У семи няньок дитина без ока, або Про особливості реформування державної системи захисту прав дитини в Україні

«Соціалка» нині в моді, а особливо повсякденні проблеми життя маленьких українців. Із приходом до влади команди Ющенка тема захисту дітей, і найбільше тих із них, хто позбавлений батьківської опіки, не вщухає. З екранів телевізорів і зі шпальт газет нам ледь не щодня розповідають про права дитини і про необхідність реформування системи опіки та піклування; про поступову відмову від інтернатних установ і розвиток інституції прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу (ДБСТ); про створення дитячих містечок і запровадження посади спеціального уповноваженого у правах дитини, а також багато про що інше. Депутати, у свою чергу, активізували діяльність зі складання законопроектів, які регулюють цю сферу.

Тема дійсно важлива і дуже болюча для України. Адже, за найприблизнішими оцінками, дітей-сиріт у країні понад 100 тис., причому переважно соціальних. Гостроту проблеми зайвий раз підтвердили і проведені у ВР 7 червня парламентські слухання на тему «Забезпечення прав дітей в Україні. Охорона материнства та дитинства». А 9 червня долею дітей, позбавлених батьківської опіки, занепокоївся сам Президент, взявши участь у роботі круглого столу «З любов’ю і турботою про дітей». Слід сказати, що в такому заході за всі роки незалежності України Президент бере участь уперше. Цей факт дає підставу сподіватися на те, що реформи будуть, і до питань усиновлення, опіки та піклування поставляться з усією серйозністю на державному рівні. Задекларовані наміри здебільшого радують вухо. Та все ж є відчуття, що далеко не всі вони добре продумані, досить структуровані і занадто вже стрімкі. Іноді складається враження, що підганяються заявлені реформи під прийдешні парламентські вибори і здебільшого ризикують залишитися всього лише намірами. Але ж тема — дуже серйозна. І квапитися тут слід не поспішаючи…

З любов’ю та турботою про дітей

До речі, організація згаданого круглого столу залишала бажати кращого. Прес-релізом, і тим вдалося розжитися випадково: повз мене проходив організатор. Не кажучи вже про жовті папки з матеріалами, серед яких був і проект указу Президента «Про першочергові заходи для захисту прав дітей». Їх роздавали всім учасникам, окрім журналістів, яким було суворо сказано: «Не для преси». Що ж такого секретного там було?

Здивувало й те, що Президент іноді озвучував зовсім не ті цифри, що були в убогій довідці його ж прес-служби. Так, за словами В.Ющенка, в Україні 60 прийомних сімей, у довідці ж говориться про 115 тощо. Хоча, звісно, прогалини в організації круглого столу — дрібниці. Люди, котрі безпосередньо займаються цими питаннями, точні цифри й без того знають. В цілому все було помпезно й красиво: з участю віце-прем’єра з гуманітарних питань і соціальної політики М.Томенка, міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Ю.Павленка, видатних спортсменів, громадських діячів, представників церкви і держорганів, які покликані займатися влаштуванням доль дітей-сиріт, а також тих людей, які створили в Україні ДБСТ.

Говорилося про те, що за 10 років кількість дітей, позбавлених батьківської опіки, збільшилася в Україні на 60%. При цьому кількість усиновлених дітей скоротилася на 40%. Як сказав В.Ющенко, українській сім’ї, котра вирішила всиновити дитину, доводиться пройти крізь «муки пекла», дати велику кількість хабарів держслужбовцям і витратити не менше року, аби вирішити це питання. До речі, через кілька днів слова «не менше року» у вустах Ю.Павленка перетворилися спочатку на «п’ять років», а потім і «п’ять-сім». Чесно кажучи, про випадки, коли питання усиновлення вирішували б п’ять-сім років, мені чути не доводилося. Власне, і черг з українських громадян, які бажають усиновити дитину, наскільки мені відомо, немає. Але, може, міністр знає краще?

Тим часом у середньому в одному районі на вулиці перебувають 30—40 дітей, а в селі — одна-дві. Після кількох місяців перебування на вулиці в психіці дитини відбуваються зміни, у результаті чого повернути її суспільству можна тільки після тривалої реабілітації, а після року такі зміни, швидше за все, стають уже незворотними. Тож потрібно зробити все для того, щоб дитина на вулицю не потрапляла.

