Україна і Росія: сімейна любовість

Як на ясній пам’яті історії в нинішній Південній Росії панування одного кочового народу змінювалося пануванням іншого, котрий жив далі на схід, так і в давні часи панування скіфів змінилося пануванням сарматів, але від цієї зміни історія настільки ж мало виграла, як від зміни печенігів половцями: змінилися імена, стосунки ж залишилися колишніми.

С.Соловйов

Поблизу грецьких колоній живуть змішані народи — напівелліни і напівскіфи, але що це? чи скіфи огречені, чи грецькі переселенці, які взяли скіфські звичаї, чи, зрештою, відгалуження поріднених із греками фракійських племен? На ці запитання не дає відповіді давнина.

С.Соловйов

Експерти Інституту вивчення Росії оцінюють україно-російські відносини як «прохолодно нейтральні» і прогнозують їх погіршення у найближ­чі два роки. Відповідно до їхнього опитування, більше половини респондентів-росіян (51,7%) вважають, що Україна не може існувати без Росії, серед українців такої ж думки дотримуються 45,9%.

Переконаний, що все це вже неодноразово траплялося в істо­рії. Ми і вони. Київ і Москва. Це — як суміш любові й ненависті, цікавості й заздрості, любовних стосунків та істерії. Кожен легко продовжить цей ланцюг порівнянь, щойно мова заходить про відносини Росії й України. І неодмінно стане на чийсь бік. Це не просто предмет незліченних спекуляцій політологів і політиків, кухонних баталій електорату й вічної допитливості істориків. Це наше особисте.

Предмет будь-якого аналізу перебуває в його точці відліку, а в правильно поставленому запитанні міститься відповідь. Але тут сором’язливо відвертаються від фактів як начебто й учені російські мужі, так і українські культуртрегери. Бо одна річ — коментувати пострадянську історичну макуху, проти якої спотворення хоч царицею Катериною, хоч Дмитром Донцовим історичних фактів здаватиметься вершиною ученості. Й інша — задати систему координат, у якій можна визначити взаємну поведінку наших народів не як дружню чи недружню, а як родинну чи чужу.

Політиків тут не особливо бра­тимемо до уваги. Їхній сально-квасний патріотизм зазвичай обмежується часом телеефірів. Бо російський капітал почувається в Україні дуже вільготно, і вся ця територія для них — такий собі гігантський Кіпр, що, звісно ж, не заважає бути гнівним викрива­чем «хохлів» за зароблені тут-таки грошенята. Допомагають управляти цими грішми також високопоставлені українські громадяни. Зрозуміло, теж патріоти. Ці резиденти, незалежно від масті, статі й політичного забарвлення, ледве що втікають у Білокам’яну й там почуваються як удома. Інколи навіть краще. Бо частка російського ринку в нашій еко­номіці не 7%, які налічують скром­ники-патріоти, а, за оцінка­ми РАН, всі 50%, і «ліберальна імперія» на території України дав­но побудована. Але є скромні (і не дуже) піддані цієї сучасної імперії, а є «індіанці», котрі живуть по обидва боки від хутора Михайлівського у сновидній реальності минулих століть. Тому просто констатуємо, що російсько-українська еліта — представники одного й того ж транснаціонального капіталу, по суті, рідня.

А ось із націями (у політичному сенсі слова) все складніше. По-перше, вони, як сукупності різних племен, були давно. Просто одна орда повільно рухалася з північного сходу, інша — з південного заходу, ось і вся різниця. А так — губилися в історії, знаходилися, різали сусідів, одне одного і знову мирилися, але їм ніхто не розповідав про те, що це може бути предметом бізнесу. До останнього часу.

Взаємний пафос Кремля і Банкової на нинішньому етапі зрозумілий і навіть піддається поясненню. Росія завжди вважала себе «третім Римом». Отож, був у Стародавньому Римі такий собі борець за справедливість — Катон. Його викривальні промови навіть називали «криками Катона». Примітний він був тим, що полум’яно й талановито сварив інших за те, у чому грішний був сам. Катон вигнав із сенату чоловіка за аморалку — той привселюдно поцілував свою дружину. А сам до сивого волосся нипав по борделях. Критикував лихварів, а через підставних позичав гроші під 20% річних. Волав про традиційні укр... даруйте — римські цінності, простоту звичаїв, а під кінець життя богохульно стверджував, що навіть сам Юпітер не зміг би відібрати в нього усіх його капіталів. Та ще й торгувався на ринку як жлоб. Сучасники запам’ятали.

І ось правдолюбці волають у Росії й Україні про звичаї і часи. «Ця раса в корені розбещена. Вір мені, у цих словах така ж правда, як у висловлюваннях оракула: цей народ усе занапастить, якщо перенесе до нас свою освіту». Висловлювання Катона, який критикує греків, легко може бути обернене проти американців, якщо йдеться про росіян. Або проти «москалів», якщо вчитаємося у філіпіки українських катонів і катоних.

