«УБИВСТВО ГОСУДАРЯ ТА НАЙЯСНІШОЇ РОДИНИ БУЛО ЛИШЕ ПОЧАТКОМ» ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА ПАВЛА ПЕСТЕЛЯ

Ось і в день повстання Кіндратій Рилєєв просить Петра Каховського пробратися в Зимовий і «лично убить государя, а уже затем мы всей братией изведем его родню и прочее».

Ясна річ, убивство царя і його оточення було лише «засобом для досягнення шляхетної мети», тоді як самою метою було знищення в Росії монархії та проголошення республіки. Один з основоположників декабризму Сергій Трубецькой заявляв: «Общественное устройство в России еще и до сих пор таково, что военная сила одна, без содействия народа, может не только располагать престолом, но изменить образ правления».

«Убийство Государя и августейшей семьи было только началом. Он (П.Пестель. — В.Д.), искореняя самодержавие, мог залить кровью Петербург», — писав у своїх спогадах про суд над декабристами його голова князь Петро Лопухін.

Декабристи, як відомо, об’єднувалися в таємні товариства — Північне та Південне. Вони готувалися до перевороту не лише у воєнному сенсі. Вони створювали свої проекти прийдешнього державного ладу. На Півночі конституцію розробляв капітан Гвардійського генерального штабу Микита Муравйов, на Півдні — командир Вятського піхотного полку полковник Пестель.

І конституція Муравйова, і «Русская правда» Пестеля мали спільне: проголошувалося фізичне знищення самодержавства, а потім — громадянські свободи. Але були й розбіжності. Пестель відстоював сильну централізовану владу та розширення державних кордонів за рахунок загарбницьких війн. Муравйов уявляв собі майбутню Росію не настільки централізованою, як у Пестеля, а федеральною, що складається з п’ятнадцяти автономних «держав»... Важливо, що в переддень грудня 1825 року програми обох таємних товариств об’єднувала директива на збройний переворот.

Але сам переворот розпочався несподівано, події випередили декабристів і змусили виступити раніше термінів, які вони самі ж і визначали. У листопаді несподівано помер далеко від Петербурга, у Таганрозі, імператор Олександр I. Сина в нього не було, і успадкувати престол мав його брат Костянтин. Але, одружений з простою дворянкою, особою не царської крові, Костянтин багато разів заявляв, що ані трохи не прагне царювати і правити Росією. У зв’язку зі зреченням Костянтина спадкоємцем Олександра I мав стати наступний брат, Микола. Але саме зречення Костянтина чомусь тримали в таємниці — про нього знало лише вузьке коло членів царської родини. І тому 27 листопада населення було приведене до присяги Костянтину.

Формально в Росії з’явився новий імператор — Костянтин I. У крамницях уже виставили його портрети, встигли навіть викарбувати кілька нових монет із його зображенням. Створилося двозначне становище міжцарів’я. І тому на 14 грудня призначили другу присягу, або, як казали у військах, «переприсягу», — цього разу вже Миколі I.

Декабристи в усіх своїх документах обіцяли розпочинати рішучі дії саме в момент зміни імператорів на престолі. Цей момент настав. «Случай удобен, — писав московським декабристам із Петербурга Іван Пущин. — Ежели мы ничего не предпримем, то заслужим во всей силе имя подлецов». Планувалося вивести війська під командуванням Трубецького на Сенатську площу, не дозволити сенаторам присягнути Миколі I, змусити їх оголосити колишній уряд позбавленим влади та проголосити новий.

Але коли полки братів Бестужевих добралися до Сенатської площі, з’ясувалося, що сенатори вже присягнули новому імператорові і спокійно роз’їхалися по домівках. Подальше — відомо. Починало сутеніти (того дня в Петербурзі сонце зайшло о 14 годині 58 хвилин), і вірний присязі генерал Сухозанєт наказав навести гармати на повстанців.