Однак центрального органу виконавчої влади, який координував би роботу з охорони дитинства та захисту прав дитини, в Україні немає. Ці питання розкидано між кількома міністерствами й відомствами — Міносвіти й науки, МОЗом, Мін’юстом, Міністерством соціальної політики та праці, Мінсім’ї, молоді та спорту, МВС і Держдепартаментом із питань виконання покарань. За словами В.Ющенка, «у цих семи няньок дитина без ока».

Якщо державні механізми захисту дітей не спрацьовують — їх потрібно реформувати. Отже, проектом указу Президента Кабміну доручено до 1 вересня 2005 року підготувати зміни до законодавства з перерозподілу повноважень щодо усиновлення дітей між органами управління освітою та Мінсім’ї, молоді та спорту, закріпивши їх за останнім. Кабмін також має вирішити питання про створення в складі Мінсім’ї урядового органу — Державного департаменту з питань усиновлення та захисту прав дітей. Принаймні це допоможе хоча б почасти усунути неузгодженість у діях держчиновників.

Від шести до семи тисяч батьків на рік, зазначив Президент, позбавляють батьківських прав, і щороку сиротами за живих батьків стають 10—12 тисяч дітей. Крім того, близько двох тисяч дітей стають сиротами ще у пологових будинках, оскільки від них відмовляються матері. Тим часом інтернатне виховання — далеко не найкраще, що може запропонувати держава дитині замість повноцінної сім’ї (хоча її, як відомо, нічим не заміниш). За статистикою, у перші п’ять років після випуску з інтернату кожен п’ятий його вихованець стає бомжем, кожен другий скоює протиправні дії, а кожен сьомий вдається до спроб самогубства, не знайшовши відповіді, як йому далі жити в цьому суспільстві. Тому, каже В.Ющенко, механізм позбавлення батьківських прав необхідно пом’якшити, залишивши тим самим батькам можливість взятися за розум.

(А мені здавалося, що цей механізм і так занадто м’який. Знаю кілька прикладів, коли батьків потрібно було б позбавити батьківських прав, оскільки перебування під одним дахом із ними є небезпечним для психіки дитини, а іноді і для її життя. Краще вже інтернат, аніж такі батьки.)

ДБСТ і прийомні сім’ї — ось що може врятувати ситуацію, вважає Президент. Однак в Україні усього 130 ДБСТ (1200 дітей), а прийомних сімей, за його словами, ще менше — 60 (350 дітей). Інтернатних же закладів, за даними міністра освіти й науки С.Ніколаєнка, — 658, із них 54 — для дітей-сиріт.

При цьому утримання однієї дитини в інтернаті обходиться державі в 10 тис. гривень на рік, у прийомній сім’ї — у 4—5, максимум 6 тис. на рік. Здавалося б, матеріальна вигода в наявності, і варто заохочувати людей до турботи про дітей, яким не пощастило в цьому житті. Однак гроші на інтернати йдуть безпосередньо з державного бюджету. На ДБСТ і прийомні сім’ї — з місцевих, і гроші на ці цілі вони виділяють не дуже охоче.

Відтепер «гроші повинні ходити за дітьми», заявив Президент і доручив уряду при формуванні бюджету на 2006 рік закласти в програмі по боротьбі з безпритульністю норму, що передбачає спеціальне фінансування утримання дітей-сиріт: певна сума має виплачуватися незалежно від того, де перебуває дитина — в інтернаті чи в ДБСТ. За його словами, ці кошти виплачуватимуть із держбюджету централізовано протягом двох-трьох років. А потім? Поки що неясно.

Проектом указу Президента планується також доручити Кабміну підготувати і подати на затвердження до 1 жовтня 2005 року проект Національної програми подолання дитячої безпритульності на 2006—2010 роки. А протягом другого півріччя 2005 року — проект Національного плану дій із поліпшення становища дітей, посилення їхнього соціального захисту, створення сприятливих умов для всебічного розвитку. Уряду також доручено розробити документи, що передбачають впровадження економічних механізмів стимулювання та підтримки меценатства і соціальних ініціатив суб’єктів підприємницької діяльності при створенні соціальної інфраструктури для дітей, у тому числі в сільській місцевості.

