек із малятками в дзьобах. Попереду — великий російський лелека, що дарує своєму населенню 44,2% народжуваностей, за ним — лелека Київської губ., що приносить 41,5% народжуваностей, слідом — лелеки Німеччини, Данії, Англії, «а наприкінці — худющий, общипаний лелека Франції, що приносить лише 19,7% подарунків своїй нації. Під здоровим російським лелекою лежить могильний пам’ятник, що дає 30,5% смертності. Київська губернія трохи менше — 28,4%...» («Биржевые ведомости», Москва).

В усіх статтях про земство та його павільйон наводилися такі цифри: 1912 року з загального бюджету у 8 млн. 790 тис. рублів, що мали земства Південно-Західного краю, на медицину було витрачено 2 млн. 725 тис. рублів, або 31%.

У рамках виставки проходили різноманітні з’їзди. Найбільш представницьким був Всеросійський сільськогосподарський з’їзд, що зібрав понад тисячу делегатів. На початку серпня пройшов Всеросійський з’їзд есперантистів — брали участь делегати з 80-ти різних есперантних товариств країни. На з’їзді виступив Великий князь Дмитро Павлович: «Есперанто — мова, якою невдовзі володітиме весь світ, вся освічена планета... Сам наш Государ Імператор і його Найясніше сімейство старанно вчить есперанто і розмовляє між собою на есперанто... І ми, цінителі, шанувальники та знавці есперанто, повинні всіляко сприяти тому, щоб, починаючи з 1915 року, в усіх навчальних закладах Росії вивчали цю міжнародну й універсальну мову. Росія у справі вивчення есперанто буде попереду всієї планети — я в цьому переконаний!»

Київський Комерційний інститут прославився тим, що всі 4558 його студентів по черзі чергували в павільйоні — давали пояснення й розповідали про історію інституту. Так само організувало свою роботу й Київське Перше комерційне училище — його учні проводили екскурсії в павільйоні, а також запрошували відвідувачів у саме приміщення училища, де показували лабораторії, майстерні, навчальні класи й кабінети.

Преса критикувала керівництво Університету св. Володимира, Вищих жіночих курсів та Ніжинського історико-філологічного інституту імені кн. Безбородька за те, що ці «найкращі навчальні заклади Південно-Західного краю» було на виставці представлено дуже слабо. Газети писали, що Київський університет — унікальний навчальний заклад і «вже важко знайти хоча б одну російську губернію (не тільки в Європі, а й в Азії), уродженці якої не приїжджали б навчатися в Київ» («Рада»).

Харбінське (чоловіче й жіноче) комерційне училище — найбільше в Сибіру і на Далекому Сході — було представлене окремим павільйоном і безліччю експонатів. «Це такі, якими весь літерний вагон завантажили й везли через усю Росію-матінку, везли довго, чотири тижні. Але й здивували нас чудовим фізичним кабінетом, класом для китайських учнів натуральних розмірів» («Иллюстрированная неделя»).

Кам’янець-Подільська художньо-реміснича навчальна майстерня експонувала 440 керамічних виробів, і в кожному було видно національний орнамент, відчувалася стародавня культура українських гончарів. «Курс у Майстерні трирічний. Приймаються особи обох статей, що досягли 14-річного віку. Навчання — безплатне. Торік у Майстерні навчалося 62 людини. Всі учні одержують стипендію. Кошторис Майстерні перевищує 20000 р. Майстерня утримується коштом Подільського губернського земства» (з оголошення біля входу в павільйон).

Багато виробів виставило й Київське кустарне товариство. «Але чому, скажіть мені, для вітчизняного споживача виготовляються вироби за італійськими зразками, тоді як вироби за стародавніми українськими візерунками й вишивками йдуть за кордон! А либонь наш споживач, як і раніше, вважає, що «краще своє латане, ніж чуже хватане». Не можна ставитися схвально до насадження серед українських кустарів іноземних зразків» («Українська хата»).

Газети відзначили мальовничість панно із зображенням першодрукаря Івана Федорова, який підносить книгу цареві Івану Грозному, виконану в Київських художньо-ремісничих майстернях.