У паперах Миколи I є такий запис: «Я направил генерала объявить бунтовщикам, что если они не сложат оружие, то будет отдан приказ открыть огонь. Но в ответ солдаты кричали «ура» и «Конституция». И тогда Преображенский, Семеновский и Измайловский полки меня поддержали и, верные присяге и Отечеству нашему, обрушили залпы по бунтовщикам и смутьянам... Но как же страшно, что я вошел на Престол ценою бесценной крови моих подданных!»

Було вбито (за даними статистичного управління Міністерства юстиції) 1271 людину, у тому числі «черні» — 903, малолітніх — 19, вагітних жінок — 2. Подальша російська історія знала ще дуже багато безвинних жертв. Знала й тих, хто підштовхував до бунту, до перевороту, до повстання. І, хоч як це дивно, суспільство завжди симпатизувало підбурювачам, називало їх «славними синами Вітчизни», «жертвами в ім’я майбутнього Росії».

Приміром, у березні 1878 року відбувся процес над В.Засулич, яка стріляла в петербурзького градоначальника Ф.Трепова. На цьому процесі етика терору здобула свою справді «тріумфальну перемогу». До присяжних засідателів звернувся голова суду А.Коні: «Быть может, ее скорбная, скитальческая молодость объяснит вам ту накопившуюся в ней горечь, которая сделала ее менее спокойной, более впечатлительной к окружающей жизни, и вы найдете основания для снисхождения. Она хотела России счастья и поэтому взяла в руки револьвер». Присяжні винесли виправдувальний вирок. І зал суду вибухнув вигуками захоплення. Аплодувала вся країна, люди виходили на вулиці й обіймалися, студенти університетів та гімназисти залишили заняття й натовпами з транспарантами ходили містом. Нікому тоді не дано було передбачити, яким гучним відлунням прогримлять ці локальні емоції в історії імперії. І скільки нових пострілів породять ці оплески на честь безкарності терору. Взагалі, в нас у країні дуже довго любили революцію та все революційне. Занадто довго. Нині романтика барикад і терактів перестає вабити народ. Метальники бомб, царевбивці й бородаті герільєрос уже, здається, втрачають ореол героїв.

...Місяць грудень дав їм своє ім’я. Але сучасники декабристів ніколи не послуговувалися словом «декабрист». Цього слова немає в творчості Пушкіна, у його щоденниках, приватних листах. Багато авторів протягом десятиліть називали їх — «люди 14 грудня». Уперше слово «декабрист» з’являється 1 листопада 1857 року в «Колоколе». Герцен публікує некролог із нагоди смерті декабриста Івана Якушкіна й у виносці пише: «Говорят, будто государь не знает, что декабристов, возвратившихся из Сибири, теснят всякие мелкие, недостойные их масоны. Ибо для меня декабрист и масон — одно великое и прекрасное понятие».

Масони, навколо самі масони...

Маленька довідка. Саме слово «масон» у перекладі з англійської та французької означає «каменяр». «Вільні каменярі» в XI—XII століттях формували цехові організації — ювелірів, зброярів, лікарів, акторів. Професійні цехи, своєю чергою, були тісно пов’язані з релігійними братствами. З цього поєднання народжувалися різні магії. Так закладалися масонські ритуали, ідеї, традиції.

У Росії масони з’явилися ще за Катерини II. Вона поставила відданого Івана Єлагіна на чолі всіх масонських лож (їх було тоді 14). Багато вельмож їй радили заборонити «навіяні західним вітром масонські товариства», але імператриця вирішила: контролювати масонство через довірених осіб куди ефективніше, ніж забороняти його.

«Вільним каменярем» був Петро III, а Павла I виховували масони. До масонів належав і його син Олександр I.

Був у російських масонів свій гімн «Коль славен наш Господь в Сионе». Його написав 1810 року в Києві масон і композитор Дмитро Бортнянський на слова Михайла Хераскова.