Слів немає, більшість заяв звучать дуже добре. Подивимося, що вийде насправді. Чи встигнуть у такі короткі строки? Чи не залишаться благі наміри лише на папері, як це вже не раз бувало раніше?

І ще. Під час круглого столу в голові в мене постійно крутилося одне запитання. У залі перебувало не менше двох сотень людей, котрі багато й гарно розповідали про те, як потрібно правильно захищати дітей, позбавлених батьківської опіки. Частина з них займаються питаннями опіки та піклування професійно, тобто, по суті, присвятили цій справі усе своє життя. Більшість із присутніх — люди далеко не бідні. Чому ж ніхто з цих високих урядовців (серед яких і Президент країни, і віце-прем’єр, і міністри) не наважився усиновити хоча б одного нещасливого малюка і, знехтувавши таємницею усиновлення (про непотрібність якої заявляє сьогодні Ю.Павленко), заявити про це на всю країну? Ну чим була б не пропаганда національного усиновлення?

Так і не поставила… Непросте запитання…

Ну а прокоментувати почуте, у тому числі і з приводу пом’якшення механізму позбавлення батьківських прав, я попросила Наталію ПЕТРОВУ, почесного голову й одного із засновників Всеукраїнського комітету захисту дітей, юриста:

— Проблемою минулого і, як я бачу, нового уряду є відсутність чіткої концепції необхідних змін. Серед заяв, які мені доводилося чути, в основному переважають емоції. Але якщо робити все лише на емоційному рівні, це ніколи не призведе до кардинальних змін. Змінювати потрібно систему.

Як член Конвенції ООН про права дитини з 1991 року Україна має зобов’язання щодо створення в країні ефективної системи захисту прав дітей. 2002 року комітет ООН із прав дитини роботу українського уряду щодо захисту прав дітей визнав незадовільною. У його рекомендаціях Україні чітко говориться про те, що саме необхідно зробити по кожному з напрямів. І нинішній уряд просто повинен уважно вивчити ці рекомендації і взяти їх на озброєння.

Що стосується заяв про подолання дитячої безпритульності, то, як мені здається, держава зараз хоче подолати результат, не борючись при цьому з причиною. Адже безпритульні діти — це результат, а причина полягає в проблемних сім’ях.

Практика позбавлення батьківських прав порочна в принципі. Це не єдиний і далеко не найкращий спосіб захистити права дитини. В усьому світі держави приймають усілякі програми, щоб змусити біологічних батьків виховувати своїх дітей. Якщо сім’я має тимчасові проблеми, то через соціальні служби та спеціальні програми держава допомагає батькам упоратися з ними. І навіть якщо дітей із таких сімей вилучають, то тимчасово — на рік-два. Це не значить просто взяти й відправити дитину в інтернат чи дитячий дошкільний заклад, а, приміром, знайти їй опікуна серед родичів чи передати в прийомну сім’ю, але, підкреслюю, паралельно проводячи роботу з її біологічною родиною. У демократичних країнах працює ціла система органів соціальної допомоги, соціальні служби. Соціальні працівники моніторять неблагополучні сім’ї, присутні при зустрічі дітей із батьками, контактують із психологами, наркологами — з усіма, хто працює з цією сім’єю в той час, поки дитини в ній немає. Але й у цей період дитині забезпечується право зустрічатися зі своїми батьками. Бо хоч би якими вони були, для неї вони — все одно рідні мама й тато.

У нас же тільки-но що — позбавили батьківських прав, а дітей віддали в інтернат. Але ж це не вирішує проблему. Соціальних працівників у нас сьогодні випускають і в Києво-Могилянській академії, і в університеті ім.Драгоманова. Однак ці люди не можуть знайти собі роботу, бо немає відповідних структур. Зараз в Україні проблемними сім’ями займається єдиний орган — служба у справах неповнолітніх. Президент заявив, і це офіційна статистика, що служби у справах неповнолітніх сьогодні забезпечені кадрами лише на 58%. Але, відповідно до закону про органи та служби у справах неповнолітніх, їхнім завданням є робота з дітьми, котрі потенційно схильні до правопорушень. Навіть за своїм мандатом ці спеціалісти не мають можливостей, сил, засобів і достатньої освіти, щоб працювати із сім’ями.

