Україна в обіймах «мовного балансу», або Виклики толерантності

Знання веде до передбачення

Огюст Конт

Ці слова французького філософа-позитивіста та соціолога якнайкраще підкреслюють важливість незаангажованих досліджень, що подають реальну картину в будь-якій сфері життя держави. Надто в такій контраверсійній, як «Мовний баланс України». Саме таку назву отримало дослідження, яке понад півроку готував Інтернет-холдинг ОБОЗ.ua. За словами відомого політтехнолога і шеф-редактора холдингу Олега Медведєва, упорядників турбувало «реальне, а не міфічне, співвідношення двох найпоширеніших мов — української та російської — в різних сферах громадського та приватного життя». Дані дослідження базуються на Всеукраїнському переписі населення 2001 року, соціологічних дослідженнях і статистичних даних.

На думку укладачів цієї праці, «мовне питання штучно політизується для поділу і мобілізації «свого» електорату… Незапе­реч­ним у розпалюванні конфліктності мовного питання є і зовніш­ній фактор у вигляді втручання у внутрішні українські справи з боку Російської Федерації». І головне — укладачі «Мовного балансу» дійшли висновку, що «в основі мовної політики має лежати державна підтримка української мови, утвердження її державності у всіх сферах публічного жит­тя, забезпечення виконання нею всіх функцій, властивих мові як соціальному явищу — з одночасними гарантіями вільного розвитку російської та решти мов».

Важко не погодитися з такою толерантною позицією. Але чи є якась небезпека для «вільного розвитку» мов національних меншин, і насамперед — російської? Українці, за переписом 2001 р., становлять 77,8% населення України, росіяни — 17,3%; інші нації — білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, поляки, угорці, румуни, євреї, татари, греки, гагау­зи, німці, словаки тощо — 4,9%. І українська мова, і мови всіх націо­нальних меншин (окрім польської) були і залишаються донорами російської мови. Так, 67,01% гро­мадян України визнали рідною мовою українську, 31,62% — російську і тільки 1,37% — іншу. Ситуація кардинально змінюється, якщо знати якою ж мовою спіл­куються громадяни України у родині: лише українською — 38,01%, лише російською — 30,35%, по-різному, залежно від обставин — 30,57%, іншою мовою — 1,05%.

Найбільш цікавими є вибірки даних про ситуацію у друкованих ЗМІ. Кількість газет за назвами: українська мова — 51%, російська — 40%, річний наклад газет — 34% і 63% відповідно; журналів (40% — 22%; 19% — 70%). Ситуація у книговиданні, на телебаченні та кіно- і відеопрокаті, й передусім в Інтернеті показова. Виявилося, що суто український Інтернет (без урахування 70 двомовних видань) — це лише 23 сайти, а суто російський — 407! Коментарі зайві. За даними Книжкової палати Держтелерадіо (2005 р.), річний тираж книжок і брошур (без урахування підручників) становить українською мовою 19240 тис. прим. (53%), а російською — 14374 (40%). За даними Державної митної служби України, обсяг імпорту книжок, брошур та аналогічних друкованих матеріалів із Росії за 2005 рік — 8232,9 тонни. Достатньо відвідати книжковий ринок «Петрівка» у Києві, щоб пересвідчитися — навіть такі цифри не відповідають реальному співвідношенню між українською і російською книжкою.

В освіті (це єдиний сегмент дослідження, де українська мова справді беззаперечно домінує) ситуація дещо інша. Частка учнів у загальноосвітніх навчальних закладах з українською та російсь­кою мовами навчання (дані Мін­освіти за 2005—2006 навчальний рік) становить відповідно 78,2% та 20,7%; у вищих навчальних закладах — 82,1% та 17,7%.