У травні 1821 року граф Андрій Бенкендорф передає Олександру I «Записку о Союзе благоденствия», в якій докладно описує виникнення таємних масонських товариств. «Записка» починається так: «В 1814 году, когда войска русские вступили в Париж, множество офицеров приняты были в масоны и свели связи с приверженцами разных тайных обществ... Эти офицеры привыкли болтать то, чего не понимают, и из слепого подражания получили не наклонность, но, лучше сказать, страсть заводить подобные тайные общества масонов у себя в России... С годами разные тайные общества масонов из-за разных обстоятельств рушились, но сохранившееся долее прочих стало общество под названием Союза благоденствия. Правила оного составляли особенную книгу, названную по цвету обвертки Зеленою книгою. Написанная темным мистическим слогом, она составляла смесь из правил разных тайных масонских обществ, с весьма нескладным применением к отечественному».

Олександр, прочитавши «Записку», відповідає Бенкендорфу: «А ведь я не только благоволил Союзу благоденствия, но и сам какое-то время разделял эти иллюзии и был счастлив поговорить всякий раз о благородстве помыслов российских масонов».

Важливо, що в «Записке» не лише аналізуються таємні масонські товариства, які існували в Росії, а й ідеться про загрозу самодержавству з боку деяких членів цих товариств: «Офицеры (а их тьма!) для прикрытия сколько-нибудь своего невежества бросились к изучению политических наук и стали посещать частно преподаваемые курсы, где поверхностно ослепляли их блеском выражений и глушили громкими, но пустыми словами. Слабый желудок их, не имея предварительных оснований в вспомогательных науках, не сваривал сочинений лучших политиков, от чего и все их просвещение было мишурное. Стремление сие особенно заметно было в столице, где представляется более удобностей доставать запрещаемые правительством сочинения».

Государ вжив заходів і заборонив 1822 року ті масонські таємні товариства, «кои заняты не проповедованием гуманности и любви ко всем людям, верности Богу и Отечеству, а лишь будоражением честных умов и подбиванием их на постыжую политику».

А взагалі, російські масони були людьми досить мирними. «Устав вольных каменщиков», ухвалений у Росії 1787 року, наказував масону бути «кротчайшим господином рабам своим, а в обхождении с людьми быть более похож на их отца, нежели властелина».

Там же говорилося: «Твоя первая клятва, брат, принадлежит Богу, вторая — Отечеству и Государю». До речі, останнє слово в тексті цього статуту, відредагованого самим Олександром I 1812 року, замінено на слово «Государству».

1818 року один із керівників масонського руху в Росії, ясновельможний князь Петро Волконський (із 1826 року — міністр імператорського двору й уділів) писав: «Диктатор Союза Великой Провинциальной Ложи должен наблюдать, чтобы в речах каменщиков не упоминаемо было о политических предшествиях, ибо речи не должны уподобляться газетным статьям. Свободный каменщик обязан всем распоряжениям своего правительства повиноваться, а в делах государства ему нет права, нужды и пользы».

Історик Микола Греч у газеті «Северная пчела» писав 1836 року: «Барон В.И. Штейнгель очень недолюбливал масонов. В 1816 г. ему предлагали принять участие в масонской ложе, возглавляемой П.И. Пестелем, но он отказался. Он полагал, как заявил в одном из своих показаний на Суде, что масоны разделяются на два рода людей: обманывающих и обманываемых. Он не желал принадлежать ни к тем, ни к другим. По его мнению, «давать клятву на исполнение правил неизвестных и при том подвергать себя испытаниям, похожим на шутовские, противно человеку здравомыслящему». Очевидно, Штейнгель не верил в искренность главаря масонства Пестеля. И был абсолютно прав...»

І останнє. Восени 1826 року, коли всі справи, пов’язані з повстанням декабристів, було завершено, Микола I пише Бенкендорфу: «Надлежит в Делах III Отделения спрятать все материалы по истории русского масонства в царствование Александра I и не открывать никому, ибо Государь потворствовал оным, а они в ответ хотели руку на него поднять».

«Он один из самых оригинальных умов, которых я знаю...»