Взагалі тема позбавлення батьківських прав має два аспекти — права дитини і права батьків. Кілька років тому Всеукраїнський комітет захисту дітей провів моніторинг. У трьох судах м.Києва було вивчено архівні справи (за п’ять років) із позбавлення батьківських прав. Як професійного юриста мене жахнули цифри: 98% батьків були позбавлені батьківських прав заочно, тобто вони навіть не знали, що проти них порушували справи. І, відповідно, не мали можливості пояснити суду, чому не піклуються про своїх дітей.

В українському законодавстві передбачено інституцію відновлення відібраних батьківських прав. Якщо батьки взялися за розум, вони можуть прийти в суд і подати заяву на відновлення їх у правах. Але звертається тільки 1%. Бо, як сказано вище, їх часто позбавляють заочно, і вони про це навіть не знають.

До речі, якщо навіть нормальну функцію біологічної сім’ї з виховання дитини відновити не можна, то все одно ці батьки мають матеріальні зобов’язання з утримання дітей. Тобто суд, ухвалюючи рішення про позбавлення батьківських прав першим пунктом, у другому має передбачати суму, яку стягуватимуть із батьків на утримання їхньої дитини, тобто аліменти. Такою є норма Сімейного кодексу. Однак у трьох районних судах, які ми моніторили, жоден орган опіки не поставив другим пунктом питання про стягнення аліментів.

Крім того, навколо позбавлення батьківських прав існує багато зловживань. Дуже часто жінки, розлучившись із біологічним батьком своєї дитини, вступають у новий шлюб і ініціюють справи з позбавлення батька батьківських прав. Від загальної кількості справ із позбавлення батьківських прав таких близько 50%. Це неправильно, адже мати приймає рішення всупереч праву дитини знати і підтримувати контакти зі своїм біологічним батьком.

У Конвенції ООН з прав дитини задекларовано право дитини на контакти з обома батьками. Позбавити батьківських прав означає назавжди вирвати дитину з біологічної сім’ї і тим самим ущемити її права. Ми кажемо, що багато безпритульних дітей, багато дітей перебувають у державних установах, і їм потрібно дати сім’ю. Але ж у них є сім’я, просто треба допомогти цим батькам стати хорошими. У цьому напрямі треба працювати. І ДБСТ не може бути пріоритетом. Це допоміжна форма — для тимчасового поміщення дітей, тобто поки йде робота з біологічною сім’єю дитини.

Аніж платити гроші прийомним батькам і розвивати інституцію усиновлення, чи не простіше впровадити інституцію соціальних служб — від верху до низу? Але чомусь ніхто не хоче цим займатися. Кажуть, немає закону. Закони є. Бракує людського ставлення.

Реальних кроків уряду в цьому напрямі, комплексного підходу я поки не бачу. Тим часом не треба винаходити велосипед, а просто подивитися, як це роблять в інших країнах. Адже є чудовий досвід Канади, Великобританії, США.

ДБСТ та прийомна сім’я чи family?

Дивовижно, але після майже дворічного галасу навколо теми усиновлення українських дітей іноземними громадянами останнім часом її порушували не так вже часто. Лише наприкінці травня промайнула інформація про робочу зустріч міністра у справах молоді та спорту Ю.Павленка з генеральним секретарем постійного бюро Гаазької конференції Гансом ван Лоуном. Вочевидь, секретарю вдалося переконати нашого міністра в необхідності приєднання України до Гаазької конвенції з усиновлення дітей (1993 рік). 13 червня відбулася ще одна робоча зустріч — із міністром охорони здоров’я та соціальних послуг США Майклом Лівіттом, — під час якої також обговорювали проблему усиновлення дітей і Гаазьку конвенцію. За словами Ю.Павленка, найближчим часом Верховна Рада може її ратифікувати.

На маленьких українців, як пояснив Майкл Лівітт, в Америці зараз мода. За кількістю дітей, усиновлюваних американськими громадянами, наші — на шостому місці (723 дитини за 2004 рік). Попереду — китайці та росіяни. Приєднання України до Гаазької конвенції дасть іноземним громадянам можливість швидше оформляти необхідні документи й вивозити сиріт.

Тим часом питання про приєднання порушували вже двічі — у 2001 і 2004 роках (див. «Між мамою і mother...», «ДТ» №11 від 20—26 березня 2004 року). Обидва рази безуспішно, адже найкращі її положення вже передбачені українським законодавством.