Маленький екскурс в історію. «Собственно, русского населения в Российской империи менее двух третей (65,5%, около 105 миллионов), в том числе украинцы и белорусы, занимающие в России (особенно первые) положение народностей покоренных и в некоторых своих правах (напр., преподавание на родном языке в народных школах) более или менее ограниченных» (цитата за книгою М.Рубакіна «Россия в цифрах. Страна. Народ. Сословия. Классы», Спб, 1912). Як бачимо, українці і білоруси за переписом 1897 року в імперії Романових автоматично потрапляли до «русских». Абсолютна більшість українців і білорусів, які проживали у межах Російської імперії, сповідували православ’я. І влада записувала до паспортів (які мали далеко не всі), в метрики не національну приналежність громадян (не було навіть означення «малоросіянин»), а їхнє віросповідання — православне, латинське (католицьке), магометанське, іудейське, лютеранське…

Цікаво, що ліберальний російський письменник і статистик Микола Рубакін вже тоді визнавав вади підрахунку щодо мовного питання: «Считали своим родным языком великорусский язык всего лишь 55,5 миллиона человек, на гонимом малорусском языке тем не менее говорят 22,33 миллиона. Перепись отметила 16 славянских наречий, 3 еврейских, 17 финских, 31 турко-татарских, 24 кавказских, 13 разных полярных инородцев. Из них подвергается гонению только украинское, наиболее родственное нам слово, — то самое, которое считали своим родным Шевченко, Гоголь, Квитка, Марко Вовчок и др. Но ведь это не есть жаргон Пуришкевича, Маркова 2-го, Бобринского и т.п., приходящийся по вкусу Родзянкам и Хомяковым…». У наші часи месіанську роль Росії підкреслює Марков 3-й, професор МДУ, який з шовіністичних позицій вже не перший рік напучує нас, таких безпросвітних «провінціалів».

Трохи про толерантність у мовному питанні. Олег Медведєв слушно наголосив, що «для України є важливим досягнення компромісу між двома найбільшими мовними спільнотами». Він зазначив (а ми це бачимо на екранах телевізорів чи не щодня — свобода слова, як-не-як), що ЗМІ занадто часто дають слово маргіналам із полярними поглядами, таким як Кауров, Левченко, Вітренко чи Тягнибок. І саме вони провокують конфліктні ситуації, адже проблему російської мови респонденти дослідження поставили на 26-е місце, а української — на 24-е.

Цікаво, що долею російської мови стурбовані саме в тих регіонах (Донбас, Крим), де їй немає жодної загрози. Навпаки, українська мова там опинилася практично на межі виживання. Так рідною мовою на Донбасі і в Криму назвали: російську — 76,88%, українську — 22,21%, інші мови — 0,9%; мовою спілкування в родині відповідно — 78,3%, 4,21% та 1,2% , а ще 16,55% громадян спілкуються різними мовами, залежно від обставин. Єдиними україномовними виданнями в цих регіонах залишаються офіційні газети і регіональні телерадіокомітети, які в разі роздержавлення неминуче будуть ліквідовані. Ось вам і наслідки української «толерантності», що своїми коренями сягає часів царату. Нетривка українізація/коренізація 20-х—початку 30-х років, яку більшовики проводили в УСРР і на Кубані суто з тактичних міркувань, після Голодомору 1932-1933 років була згорнута, а її провідники піддані репресіям. У радянській Україні під облудними гаслами «інтернаціоналізації» було продовжено імперську політику «обрусіння» не тільки українців, а й представників усіх етносів. Українська мова у всіх сферах громадського життя опинилася на маргінесі.

У минулу неділю у вечірньому випуску новин «ОРТ-международное» диктор (хтось-таки пише ці тексти) після новин з неозорої Росії звернувся до української тематики: «Порадовали вести из южной провинции — на Украине…» Йшлося про перехід пана Кінаха до «антикризової коаліції». «Провінція» з латини буквально — завойовані землі, підвладні Риму території поза Італією, які перебували під управлінням римських намісників. Чи минуть ті часи, коли кремлівські політики і політтехнологи, і, на жаль, більшість пересічних росіян, перестануть сприймати Україну виключно як свою «провінцію», яка через недогляд та «происки Вашингтона» стала незалежною державою?

Олег Медведєв цілком слушно зазначив: «Якщо мовна дискримінація існує, то вона стосується насамперед української мови». З цим важко не погодитися.