Записка, під якою стояв підпис із завитками: «Николай», була короткою, лише на три рядки: «Пестеля поместить в Алексеевский равелин, выведя для этого Каховского или другого из менее важных». Цю записку комендант Петропавловської фортеці отримав від імператора 3 січня 1826 року, через двадцять днів після повстання. При цьому Микола знав, що Каховський був одним із організаторів повстання й навіть намагався зазіхнути на його, Миколи, життя. А Пестель в заколотних діях не брав участі й сидів тоді під арештом далеко від Петербурга, в Тульчині. Але те, що саме Пестель був главою таємного товариства, сумнівів не викликало. Про це повідомлялося в доносах, це визнавали допитані на той час всі учасники повстання. До речі, в енциклопедичних словниках і довідниках, які виходили в Росії до 1917 року, зазначалося: «П.Пестель был масоном с 1812 года, членом ложи «Соединенных друзей» и «Трех добродетелей» (1815—1816) в Петербурге, одним из учредителей «Союза благоденствия» (1817), составил даже для него устав, но вскоре перенес свою деятельность в Южное тайное общество». Саме Пестель 1818 року організував у Тульчині ложу «Союзу благоденства», домігся ухвалення її членами республіканської програми, обгрунтував необхідність царевбивства та знищення всіх членів імператорської родини.

Пестель бачив себе президентом республіки на всі десять років. Він мріяв після перемоги створити Приказ вищого благочиння, до обов’язків якого входило б «узнавать, как располагают свои поступки частные люди». В який спосіб? З допомогою таємних розшуків. «Тайные розыски, или шпионство, суть посему не только позволительное и законное, но даже надлежащее и почти, можно сказать, единственное средство...»

Біографія Пестеля складалася досить вдало. До 11-річного віку він виховувався в рідному домі під невсипущим наглядом матері. Той-таки М.Греч написав про неї: «Не знаю, как она уживалась со своим тираном, но детям своим, особенно старшему, Павлу, внушала высокомерие и непомерное честолюбие, противоставив его другим сыновьям своим». Після повного гімназичного курсу Павло Пестель вступив у Пажеський корпус і в грудні 1811 року випущений «первым по успехам с занесением имени на мраморную доску». Щоправда, у характеристиці на юного прапорщика лейб-гвардії Литовського полку зазначалося: «Любит влиять на своих товарищей. Самостоятелен. Замкнут и не искренен».

Павло Пестель — герой Вітчизняної війни 1812 року і закордонних походів, нагороджений російськими, австрійськими, прусськими орденами та шпагою «За хоробрість». 1822 року був переведений полковником у зовсім розхристаний Вятський полк і протягом року впорядкував його. Сам Олександр I, оглядаючи полк у вересні 1823 року, висловився: «Превосходно! Это как будто моя славная гвардия», і подарував Пестелю 3000 десятин землі.

Пестель, володіючи великим розумом, різнобічними знаннями та даром слова (це одностайно засвідчують майже всі його сучасники), невдовзі очолив Південне таємне товариство. Силою свого красномовства він переконав 1825 року і петербурзьке товариство діяти радикально, у дусі південного. До слова, на початку 1825 р. у Києві зібрався четвертий з’їзд Південного товариства. Центральним питанням був новий план виступу, що у слідчих матеріалах проходить як «перший Білоцерківський». План виник восени 1824 року, бо на початку наступного року передбачався в районі Білої Церкви царський огляд 3-го корпусу. Автори плану хотіли поставити до Олександра I у варту переодягнених солдатами членів таємного товариства. Вони мали захопити імператора й «нанести ему удар».

А за рік до цього був Бобруйський план, відповідно до якого, вірні солдати мали стояти «на часах у государя» й заарештувати його. Плани ці не здійснилися з різних причин.

Багато сучасників захоплювалися Пестелем. Пушкін у щоденнику від 9 квітня 1821 року записав: «Утро провел с Пестелем, умный человек во всем смысле этого слова. «Сердцем я материалист, — говорил он, — но мой разум этому противится». Мы с ним имели разговор метафизический, политический, нравственный и проч. Он один из самых оригинальных умов, которых я знаю...»

Генерал Павло Кисельов: «Пестель такой закваски, что может занимать любое место с пользой для дела. Жаль, что чин его не позволяет, но если окажется дежурным генералом, начальником штаба корпуса — везде принесет пользу, так как имеет отличную голову и много усердия».

