Тюренн — родоначальник маневрової стратегії

Коли Наполеон Бонапарт на початку ХІХ століття підготував список семи найвидатніших полководців світової історії, віконт Анрі де ла Тур д’Оверн де Тюренн (Турень) був у ньому єдиним французом. Він склав компанію таким «монстрам» військової справи, як Александр Македонський, Ганнібал, Юлій Цезар, Густав II Адольф, принц Євгеній Савойський та Фрідріх Великий.

Тюренн (1611—1675) зажив слави як один із видатних французьких полководців у часи Тридцятилітньої війни (1618—1648 рр.), а також у війнах, які вів у другій половині XVII століття король Людовік XIV. Віконт був майстром нетрадиційної тактики, яка мала за мету досягнення перемоги раптовим нападом. Французького полководця називали родоначальником маневрової стратегії, коріння якої знаходимо у маневруванні шведської армії короля-полководця Густава ІІ Адольфа в Тридцятилітній війні. Але якщо у «батька сучасної стратегії» все ж головною метою маневру була генеральна битва, то Тюренн вважав бій чи битву лише однією зі складових стратегічного маневру, ба навіть його засобом (так звана «кордонна стратегія», що панувала в Європі у другій половині ХVІІ століття). Віконт на полі бою блискавично поєднував цілеспрямовану рішучість із необхідною обережністю.

Тюренн народився 11 вересня 1611 року в Седані в сім’ї герцога Булонського, що, як і його пращури, був військовим. Службу Тюренн розпочинає 1624 року у військах свого дядька Моріца Нассауського — видатного голландського воєначальника. Від нього майбутній полководець навчився, як сам зізнавався, «вибору місцевості, мистецтва облоги й особливо мистецтва складати план, довго розмірковувати над ним і не змінювати в ньому жодного пункту до останньої хвилини виконання». Вже 1626 року у своїй першій битві під час облоги міста Буа­де­Дюк він виявляє мужність і кмітливість, за що й отримав звання капітана.

1630 року Тюренн переходить до лав французької армії й у 19 років (!) стає полковником. Під його командуванням — піхотний полк. Перша загальноєвропейська війна відкрила перед молодим воєначальником можливість застосувати свої знання і здобути славу.

1642 року, після того, як старший брат воєначальника взяв участь у змові проти короля, Анрі потрапляє в опалу, а землі його були конфісковані. Але Тюренн дуже скоро повертає собі позиції в суспільстві, як це було з ним неодноразово в ці непрості часи політичних інтриґ та перемін. Уже наступного року Тюренн стає маршалом та командувачем французької Веймарської армії. Коли ж він прибув під Брейзах, то виявив там десятитисячне військо, зовсім деморалізоване недавньою поразкою, завданою баварською армією Франца фон Мерсі поблизу Тутлінґена. Через декілька тижнів до Тюренна приєднався Луї ІІ Бурбон, принц Конде з семитисячним корпусом. І до кінця своєї кар’єри обидва ці великі французькі полководці воювали пліч-о-пліч або ж, як під час війн Фронди, — один проти одного.

У серпні 1644 року 20 тисяч французів під командуванням принца Конде та віконта де Тюренна зустрілися з 15-тисячним корпусом графа де Мерсі. 3 серпня Тюренн атакує баварців із флангу, а Конде — з фронту. Мерсі відступив на нові позиції й 5 серпня відбив усі атаки. Нарешті 9 серпня баварці остаточно відступають і, після атаки кавалерії французів, залишають переможцям усю артилерію та обоз.

У кампанії 1646 року Тюренн об’єднує свої війська зі шведськими, якими командував генерал Врангель. Найбільших успіхів віконт досяг в останніх двох кампаніях Тридцятилітньої війни — у 1647 — 1648 роках. Французи знову вторглися до Баварії й примусили курфюрста підписати мир, вигідний союзникам, після приголомшливої перемоги біля Цузмаргаузена. «Тюренн, — писав Наполеон, — 1646 та 1648 року проходив Німеччину в усіх напрямках із такою швидкістю та сміливістю, які зовсім протилежні способу ведення війни того часу; це залежало від його мистецтва та правильних правил його методу».