Усе це вже було. Осіла сільська цивілізація, що незграбно опирається натискові колишніх північних кочівників, — прямо якесь дежавю з інтервалом у тисячу років. У фокусі — Київська Русь-2. Перша піднялася завдяки тодішньому «газопроводу» — торговому шляху «із варяг у греки», прокладеному зайдами-вікінгами. І до пори до часу досить багатовекторно лавірувала, доки варяги з греками не знайшли інших торгових шляхів, не таких клопітних. Нічого нового.

Між якими варягами—греками перебуває сьогоднішня Україна?

Радянська імперія успадкувала всі найкращі і найгірші традиції давніх східних імперій. Передусім Карфагену. Бо західний світ успадкував і юридично («Священна Римська імперія германської нації») (не повірите — аж до наполеонівських війн вона називалася саме так), і релігійно, і культурно римські традиції. Чи добре, чи зле — інше питання.

Карфаген був найбагатшою державою, котра піднялася на торгівлі й розрослася до імперії, що конкурувала з Римом. У столиці жило до 700 тисяч осіб, будинки налічували по шість поверхів. Тільки в міських армійських частинах числилися тисячі вершників, десятки тисяч піхотинців і сотні бойових слонів (адже договорів із ДЗЗСЄ тоді не існувало).

А Римська імперія все життя то готувалася, то відбивала набіги варварів-терористів, то ходила на них війною. Підкоряла мечем і плугом. Що прикольно —не завойовувала, не ламала об коліно, а залишала на завойованих територіях тамтешні мораль і звичаї. І ці території розвивалися згодом як самостійні країни. Як, наприклад, Японія після Другої світової, коли їй не потрібно було самій тратитися на оборону. Але так само, як Рим не зміг завоювати Парфянське царство, так сьогодні НАТО не здатне впоратися ні з Афганістаном, ні — в перспективі — з Іраном.

Карфаген, навпаки, управлявся олігархами під виглядом демократії і зело спустошував завойовані землі, тому що це були військово-комерційні операції. Ну достоту як чеченські війни в сучасній Росії. Карфаген за милу душу розривав будь-які договори (починаючи з договору про власну капітуляцію) і мочив у вбиральні римських посіпак. І ще характерна риса — карфагеняни були дуже емоційні, сентиментально-жорстокі, могли качатися в сльозах по землі від горя, а могли й немовлят в жертву приносити.

Україна ж була і є в цій старій-новій битві імперій територією-родичкою місцю заслання поета-дисидента Овідія. Нібито й надзвичайно глибока провінція Римської імперії, але водночас — дуже варварське місце. (Поет скаржився імператору на бурульки в бороді взимку, дикі звичаї та перемерзле в кригу вино.) Адже Дакію було приєднано до Римської імперії, як свого часу Україну до Польщі. Але дакійські вершники були таким же культовим, лякаючим явищем, як і запорізькі козаки. Дакія мала таке ж велике військово-стратегічне значення для Риму, як Україна — для НАТО. Тільки тоді причиною було родовище золота, а тепер — газова труба. Оскільки ж створена імператором Траяном (спробуємо не порівнювати його з Черчіллем) непомірно велика Дакія постійно потерпала від наїздів із півночі, то імператор Авреліан одного разу зробив її виключно Правобережною, евакуювавши всі війська і свідоме цивільне населення на правий берег Дунаю. Ну набридли йому північні вандали — у суто історичному значенні цього слова. А так звані вільні даки взяли й пішли на схід. У Карпати і далі. Але Україна та її народ схожі на стародавню Дакію не лише тому, що стародавні даки теж славилися доброю пшеницею і буряками. Даки так само охоче набігали на римлян, як запорожці — на поляків, але водночас у союзі з римлянами ганяли півничан. Певний час хитрим дакам Рим навіть доплачував за лояльність...