Були й інші точки зору. Декабрист Олександр Бестужев: «Признаться, наш заговор состоял преимущественно в болтовне, существенного мы ничего не сделали, да и не делали. Зато на юге дело шло серьезнее. Там ужаснейший честолюбец Пестель написал даже Русскую правду, или устройство правления, но эта Русская правда была написана на французском языке. Хорош же патриот Пестель! Себя считал он вторым Наполеоном, то был уверен, что непременно будет сперва президентом временного правительства, а потом и государем. Признаться, и все мы были не чужды этой обольстительной мысли».

Микола Греч у своїх спогадах: «Павел Пестель приехал в Петербург. Я видал его в собраниях масонских лож. Он молчал и наблюдал за другими. Роста был невысокого, имел умное, приятное, но серьезное лицо. Особенно отличался он высоким лбом и длинными передними зубами. Умен и зубаст. Достойно замечания, что первенствующим из заговорщиков был сын жестокосердого проконсула, врага всякой свободной идеи, всякого благородного порыва. Отец его, Иван Борисович Пестель, был человек суровый, жестокий, неумолимый. Сибирь стонала под его жесточайшим игом».

Микола Бердяєв: «14 декабря был до примитивности обычный масонский заговор, каких множество в Европе».

Федір Достоєвський: «14 декабря было диким делом западничества уродливого: зачем мы не лорды?.. Освободили ли бы декабристы народ? Без сомнения, нет. Они исчезли бы, не продержавшись и двух-трех дней. Ну а Пестель просто плут, диктатор, авантюрист и очень уж жесток. Не приведи Господи!»

Інші письменники були так само категоричні. М’якосердий Жуковський назвав декабристів сволотою. Федір Тютчев написав: «Народ, чураясь вероломства, забудет ваши имена...» А Іван Гончаров заявив: «Если бы эти изверги не напугали Россию анархией, она бы, матушка наша, давно бы стала счастливой».

«Ближайшие товарищи наперегонки торопились выдать и обвинить его»

Декабристів ув’язнили в Петропавловській фортеці в грудні 1825 року, а 8 липня 1826 року суд подав цареві «всеподданнейший доклад», у якому було сказано, що «все подсудимые, без изъятия, по точной силе наших законов подлежат смертной казни». Далі, за пишними фразами канцелярсько-бюрократичного викладу, йшло: «Суд определил к осуждению: 5 человек к смертной казни четвертованием; 31 человек к смертной казни отсечением головы; 17 человек к политической смерти со ссылкой вечно в каторжную работу; 2 человека к ссылке в каторжную работу вечно; 38 человек к ссылке в каторжную работу на определенное время и потом на поселение; 15 человек по лишению чинов и дворянства на поселение вечно» тощо.

Микола I видав «с безграничной милостью» указ, і П.Пестель («наиболее виновный из всех главарей»), С.Муравйов, К.Рилєєв, П.Каховський та М. Бестужев-Рюмін засуджувалися до повішення, решта — до каторжних робіт, ті довічно, ті на 20, 15, 10 і 5 років, а потім на вічне поселення.

13 липня 1826 року «повешение исполнили заплечных дел мастера» петербурзької міської в’язниці С.Карелін і М.Козлов, попередньо прикріпивши до грудей кожного засудженого дошку з написом «Цареубийца».

Звісно, декабристи, ув’язнені в Петропавловську фортецю, не готові були до таких тяжких випробувань у період слідства. Допити, виклики до імператора, кайдани, страшний світ казематів не міг не зруйнувати їхнього спокою, не наповнити їхні серця безмежним розпачем. Одні писали листи, сповнені каяття, інші давали самі докладні свідчення, а потім, на допитах, плакали, просили дозволити їм кров’ю спокутувати свою вину перед Батьківщиною та Государем...

Пестеля безперервно викликали на очні ставки, він поводився щиро, розповідав усе, що знає, про себе та друзів. Він, імовірно, пережив глибоке особисте розчарування: «ближайшие его товарищи наперегонки торопились выдать и обвинить его, раскрыть все его дела и планы», як писав М.Греч.