Але закінчення цієї кривавої війни не дало спокою, у тому числі й самому Тюренну. Королівські зловживання й високі податки, давнє протистояння серед феодалів призвели до руху опору у Франції, який прозвали Фрондою. Битви змінювали одна одну, наступала анархія, і Тюренн навіть на деякий час залишив свою країну. Тюренн, брат якого, герцог Бульйонський, був одним із керівників Фронди, також хотів приєднати до неї свою армію. Але більша частина війська залишила його, і Тюренн був змушений виїхати до Голландії. В кампанії 1650 року віконт, уже разом із губернатором Іспанських Нідерландів (Бельгії), воює з батьківщиною (Фронда спиралася на допомогу Мадрида); проте в долині Бургу (Ельзас) блискавична атака «а-ля Тюренн» завершилася повною поразкою, і сам полководець ледве уникнув полону.

1651 року він таки отримує амністію і знову стає командувачем та союзником молодого короля Людовіка XIV у боротьбі проти заколотників, яких очолював давній знайомий Тюренна принц Конде. У 1652—1653 роках видатні полководці декілька разів зустрічалися на полі битви, і щоразу Тюренн перемагав. Лише в одній незначній сутичці поблизу Валансьєнна Конде виявився переможцем. Однак цей бій не мав стратегічного значення. Таким чином, віконт допоміг Людовіку XIV розгромити заколотників і навести лад у країні.

Але роботи в Тюренна не поменшало. 1658 року поблизу Дюнкерка він у блискавичній атаці спільно з англійцями розгромив іспанців. Під час битви було вбито й узято в полон понад 6 тисяч іспанців. Після перемоги він писав дружині: «Ворог атакував нас, його було розбито, дякувати Богові за це. Я трохи втомився, добраніч вам, іду спати». Ця вікторія дозволила Франції досягнути нарешті 1659 року вигідного мирного договору з габсбурзькою Іспанією, яка й після 1648 року (укладення Вестфальського миру, що завершив Тридцятилітню війну) перебувала у стані війни з Бурбонами.

1660 року полководець став головним королівським маршалом. Коли 1672 року почалася війна «Широкої коаліції» (Голландія, Австрія, Іспанія, Данія та Бранденбурґ) проти Франції, Тюренн понад два роки вів успішні бойові дії на лівому березі Рейну проти німців і голландців. 27 липня 1675 року 63­річний віконт де Тюренн був убитий під час рекогносцирування в результаті єдиного гарматного пострілу. Ця втрата була для Франції дуже великою — труну з прахом полководця зустрічали тисячі людей на всьому шляху до столиці Франції. Австрійський полководець, постійний суперник Тюренна на полі бою Раймунд Монтекукколі, після повідомлення про загибель віконта сказав: «Зійшла зі світової сцени людина, яка робить честь людству». Армія почала відступати, імперські війська вторглися до Ельзасу. Їх зупинив лише принц Конде, який отримав дозвіл повернутися до Парижа й знову перейшов на бік короля.

Тюренн був великим полководцем. Його тактичні рішення порівнювали з блискучими шаховими партіями. «Сила розуму й сила волі були в нього у повній рівновазі, і воля його, жодного разу нітрохи не похитнувшись, корилася і йшла за навіюванням його розуму… У невдачах він не занепадав духом і не засмучувався, але, вірячи щастю, вмів схилити його на свій бік і користуватися ним», — писав М. Голіцин у своїй фундаментальній праці «Великі полководці історії». Саме Тюренн, а не Конде зробив французьку армію по­справжньому професійною. І завдяки полководницькому таланту він зміг забезпечити відданість, а також підняти бойовий дух своїх солдатів та офіцерів. Тюренн відзначав, що від мальтійського кардинала і полководця Ла­Валлета навчився «того, як необхідно генералу перейматися проблемами солдатів на полі бою й уміти обходитися зі своїми військами». Також віконт відзначався такою рідкісною рисою серед можновладців, як чесніть і добропорядність: «Чесна людина повинна дотримуватися слова, навіть якщо вона дала його злодію».

Високо оцінювали мистецтво Тюренна як полководця такі знамениті воєначальники Нового Часу, як Наполеон, Суворов та герцог Мальборо. Наполеон відзначав його витримку й уміння володіти собою, у зв’язку з чим зазначив: «У Тюренна серце було в голові».