Україногенеза в тенетах міфотворчості

Наболіло. Таким словом можна кваліфікувати реакцію вчених на повзучу і в цілому, на жаль, переможну експансію (не в останню чергу завдяки ЗМІ та протекції високих чиновників) «фахівців» у питанні походження українського народу. Якщо завітати на київську Петрівку, то впадає в око не тільки домінування російськомовної книжки різного ґатунку, а й чималий масив літератури з «етногенези» українців на кшталт опусів Юрія Канигіна, Юрія Шилова, Сергія Плачинди... Масмедіа своєю нерозбірливістю, бажанням отримати «сенсацію» за будьяких умов доклали чимало зусиль, щоб виплекати й поширити цей вірус. На «гачок» містифікаторів, які безсовісно експлуатують щирий патріотизм українців, потрапляють і політики, і пересічні громадяни. Часто це викликає відповідну реакцію у світі — ну що візьмеш із нації, яка страждає на комплекс меншовартості? Але чи всі згодні з таким неприємним діагнозом?

Учасники круглого столу «Міфологізація походження українців», який пройшов у КиєвоМогилянській академії і був організований Центром соціогуманітарних досліджень імені В’ячеслава Липинського та магістерською програмою «Археологія та давня історія України» НаУКМА, спробували зробити перші кроки до координації зусиль у протистоянні з псевдонауковою тусовкою, в авангарді якої не тільки митці «красного письменства», й відомі політики, «трипіллязнавці», «араттознавці», адепти чорної археології, що рядяться в одежі охоронців самоідентифікації нації.

Вчені (а це відомі археологи, історики, мовознавці, антропологи) були налаштовані достатньо агресивно, не завжди добирали виразів, але загалом намагалися обґрунтовувати свої тези. Щоб мати уявлення про писання апологетів «трипіллязнавства» і «араттознавства», зацитуємо лише кілька невеликих уривків. Так, «народний академік» (як він себе називає) Юрій Шилов у книжці «Победа» пише: «Не следует, братья-славяне, срывать с себя ветхозаветные, новозаветные и прочие чужеродные, но к плоти прикипевшие формы… Если русский, славянский, индоевропейский, аратский корень откроется токам весны — то пробьются свои и листва, и цветы, сбрасывая с кроны ожившего дерева мишуру зловредных омел». Можливо, тому доктор історичних наук Наталя Яковенко (НаУКМА) відповідає на таку «концепцію» держа­-
вотворення без сентиментів: «Писання Шилова, м’яко кажучи, неослов’янофільського зразка з відповідним ухилом і пошуком пракоріння там, де його немає, але де його належить шукати, виходячи з слов’янської ідеї».

«Чиста українська мова, яка сьогодні формується в Україні, — це новий санскрит. Така аналогія має підстави ще й тому, що українська мова є найближчою до ведичного санскриту, який було створено на території сучасної України», — пише в «Арійському стандарті» Ігор Каганець, головний редактор журналу «Перехід-IV». Як бачимо, продовжується лінія на самозвеличування, українці постають найрозумнішим, найталановитішим народом… А чого варті «сенсації» Сергія Плачинди, який вважає Ісуса Христа українцем з етруського племені, що осіло в Палестині. Юрій Канигін — радикальніший, бо вважає батьківщиною християнства… Україну.

Окрема тема з присмаком «клініки» — «Ве­лесова книга». Абсо­лютно вся наукова спільнота на пострадянському просторі дотри­мується думки, що це є блискуча підробка. «Через Мініс­терство освіти в нормативні програми шкільного підручника потрапила «Веле­сова книга». І це такого масштабу скандал, який показує — хто сидить у Міністерстві освіти, який рівень освіченості членів науково-методичної ради з шкільного підручника», — слушно зауважує Наталя Яковенко.

Вчені наголошують і на потужному заряді ксенофобії, яким просякнуті писан­ня міфологізаторів. Так, доктор історичних наук Віталій От­рощен­ко (Ін­ститут археології НАН України) цитує Юрія Шилова, який на «Соборе народов Беларуси, России, Ук­раи­ны» в Запоріжжі в 2004 році видає на-гора нісенітницю, що межує з Кримінальним кодексом: «Следует признать, что три революции, гражданская, и как минимум Вторая мировая война, по крайней мере два голодомора — есть Холокост, проводимый (поныне!) евреями против славян… Блават­ская, Рерихи, Шилов — уже свое слово сказали: концептуальное, идеологическое тоже… Слово теперь за политиками, за военными, за экономистами». У 2006 році Ю.Шилов називає і єдиного «у державі і світі» політика, «який має мужність вказувати на смертоносність сіонізму й протиставляти йому життєдайність українства — це Г.В.Щокін, засновник МАУП». Усім читачам добре відомі відверто ксенофобські, антисемітські писання, які широкою рікою виходять з-під пера «достойників» МАУП. Віталій Отрощенко зазначає, що «як тільки арійську нитку починають вплітати у вінок національної ідеї, відразу ж вигулькує виразний антисемітський мотив…».

Доктор історичних наук Леонід Залізняк наголошує: «Після тривалого перебування в статусі «молодшого брата» нам дуже хочеться бути найстаршими з народів світу, якому всі вони завдячують світлом цивілізації. Відомий археолог і поет Борис Мозо­левський (саме він знайшов 1977 року в кургані Товста Могила все­світ­ньовідомий шедевр ювелірного мистецтва — золоту пектораль. — С.М.) незадовго до смерті висловився стосовно трипільської версії походження українців: «Чо­го ми такі нерозумні, що хочемо бути старшими за всіх. Адже чим старший, тим ближчий до могили». Народи, як і люди, не живуть вічно. Це добре відомо археологам, що досліджують рештки культур десятків народів, які мешкали на території нашої країни до появи тут українців. Де ті кімерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, хозари, печеніги, половці? Вони пройшли свій життєвий цикл від народження через пасіонарний розквіт (за Л.Гумільовим), зістарілися і поступилися місцем молодшим етносам… То чи варто всіма правдами і неправдами записувати українців до числа старіючих народів-пенсіонерів?» Важко не погодитися. І дуже важливо продовжувати роз­мову, намагаючись зламати поки що непробивну кригу навколонаукових писань, які й до сьогодні знаходять відданих читачів.

Автор дякує Центру соціогуманітарних досліджень імені В’ячеслава Липинського (директор — Кирило Галушко) і Національному університету «Києво-Могилянська академія» за допомогу в підготовці матеріалу.