Преса знала все

Газети 1913 року рясніли різноманітними урядовими повідомленнями, репортажами з Другої Балканської війни... Але інтерес до київської виставки був величезний. Журналісти все бачили, всім цікавилися і звертали увагу читачів на будь-які цікаві дрібниці:

«Дуже цінний протипожежний кіно-апарат «Малле», який, коли спалахує стрічка, з допомогою спеціального механізму швидко її відрізає і ховає в коробку з товстого металу. Отже, кіно-театр не згорить!» («Засів»).

«Київський фотограф Б.Раштанов експонував жіночі портрети, на яких зображено таких дивовижних красунь, а в житті вони, мабуть, значно гірші й менш вродливі» («Южная копе»).

«Виявляється, вино-гастрономічний магазин «Васекіна» з Васильківської, 8 переїхав на Черепанову гору й торгує собі на збитки оселедцем Королівського улову по 3 к. за велику штуку» («Народная копейка»).

«Видавництво «Вільнер Ферлаг» випустило белетристичні твори сучасних єврейських письменників, і так солідно та гарно, на такому вишуканому папері, що і я, православна людина, купив дві книжки, хоча ні бельмеса прочитати в них не можу» («Киевская мысль»).

Газети ремствували: відділ «Рибництво» міститься в занадто тісному приміщенні, що не дозволяє по-справжньому роздивитися 10 акваріумів. «І черепахи, і екземпляри медуз, і морська саламандра, не кажучи вже про крокодила, почуваються в цій тісноті, незручності зле, а можливо, й голодують» («Засів»).

У маєтку графині Браницької, неподалік Фастова, демонструвалася робота «механічних картоплекопалок» з Англії. Але висновки виявилися невтішними: значна частина картоплі залишилася невикопаною, «крім того, великий відсоток, попри огороджувальні сітки, розсіявся по полю. Чи не краще вітчизняні картоплекопалки і виставляти на виставках, і купувати, і застосовувати?!» («Рада»).

Лаяли статую виставки. «Алегоричний янгол із розпростертими крилами й вінком у руках, який мав символізувати добру справу служіння суспільству, при наближенні до нього скидається на дівицю певної поведінки, яка, до того ж, жебрає» («Смехач»).

«Так, електричний годинник Мозера з десятиметровим циферблатом у вигляді квітника — це прекрасно. Але хвилинна стрілка всі два місяці спізнюється на 5 хвилин. Невже Росії-матінці довіку судилося спізнюватися? Невже Європа знову попереду?!» («Окна»).

У Києві пройшла перша в Росії Олімпіада. «Ну чому, шановний читачу, бідні велосипедисти мусять у дощ і в незвичний для серпня ураганний вітер їхати і крутити педалі аж 260 верст із Києва в Чернігів (про вибоїни, ями та інші неприємності не згадую — гоголівська оцінка наших доріг, так само, як і чиновників, загальновідома)?» («Киевские губернские ведомости»). Докладніше про Першу Всеросійську олімпіаду — «ДТ» № 33.

У серпні 1913 року відомий більшовицький публіцист Мих. Ольминський писав у «Правде»: «ЦК, який проводив у липні Поронінську нараду, прямо вказав усім парт. організаціям, що гоніння на легальну пресу можуть послужити приводом для всеросійського політичного страйку. Порушень демократичних прав величезна кількість... А київський голова пан Дьяков при повному потуранні генерал-губернатора пана Трепова дав указівку в Києві, під час проходження Всеросійської виставки, не продавати нашу робітничу газету «Правда». Панам хорошим робітнича правда очі коле. Ще б пак! Поміщики й капіталісти, з’їхавшись у Київ із міст і провінцій вінценосної імперії, хочуть довести освіченій Європі та своєму темному народові, що в Росії існує прогрес і благоденство, демократія та процвітання. Ось чому бояться вони «Правди»! Бо «Правда» виступає за демократичну республіку, 8-годинний робочий день, конфіскацію всієї поміщицької землі. «Правда» — за таке вільне життя, у якому завжди буде можливість купити «Правду» й ін. робітничі газети».

Через місяць у «Правді» знову з’явилася стаття, пов’язана з виставкою. Цього разу темою послужив VI з’їзд Імператорського пожежного товариства, що пройшов у Києві, та проект ухваленого з’їздом положення «Про всеросійське піклування про погорільців», у якому пропонувалося «тим, чий будинок, будівля або квартира постраждали від пожежі, відшкодовувати 50% вартості згорілого вщент майна грішми, а решту — допомогти пожертвуваннями й добросердям». Газета писала: «Як же можна трудящій людині, котра постраждала від підпалу чи необережного поводження з вогнем, відшкодовувати лише половину ціни її майна? Доброта «наполовину» — типова для буржуазно-поміщицького закону».