До Миколи I у Зимовий привозили заарештованих поодинці. Імператор незмінно з’являвся перед ними у повній військовій формі. З одними розмовляв приязно, майстерно прикидався молодим, довірливим монархом, готовим вислухати навіть гірку істину від своїх політичних опонентів. Декого він по-дружньому поплескував по плечу, гаряче потискував їм руки. Імператор як непоганий психолог знав точно, яку маску на себе надіти: добродушності, терпіння, прихильності чи грізного й невблаганного монарха.

Після кожної особистої зустрічі цар посилав власноручно написані інструкції коменданту Петропавловської фортеці. Одних в’язнів він вимагав утримувати «в строгом нраве», іншим дозволяв «приносить обеды и вино из офицерского собрания»...

А тим часом 28 генералів у парадних мундирах прийшли в Зимовий палац і навколішки попросили, щоб якомога більшу кількість «бунтовщиков» було засуджено до страти. І попри те, що серце монарха «обливалось слезами», — воно, російське воїнство, просило монарха відтяти більше голів, аби вбити зухвалі мрії лібералізму та масонства. Сенатор Лаврів наполягав на відрубуванні не менше 63 голів заколотників. Графиня Браницька пожертвувала 200 пудів заліза на кайдани для учасників повстання на півдні.

А тим часом поет Василь Жуковський надрукував такий жартівливий пасаж: «Как-то Николай I встретился с кадетом по фамилии Романов. «Ты родственник мне?» — пошутил Государь. «Точно так, Ваше Величество», — ответил без запинки молодец-кадет. «А в какой степени?» — спросил Государь, пристально всматриваясь в кадета. «Ваше Величество — отец России, а я — сын ее», — ответил находчивый кадет».

А тим часом Фадей Булгарін у журналі «Сын отечества» друкує своє кредо: «Между царем и мною есть взаимное условие: он оберегает меня от внешних врагов и от внутренних разбойников, от пожара, от наводнения, велит мостить и чистить улицу, зажигать фонари, а с меня требует только одно: сиди тихо! Вот я и сижу».

А тим часом зрадництво й доносительство серед засуджених декабристів посилювалось. Особливо старалися колишні товариші по службі Пестеля Олександр Поджіо та Аркадій Майборода. Хоча, гадаю, їхнє зрадництво було для Пестеля ще не найстрашнішим...

Брат мій — ворог мій

Батько Павла Пестеля, Іван Борисович Пестель, саксонець за походженням, вступив на службу в російську армію 1770 р., а потім перейшов у цивільне відомство, Московський поштамт. Згодом на запрошення Павла I переїхав у Петербург, став директором столичної пошти, дійсним статським радником. Государ був особливо прихильним до Івана Пестеля. Але...

Одного разу він недогледів, що в якійсь іноземній газеті, пропущеній через пошту, опубліковано повідомлення: російський цар Павло I відрізав вуха у французької актриси мадам Шевальє. Розгніваний Павло I зажадав негайно допровадити до нього винного директора пошти.

— Як смієте пропускати таку газету в Росію?

Пестель відповів:

— Але, Ваша Величносте, я вважав, що це найкращий спосіб викрити чужоземних брехунів. Досить комусь із ваших підданих прийти в театр і побачити мадам Шевальє та її вуха, які, звісно ж, на своєму місці.

Павло I розреготався й наказав Пестелю негайно отримати зі скарбниці діамантові сережки для артистки й особисто подарувати їй від імператора. І вона мала вже цього вечора вийти з ними на сцену...

Через півроку з Іваном Пестелем сталася нова історія. Міністр закордонних справ і улюбленець Павла I князь Федір Ростопчин відіслав поштою лист. У ньому йшлося не більше і не менше як про... змову проти Павла I. Пестель читав лист не просто з радістю — тріумфуюче. Адже це щонайчудовіша нагода відзначитися перед царем. Та враз директор пошти пополотнів. У листі йшлося: «Не удивляйтесь, что пишу вам по почте. Наш директор почты тоже с нами!» Пестель зрозумів, чим це йому загрожує. Неможливо таке показати імператорові. І він знищив листа.

