У БЕРЕЗНІ 53-ГО...

Гадаю, кожна людина мого покоління має «свого» Сталіна — власні спогади, пов’язані з «вождем усіх часів і народів» та його часом, і кожному з нас по-своєму запам’ятався березень 1953 року, коли «безсмертний Сталін» помер.

Смерть Сталіна, сльози, мітинги пам’ятаю добре — ми, п’ятеро 13-річних хлопчаків, вирішили поїхати до Москви на похорон палко улюбленого вождя. Для цього пробралися на товарну станцію, пролізли у порожній вагон, але вночі раптом глухо загавкала вівчарка, з диким скреготом розчинилися двері і дебелі дядьки у військових тілогрійках стали нас, як лантухи з борошном, викидати на платформу...

А за кілька днів до цього на лінійці вранці й увечері читали нам бюлетені про стан здоров’я Сталіна. «Лікувальні заходи протягом 4 березня проводилися у вигляді вдихання кисню, введення камфорних препаратів, кофеїну, строфантину та глюкози. Було повторно зроблено кроволікування з допомогою п’явок».

На директора нашого дитбудинку ці п’явки справили особливе враження. Річ у тім, що до колишніх панських стаєнь, в яких розмістився наш дитбудинок, упритул прилягало болото, і від цих п’явок життя не було. Вони жили в котельній, у харчоблоку, навіть повзали в їдальні по стінах. Отож, наш Микола Гаврилович (ми його називали Безруким Чернишевським) тут-таки загорівся відправити для товариша Сталіна в Москву посилку з п’явками. Але прийшов дільничний і зачинився з директором. Через годину Микола Гаврилович вийшов буряковий, скасував усі вказівки, а ввечері сидів самотиною й пив горілку, був до пояса голий, і ми, хлопчаки, зазирнувши у вікно кабінету, вперше побачили його синюшну куксу — руку він втратив під Сталінградом.

Особисто я мало що можу розповісти про сталінські часи — усе ж таки був дитиною і не відав страху. Та ось люди старшого покоління, хто за Сталіна прожив великий відтинок життя, кому сьогодні за сімдесят, найчастіше, хоч як дивно, кажуть, що їм не було страшно. Більше того, ці люди, які пережили і голод, і холод, і військове лихоліття, і розруху, однак ностальгійно жалкують за тим часом. Чому? Гадаю, тому, що вони народилися вже у клітці, а народжені в неволі, як відомо, не помічають її, вважаючи грати природним, нормальним атрибутом свого існування. І в цьому полягає їхнє... щастя, хоч як по-блюзнірському вимовляти це слово в такому контексті.

Так, люди жили в ті роки, виштовхуючи зі свідомості можливість і ймовірність несподіваного арешту, легковажно сподіваючись, що ця чаша їх омине. Без цього «відключення» жити, вочевидь, було просто неможливо, а треба було жити, вчитися, працювати... І перед можливістю втратити свободу в найбільш повному і буквальному значенні слова всі інші «несвободи» не здавалися занадто суттєвими. Не до жиру, як то кажуть, аби живу. Ну що з того, що ти не обираєш, а голосуєш за єдиного, чиє прізвище в бюлетені. Що з того, що ти не можеш читати те, що хочеш, дивитися фільми, які хочеться. Що з того, що й мріяти не можеш про поїздку за кордон і благополучно забуваєш іноземну мову, яку вивчав із дитинства. Що з того...

Перераховувати недавні «несвободи» немає сенсу, не злічити їх, народ до них звик, і вони здавалися йому самі собою зрозумілими.

«Несвободи» йшли, так би мовити, пліч о пліч з усілякими «кампаніями з боротьби...» Гарно написав поет:

«С чем только тогда

не боролись!

С поэзией Есенина — боролись.

С кибернетикой — боролись.

С обручальными

кольцами — боролись.

С гипотезой расширяющейся вселенной — боролись.

С церковной

архитектурой — боролись.

С музыкой Прокофьева —

боролись.

С генетикой — боролись.

С регби — боролись.

С космополитизмом — боролись.

С кипарисами — боролись.

С одним только не боролись —

с невежеством».

Шанувальники Сталіна сьогодні в скрутному становищі. Відкрито захоплюватися ним уже просто соромно. Проте можна спробувати списати всі його злочини на труднощі часу або ж розглядати цю постать у звичному руслі: лиходій, але геній, хоч «геній і лиходійство — дві речі несумісні».

Та повернімося в той тривожний березень 1953-го. Гортаю газету «Правда України».

«Постанова про спорудження саркофага для тіла Й.В.Сталіна. Спорудити саркофаг для тіла Й.В.Сталіна, взявши за основу наявний саркофаг для тіла В.І.Леніна... Зобов’язати т. Комаровського до 15 липня виконати будівельні роботи, пов’язані із встановленням нового саркофага, гранітні роботи й облицювання саркофага з коштовного каменю (яшми). Голова Ради Міністрів СРСР Г.Маленков».

«Голові Ради Міністрів СРСР і секретарю ЦК КПРС тов. Маленкову... Просимо присвоїти Київському університету ім’я Йосипа Віссаріоновича Сталіна. Ректор Київського університету».

«Товаришу Хрущову М.С. Просимо вас розглянути такі пропозиції ЦК ВЛКСМ: про перейменування Всесоюзної Ленінської Комуністичної Спілки Молоді у Всесоюзну Ленінсько-Сталінську Комуністичну Спілку Молоді; про перейменування газети «Комсомольская правда» в газету «Сталинская смена». Секретар ЦК ВЛКСМ А.Шелепін».

«Київський міськком партії просить побудувати музей Й.В.Сталіна. Київський міськвиконком пропонує вулицю Хрещатик перейменувати у вулицю Сталіна».

«Одеський обком партії просить побудувати музей Й.В.Сталіна».

«Член КПРС із 1912 року Т.Д. Кремер пропонує перетворити орден Леніна на орден Леніна — Сталіна».

«Бюро Львівського міськкому партії пропонує перейменувати СРСР у Союз Радянських Сталінських Республік».

«Група старих більшовиків-киян пропонує перейменувати місто Київ на місто Сталін».

«Група товаришів із Харкова вносить пропозицію навічно присвоїти великим вождям радянського народу В.І.Леніну і Й.В.Сталіну звання — Почесний Секретар ЦК КПРС і Почесний Голова Ради Міністрів СРСР».

«Військовий комісаріат міста Херсона пропонує перейменувати Радянську Армію в Сталінську Армію».

Лист школярів шепетівської СШ № 3 у Президію АН СРСР: «Якби наша радянська сталінська наука змогла б використати наші молоді життя для того, щоб великий Сталін прожив ще хоча б один день, ми б, не задумуючись, віддали самих себе до останньої краплі крові на цю велику справу. 32 підписи».

Минуло лише 50 років. А як усе ж таки далеко ми відійшли від рабства!