Як один із головних мотивів для ратифікації конвенції раніше наводили необхідність запровадження більш ефективного контролю як за добором кандидатів в усиновителі, так і за вже усиновленими дітьми, аби тим самим обмежити наявні в цій сфері зловживання. Сьогодні до них додався принциповий наднаціональний стандарт захисту прав дитини. Що ж це означає? Читаємо «Інформаційні матеріали до парламентських слухань на тему «Забезпечення прав дітей в Україні. Охорона материнства та дитинства», підготовлені Центром із усиновлення дітей: «Конвенція визначає, що міжнародне усиновлення є альтернативою, якщо відповідна сім’я не була знайдена в країні походження, таким чином влаштування дитини в прийомну сім’ю, встановлення опіки визнається вторинним стосовно можливості надати дитині повноцінну сім’ю».

Однак останнім часом на державному рівні постійно говорять не стільки про національне усиновлення, скільки саме про розвиток альтернативних, більш прийнятних для нинішніх українських реалій форм, — опіку та піклування, розвиток ДБСТ і прийомних сімей. Усиновивши дитину, сім’я бере її повністю на своє забезпечення, водночас люди, котрі оформили опікунство, а тим більше — прийомні сім’ї, одержують щомісячну соціальну допомогу, пільги на оздоровлення та вступ дитини до вузу. Усиновляють в Україні не так вже й багато. Наприклад, за 2004 рік українські громадяни усиновили всього лише 1492 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки (плюс 2081 внутрішньосімейне усиновлення). Іноземні — 2081. За період із 1996 по 2004 роки відповідно — 11 262 і 12 581. Черг серед національних усиновителів немає — пріоритетними є опіка та піклування. А от серед іноземних громадян — є, й чималі. Таким чином, можна припустити, що дітей, котрі перебувають під опікою і піклуванням українських громадян, у прийомних сім’ях і ДБСТ цілком зможуть віддати на усиновлення в закордонні сім’ї. Тим часом Олена Горєлкіна — мама-вихователь одного із сімферопольських ДБСТ із 16-річним стажем, а слідом за нею і вихованка ще одного такого дитячого будинку — Вероніка Кожухарова наполягали на тому, що ДБСТ — це сім’я. Як бути з ними?

«Я знаю багато прикладів з інших країн, — каже Наталія Петрова, — коли прийомні батьки, бажаючи залишити дітям своє майно, зрештою усиновляли їх. А навіть якщо ні, то й після повноліття між ними зберігалися родинні стосунки».

Я в жодному разі не є противницею міжнародного усиновлення. Навпаки. Якщо в країні не знаходяться люди, котрі бажають і можуть створити для маляти сім’ю, яка йому так необхідна, то нехай це будуть іноземні громадяни. Але, вважаю, що перш ніж починати розмову про Гаазьку конвенцію (на думку багатьох юристів, дуже неоднозначну), все ж варто визначитися з пріоритетами та поняттями в Україні. ДБСТ, про розвиток і пріоритет яких зараз так багато говорять, — це сім’я чи все ж таки інституція? За яким принципом визначатимуть коло дітей, усиновлення яких підпадає під дію Гаазької конвенції?

Крім того, наявність у ній положення про приватні агенції, що надають посередницькі послуги при усиновленні (ст. 32), суперечить національному базовому в цій сфері нормативно-правовому акту — Сімейному кодексу. Приєднання ж України до конвенції з відповідними застереженнями неможливе, оскільки стаття 40 останньої це забороняє.

Знову-таки перед очима недавній скандал у Росії, яка підписала, але не ратифікувала Гаазьку конвенцію. На її території робота приватних агенцій дозволена. І, як з’ясувалося, більш як десять місяців майже всі російські представництва закордонних агенцій з усиновлення працювали, не маючи акредитації, встановленої за законом.

Матеріали з практичного застосування Гаазької конвенції в різних країнах свідчать, що зловживання, порушення процедури усиновлення, торгівля дітьми залишаються актуальними. Що ж у такому разі дає Україні приєднання до Гаазької конвенції? Особливо враховуючи той факт, що, судячи із заяв, зроблених у ході зустрічі українського й американського міністрів, США і без того готові повністю відкрити для України можливості контролю за життям усиновлених ними українських дітей.