І все-таки позитивних відгуків і навіть відвертого захоплення виставкою було значно більше.

Ось фрагмент із розлогої статті, поміщеної в часописі «Вокруг света»:

«Малоросія залишилася улюбленою темою байок. І досі пересічний європеєць вірить усіляким небилицям про життя в Малоросії та загалом у Росії. Так, у французькому тижневику «Ілюстрація» було поміщено трохи незвичайний начерк пером про Всеросійську виставку в Києві. Судячи з дурниць, на кшталт того, що Труханів острів лежить за 20 верст від Києва і плисти до нього треба мало не всю ніч, автор літначерку, очевидно, на виставці особисто не був. Але пише злостиво й дуже нерозумно. І вулиці брудні, і трамвай тісний, і павільйони не яскраві, і цукерки всуціль французькі (чого ж ви носа вернете — цукерки ж ваші, рідні?), і жінки в аж надто довгих сукнях, і чоловіки, «особливо при владі та грошах говорять жахливою французькою». Невже, крім усіх цих дрібниць, нічого було побачити на Виставці? А либонь сотні іноземних гостей, господарів торгових домів, товариств і фірм, німецьких і англійських заводчиків, від’їжджаючи, кланялися, потискали нам ручки і повторювали, і повторювали: «Данке шон» і «Вері вел». І французькою дякували, як і личить інтелігентним та освіченим людям, спроможним оцінити захід, про який писали з великою повагою солідні газети Європи й Америки».

Кореспондент «Русского слова» писав: «Як це чудово! Ура, Київ на півроку став столицею Росії! Всі найвідоміші й найіменитіші люди Батьківщини з’їхалися сюди, щоб побачити найсучасніші машини та виробництва Європи, Азії й Америки!».

«Місто наше поступово стає європейським центром виставок. 1897 року Київська виставка зуміла показати всі багатства та промисловий геній Південно-Західного краю. Тепер, через 16 років, ми вже представляємо промисловість і с/господарство усієї Великої Росії. Ну що ж, дасть Бог доживемо, і 1926 року в Києві проходитиме Всесвітня Виставка. Ось тільки треба буде переобрати пана Дьякова І.Н. — Всесвітній Виставці потрібен освіченіший київський голова» («Окна»).

Преса відзначала, що багато будинків є не звичайним «виставковим» типом споруд, які відразу розсипаються, але, оскільки капітальні й кам’яні, і надалі прикрашатимуть місто, залишаться вічним пам’ятником виставці 1913 року.

Закриття виставки відбулося 15 жовтня. «Було спалено розкішний, небувалий феєрверк й о 7 із половиною годині спущено виставковий прапор і погашено всі 5246 електричних вогнів» («Народная копейка»).

На виставці побувало близько мільйона чоловік, крім того, 96 тисяч учнів та 76 тисяч селян, робітників і солдатів оглянули виставку безкоштовно. «Наш міський голова шановний пан І.Дьяков за рахунок міської скарбниці розщедрився і зважився оплатити квитки на Виставку гімназистам, а також селянам і фабричним робітникам. Ну гаразд, у гімназиста є посвідчення, робітника видно по околичку на кашкеті, а як визначити українського селянина — по курці під пахвою?» — запитувала «Киевская жизнь». Виставку також відвідало понад тисячу екскурсантів з-за кордону.

...Серед багатств, якими володіє Україна, окреме місце посідає історичний досвід. Він може допомогти уникнути помилок. Він нагадує, як небезпечно віддавати настрій народу «у відання» демагогів та екстремістів. Він ще раз доводить, що ідеологія давно повинна перестати страчувати економіку. Адже це парадокс: усі радянські підручники протягом усіх радянських років порівнювали успіхи СРСР саме з 1913 роком (коли Росія мала найкращі показники в економіці), а про київську виставку, де було продемонстровано ці показники, — ані пари з вуст.

На жаль, ми нічого не зробили, щоб затвердити і примножити економічні успіхи, досягнуті в ті далекі роки. Але в нас є виправдання — ми й не намагалися. Оскільки відгукнулися на заклик більшовиків і все повалили та зруйнували. Ось історичний досвід і вчить: легко змінити владу, але як же важко змінити життя на краще...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі