У БЕРЛІН — НА ОСОБЛИВЕ ЗАПРОШЕННЯ

Історія ця пов’язана зі Сталінградською битвою, 60-ліття перемоги якої виповнюється 2 лютого 2003 р.

До цієї дати творча група кінематографістів Східно-німецької телерадіокомпанії ORB на чолі з відомим у Німеччині кінорежисером Крістіаном Клемке зняла документальний фільм за проектом «Сталінград». У вересні 2002 р. вони виїжджали до Волгограда, на Дон, де зустрічалися з тими, хто захищав місто зі зброєю в руках, і з тими, хто не міг ані захищати, ані захищатися, — дітьми фронтового Сталінграда. Побували кінематографісти й у Києві. Своїми спогадами поділилась і я.

Наша маленька українська родина — мама, грудний братик і я, десятирічна, — перебували в самому епіцентрі боїв. Наш будинок містився поруч із тракторним заводом, звідки розпочався й де завершився смертельний бій за місто, в якому загинуло понад півтора мільйона наших воїнів, не менше мільйона німецьких солдатів і майже всі мирні жителі Сталінграда. Нам пощастило вижити. Поранені, контужені, обпалені, неймовірно виснажені, ми ледве вирвалися з допомогою наших солдатів із ущент зруйнованого міста буквально з-під носа в гітлерівців — 8 жовтня 1942 року. П’ятнадцятого числа вони зайняли останній об’єкт Сталінграда — руїни тракторного заводу, і лише невеличку вузьку смужку берега утримували наші. Всі пережиті жахи того пекла вкарбувалися у мою дитячу пам’ять навіки, — було що розповідати німецьким кінодокументалістам. Від’їжджаючи, вони сказали, що фільм покажуть у Німеччині в грудні, а нам вишлють відеокасету.

І раптом восьмого листопада дзвінок із Берліна. Це Крістіан Клемке. Він радісно повідомив, що керівництво запрошує мене взяти участь у прес-конференції у зв’язку з презентацією фільму, призначеною на третє грудня. Якщо я згодна, то приїхати треба 30 листопада. Усі витрати вони беруть на себе.

…Вже посутеніло, коли приземлився літак. Погода похмура, дощова, а мене як дуже бажаного гостя зустрічають із сяючими усмішками Крістіан Клемке та продюсер Райнер Баумерт. У центрі Берліна, в чотиризірковому готелі «Аугустіненгоф» для мене приготовлено затишний номер.

Упродовж усього наступного дня Крістіан, що добре володіє російською мовою, возив мене в автомобілі колишнім Східним та Західним Берліном, знайомив із культурними й історичними пам’ятками, показував будинки оригінальної сучасної архітектури, визначні місця. Місто в ці святкові різдвяні дні було казково гарне.

Та ось настав день, заради якого мене запросили. О 10 ранку по мене заїхали Райнер із перекладачкою Францискою, й ми попрямували в Карлсхорст. Там у німецько-російському музеї заплановано презентацію фільму «Сталінград».

У вестибулі нас зустрічала невелика група працівників телеканалу, серед яких був і один літній чоловік. Головний редактор Юханес Унгер, відрекомендувавши мене, став знайомити з кожним із присутніх. «А тепер, — сказав, — ми хочемо відрекомендувати вам ось цю людину...» При його словах у мене зайшлося серце, і, не давши Юханесу договорити, я ослаблим голосом вимовила: «Я здогадуюся, хто це...» Поруч із мною стояв колишній солдат вермахту. Не знаючи, якою буде моя реакція, він, скутий, напружений, насторожено дивився на мене, — напевно, вирішивши випити й цю гірку чашу зустрічі з колишньою дитиною фронтового Сталінграда, котра випадково вижила в пеклі, створеному німцями. А я ніби перелетіла в той моторошний 1942 рік. Непрохані сльози самі покотилися по щоках.

Я тихо плачу в тиші, що запанувала. Але тут усвідомлюю: треба якось опанувати себе. Коли ж опустила руки і крізь сльози подивилася на цього чоловіка, то побачила: він також гірко плаче. Отож, ми обнялися. Так і стояли, плачучи одне в одного на плечі, — дві жертви війни і фашизму.

Нарешті ми заспокоїлися, й нас запросили до глядачевої зали, де зібралися журналісти. Юханес Унгер, відрекомендувавши нас, коротко розповів про фільм.

Згаснуло світло, і на екрані під хвилюючу музику воєнних років з’явилися кадри фронтової кінохроніки, супроводжувані дикторським текстом німецькою мовою. Знову сипалися бомби на голови мирних жителів міста, в основному жінок, дітей, старих, знову горіли земля й небо, валилися споруди, будинки... Ось хвацькі солдати вермахту із засуканими рукавами впевненим кроком загарбників ідуть нашою землею. А потім жалюгідні, знедолені, загорнуті в якесь неймовірне ганчір’я, обморожені, виснажені, ледве волочачи ноги, нескінченною низкою самі, без охорони, плетуться здаватися в полон.