Усиновляти наших сиріт іноземцям і так ніхто не забороняє. Приєднання ж до конвенції може криміналізувати процес у значно більшому ступені, а заодно обмежити можливості українських громадян усиновляти і брати під опіку дітей.

«Гаазька конвенція дуже неоднозначна, — вважає Наталія Петрова. — Україна віддає своїх дітей на усиновлення за кордон з 1996 року. У нас є Центр із усиновлення, банк даних дітей і є іноземці, котрі хочуть їх усиновити. Є, до речі, і дуже гарне законодавство, за яким дитина не може бути віддана на усиновлення в країну, чиє законодавство з усиновлення суперечить чи гірше від українського. Але на це не звертають уваги. Дітей у такі країни передають, і при цьому контроль за їхньою подальшою долею з боку Української держави недостатній.

Ідеальний варіант у цій ситуації — укладання міждержавних договорів із кожною державою, громадяни котрої вже усиновили чи хочуть усиновити наших дітей. Таким чином, при перетинанні кордону усиновлена дитина відразу потраплятиме в поле зору місцевих соціальних служб.

Якщо громадяни якоїсь країни активно усиновляють українських дітей, то треба звернути увагу на законодавство про усиновлення цієї країни. І якщо в приймаючій країні законодавство гірше, аніж в Україні, а вони хочуть брати наших дітей, то нехай вони його змінять. Тут непочатий край роботи. На жаль, люди, які можуть ініціювати такі договори і прийняти рішення про їхнє укладання, певно, не бачать у цьому інтересу».

Результатом зустрічі Ю.Павленка з М.Лівіттом стало також призупинення прийому заявок від закордонних усиновителів. За словами українського міністра, на один-два місяці — на період реформування системи опіки, піклування й усиновлення. Днями урядовим рішенням створять новий державний департамент, який шукатиме сім’ї для залишених малюків. За цей час, обіцяє міністр Павленко, зміняться правила усиновлення — на користь українських сімей. Ось тільки не пояснює, яким чином і що саме означає «шукати сім’ю»? Як за один-два місяці можна умовити українців усиновляти дітей, якщо вони цього не хочуть? І яким чином за настільки короткий строк можна встигнути ефективно реформувати систему, яку напрацьовували багато років?

Наприкінці минулого року у ВР України за №6318 було зареєстровано законопроект депутата С.Матвієнкова «Про запровадження мораторію на усиновлення іноземними громадянами й особами без громадянства, які мешкають на території України, українських дітей, які можуть бути усиновлені». Пропонувалося призупинити міжнародне усиновлення до 2010 року — на час реформування системи опіки та піклування. Після проходження відповідних інстанцій 4.04.2005 р. за №6318/П у ВР України зареєстрували проект постанови про прийняття за основу закону про мораторій, із поправкою до 2007 року і під назвою «Про посилення контролю за усиновленням дітей — громадян України».

Рік для реформування національної системи усиновлення, як мені здається, — строк значно більш реальний. Навряд чи цей процес займе один-два місяці. Однак мораторій на закордонне усиновлення запроваджувати в жодному разі не можна. Адже для багатьох українських сиріт це єдиний шанс набути сім’ю. І обмежувати їх у цьому праві, навіть на один-два місяці (170—350 дітей, які могли бути усиновлені), а тим більше на рік (більше двох тисяч), на мою думку, злочинно. Чи варто вирішувати організаційні проблеми в державі за рахунок дітей і так уже не дуже розпещених долею?

Одна із найбільш благополучних сьогодні країн — Швеція — ще 30 років тому віддавала дітей на міжнародне усиновлення, не маючи змоги дати раду проблемі самостійно. Нині вона приймає з інших країн близько п’яти тисяч дітей за рік. Але на це потрібен час. А дитина не може, та й не повинна чекати, доки пройде реформування і доки українські дорослі громадяни стануть милосердними, багатими і позбудуться міфів і забобонів. Якщо є люди, котрі хочуть дитину усиновити, то, хоч би в якій країні вони жили, нехай це роблять.

А одночасно потрібно робити все для того, щоб відновити біологічні сім’ї і подолати моральний Рубікон, який заважає українцям усиновляти сиріт: розповідати про це, показувати, стимулювати і заохочувати. У тому числі, але ж не передусім, і матеріально.