Повернімося до «прохолодної нейтральності» відносин. Психологічно наші народи, український і російський, приречені на взаємне бурчання. Бо, виходячи з історичних аналогій, та й самої історії, вони більш ніж родичі. Вони ще й заручники один одного. Але спорідненість ця, за поодинокими винятками, була результатом державного насильства. Не тільки в період Смути, коли в Росії на повну силу хазяйнували поляки й татари. Бувало й навпаки. У XVII—XVIII століттях понад два мільйони російських переселенців перебралися з центральної Росії у відвойовані південні степи. Найсильніша хвиля міграції ринула в Чорнозем’я після того, як Росія окупувала Крим. Треба сказати, переселенці не дуже церемонилися з місцевим населенням, яке немилосердно зганялося зі своєї землі. (Як і після Другої світової.) У XIX і на початку XX століття ще 13 мільйонів російських переселенців рушили на південь. Зі своєю общинною психологією. Інструкції середини XVIII століття з управління поміщицьким господарством відзначали: «Леность, обман, ложь и воровство будто наследственно в них положено. Господина своего обманывают притворными болезнями, старостию, скудостию, ложным воздыханием, в работе — леностию. Приготовленное общими трудами — крадут, отданного для сбережения прибрать, вычистить, вымазать, вымыть, высушить, починить — не хотят… Определенные в начальство, в расходах денег и хлеба — меры не знают. Остатков к предбудущему времени весьма не любят и, будто как нарочно, стараются в разорение приводить. И над теми, кто к чему приставлен, чтоб верно и в свое время исправлялось, — не смотрят. В плутовстве — за дружбу и почести — молчат и покрывают. А на простосердечных и добрых людей нападают, теснят и гонят. Милости, показанной к ним в награждении хлебом, деньгами, одеждою, скотом, свободою, не помнят и вместо благодарности и заслуг в грубость, злобу и хитрость входят».

Але чим південніше опинялися «північні варвари», тим більше індивідуалістичних і куркульських мотивів простежувалося в їхніх вчинках, думках і поведінці. Вони ставали дедалі більше «римлянами». Общинність, колгоспність — це примітивна психологія, що процвітає на жорстокій Півночі, але безглузда на м’якому Півдні. Та вона залишається домінуючою в регіонах проживання наших племен. І визначає національний характер. «Невибагливість і довготерпіння, мінімізація рівня потреб («лиш би не було війни»), зневага до оточуючих і водночас крайня від них залежність, готовність допомогти і чорна заздрість, емоційна відкритість і гостинність, які миттю можуть змінитися ненавистю, — ось неповний перелік рис російської людини, які ми успадкували від наших нещасних предків. І в постіндустріальне XXI століття, в інформаційну цивілізацію Росія з досить значною частиною своїх співгромадян входить навіть не з індустріальною, а іноді з суто селянською, патріархальною свідомістю. І якщо ми хочемо вижити в новому світі, нам потрібно з усією старанністю, буквально по краплі вичавлювати з себе росіян.
І ставати просто людьми».
(А.Ніконов «История отмороженных в контексте глобального потепления»). Північний «москаль» стає південним «хохлом», але, по-суті, це одне й те ж плем’я. Одна сім’я. Проте дуже скандальна.

Нормальна сімейна система психологічно характеризується такими властивостями як цілісність, повторювані зразки взаємовідносин, функціонування і розвиток за власною логікою, незалежно від навколишніх умов. Усе це не вкладається в російсько-українські відносини. «Внутрішньосімейні» міжетнічні взаємодії, в ідеальному разі, сприяли б асиміляції культурних схем суспільства у світову структуру цивілізації. І пристосуванню внутрішнього світу людей із сусідніх племен до культурних схем глобалістичного суспільства.

Однак це ж і сприяє розвитку різних комплексів меншовартості, «тіні» (за Юнгом), різного роду психологічних проблем, криз та конфліктів.

Тому слов’янське братство і нераціональне, і є джерелом буйної поведінки та напружених стосунків одного чи кількох своїх членів. А це не забезпечує необхідних умов для їхнього сучасного розвитку. Якщо перенести проблематику сімейної психології на російсько-українські відносини, то вийде така картина:

1. Існування будь-яких проблем у «сім’ї» заперечується.

2. Брак довіри.

3. Відчуття історичного сорому використовується для мотивації сучасної політичної поведінки.

4. «Сімейні» ролі лідерів жорсткі.

5. Індивідуальна ідентичність приноситься в жертву «сімейній».

6. Індивідуальні потреби громадян — потребам «сім’ї» в цілому. Домашня міфологія не відповідає реальності; з почуттям гумору, не кажучи вже про взаємну турботу, зовсім кепсько. Конфлікти тут закриті, має місце хронічна ворожість одних членів «сім’ї» до інших.

А сім’ї, чий світ наповнений різного роду страхами з приводу збереження якоїсь «нормальності стосунків», котрі намагаються уникнути всіх патологій, зазвичай стають жертвами цієї впертості у відстоюванні власних, приватних інтересів.

Здорова ж сім’я характеризується гнучкою ієрархічною структурою влади, ясно сформульованими сімейними правилами, сильною батьківською коаліцією, непошкодженими межами між поколіннями.

Якщо цього немає, то звичаї будуть такими, якими їх описував історик давнини Страбон: «По Танаїсу (Дону) мало що можна дізнатися вище гирла через холод і бідність країни; тубільці, народи кочові, які харчуються молоком і м’ясом, можуть витримувати непривітний клімат, але іноземці не в змозі; притому тубільці відлюдькуваті, люті й дикі, не пускають до себе іноземців. Ось чому і для римлян ця країна залишалася украйною світу, яку покинули люди і боги».