А ось і нові кадри. З екрана говорять для своїх нащадків колишні німецькі солдати й офіцери — ті ж самі полонені — нині старі люди. З глибоким щиросердим болем вони розповідають про те, яких мук та страждань довелося зазнати в Сталінградському котлі, як замерзали на смерть, помирали від голоду, навіть про випадки людожерства... На екрані Хейнц Венер, мій нинішній знайомий. Він розповідає, що був артилеристом, воював у Карповці й Маринівці, був поранений. Звання — єфрейтор. Мало не замерз на смерть. Від страшного голоду й холоду дійшов до такої міри виснаження, що не міг вимовити ані слова, щоб звернутися до Бога, і свою головну молитву ледве «свистів через щоки», благаючи врятувати або взяти до себе, бо більше не було сил терпіти такі муки. Плаче...

Змінилися кадри. На екрані діти фронтового Сталінграда — колишні хлопчики, яким було тоді по 14—15 років, і дівчатка — одній було 12 років, другій — Іраїді Помощніковій — шість. Нині вона очолює у Волгограді обласну асоціацію «Діти воєнного Сталінграда». Багато часу на екрані приділено й моїм гірким спогадам.

Зате скільки героїчного пафосу в наших фронтовиків-переможців! Усі при орденах та медалях. А одна фронтовичка так увійшла в роль, що забула, хто її знімає. І після фрази про те, як «била фриців», раптом затнулася і, збентежившись, вимовила: «Ой, вибачте, будь ласка». І гірко, і смішно.

Після перегляду фільму мені й Венеру ставили багато запитань.

— Пані Козирєва, чи справді в Сталінграді було так жахливо, як розказано у фільмі?

— Цей фільм до болю правдивий. Було стільки горя, що розповісти про все немислимо. Усвідомити повною мірою все це можна, лише пройшовши через те пекло.

— Чи можете ви забути пережите в дитинстві?

— Таке не забувається НІКОЛИ! Ми, колишні діти, залишилися довічно мічені вогнем Сталінграда. Це як глибоке болюче клеймо на душі, що його ні забути, ні змити. І піде воно разом із нами в могилу.

— Чи потрібні такі фільми молоді? Адже чимало людей не цікавляться історією війни.

— Обов’язково потрібні, і на всі часи. Історію потрібно не лише знати, а й учитися на ній, аби більше ніколи не повторилася війна між нашими народами.

— Ваше ставлення до колишнього солдата вермахту?

— Якось редактор однієї з ветеранських газет повідав мені про такий епізод: німецька група туристів, що приїхала до Києва, відвідала Музей Великої Вітчизняної війни. Оглянувши експозицію, два брати стали навколішки й зі сльозами на очах просили прощення за варварство своїх батьків. Він запитав мене: що б я зробила у такій ситуації? Я відповіла: опустилася б поруч і теж плакала б, бо всі ми виявилися жертвами в тій проклятій війні. Адже багато німців воювали не з власної волі, а в них також були родини, діти. Раніше слово «німець» викликало в мене панічний страх і ненависть. Але минули десятиліття, і з позиції вже дорослої людини я осмислила пережите і зрозуміла, що ненависть породжує ненависть. Тому нам потрібно намагатися зрозуміти одне одного заради наших дітей та внуків. А цю людину я жалію, і бачу, що й вона жаліє мене.

І мені подумалося: недаремно було організовано зустріч колишнього солдата вермахту з колишньою дитиною фронтового Сталінграда. Це нагадало мені статую в Трептовпарку — радянський солдат тримає на руках врятовану німецьку дівчинку. А нині сивий солдат вермахту з покаянням також обіймав уже літню колишню дівчинку фронтового Сталінграда.

Мені й уві сні не могло наснитися, що, зазнавши стільки горя від німців, ними ж буду запрошена до їхньої столиці, обласкана й відігріта душею. І я вірю, що це щиро, бо й німецький народ також жорстоко постраждав.

Прощаючись із Хейнцем, я подарувала йому написану фронтовиками-інвалідами й видану у Києві книжку «Переможці», а він обіцяв вислати мені книжку «Сталінград», видану в Німеччині. Від телекомпанії я отримала в подарунок відеокасету з фільмом.

Під час перебування в Берліні відчувала доброзичливе ставлення німців до себе. І, залишаючи гостинний Берлін, німецьких друзів, мені не хотілося говорити «прощавайте», а лише — «до побачення». Ауфвідерзеєн! Будьте щасливі! Ростіть дітей для творення й миру!