А Ростопчин тільки цього й чекав. Павло I про все дізнався, директора звільнили, і він повернувся до Москви. Проте падіння його виявилося тимчасовим. Через чотири роки граф Пален очолив змову, у результаті якої було вбито імператора Павла I. На престол зійшов Олександр I. Новий імператор викликав Івана Пестеля в Петербург і призначив на відповідальну посаду — генерал-губернатора Сибіру.

Сімейство Пестелів було дуже освіченим навіть як на свій освічений час. Дружина І.Пестеля, Єлизавета Іванівна, уроджена Крок, донька відомої німецької письменниці, провела молоді роки при дворі у Дрездені, подорожувала Францією, Італією і вважалася жінкою освіченою, чудовою музиканткою. У Пестелів було четверо синів — Павло, Борис, Володимир, Олександр — і донька Софія. Усі вони здобули добру освіту. У послужному списку Павла Пестеля значаться: «русский, французский и немецкий языки, арифметику, алгебру, геометрию, тригонометрию, физику, артиллерию, фортификацию, географию и историю знает в совершенстве».

Повне видання документів Слідчого комітету та розкриття архівів таємної поліції проясняють деякі дивні речі, які завжди супроводжували вивчення історії декабризму. Чому, приміром, Володимиру Пестелю 12 грудня 1825 р., напередодні арешту брата Павла Пестеля (його заарештували 13 грудня в Тульчині) присвоїли звання полковника? Чому наступного дня після повстання на Сенатській площі Володимира Пестеля удостоєно «особой монаршей признательности», у січні 1826 року нагороджено орденом Анни II ступеня, а наступного дня після страти декабристів представлено до дуже почесного при дворі звання флігель-ад’ютанта? Та й подальше його просування службою успішне: 1831 року Володимир Пестель — генерал-майор, потім херсонський і таврійський губернатор, генерал-лейтенант у 1845-му, потім сенатор (1855) і дійсний таємний радник у 1865-му.

Нові документи проливають світло на цю особливу прихильність імператора до ротмістра Кавалергардського полку Володимира Пестеля. Хоча він був масоном із 1815 року, потім членом «Союзу порятунку» (1816) та «Союзу благоденства» (1817), а головне — членом Південного таємного товариства, однак Слідчий комітет усе пропустив повз увагу. Чому? А тому, що Володимир Пестель був пересічним «стукачем» і доносив про діяльність старшого брата починаючи із січня 1822 року: «Имею честь сообщить Вашему превосходительству, что в июле месяце числа 17 полковник Пестель имел тайные возмутительные разговоры с подполковником Сергеем Ивановичем Муравьевым-Апостолом касаемо государственного устройства...», «И тогда Пестель по полудню выехал в расположение Вятского пехотного полка, который стоял в Линцах Киевской губернии, но не один, а с ним был Николя Бобрыщев-Пушкин, доктор Вольф и я. Мы говорили исключительно о Русской правде, и Пестель доказывал, что хочет один управлять и ходом дел, и личностями в ту годину, когда не станет нашего государя-батюшки» тощо. Можна собі уявити самопочуття Павла Пестеля, коли він на очній ставці з братом дізнається про його підступництво.

Інший брат, Борис, із 1826 року на державній службі, 1835-го його призначають віце-губернатором у Володимир, і він є дійсним статським радником.

Ще один брат, Олександр, також обласканий царем. Микола I 16 липня 1826 року (через три дні після страти) призначає Олександру довічну пенсію. Як пише у своїх спогадах батько, І.Пестель: «Государь назначил ему 3 тысячи рублей ассигнациями ежегодного воспомоществования и велел предложить Александру Ивановичу Пестелю перейти в Кавалергардский полк, чтобы служить вместе со своим братом Владимиром Ивановичем».

Дивна річ, Дантес і Мартинов також служили у Кавалергардському полку...