Тягар безлічі правд

Те, що дозволяє собі у прозі Степан Процюк, мабуть, не кожен з письменників зуміє чи захоче. Плетиво людських почуттів, яке стягує шви і порізи Процюкових романів, я б не насмілилася назвати «філігранним». Витонченість стилю не є самоціллю івано-франківського письменника. Понад міру зашкалені пристрасті, оголені почуття, неврози, фобії... Його герой — суцільна душевна травма. Цей герой — предмет насмішки. Воно й не дивно: звична реакція оточуючих на персону, котра тамує образу. Ображені — потенційні паяци і парії... Та саме вони подразнюють суспільний «нерв», змушуючи напівбайдужих любити, ненавидіти, зневажати і каятись.

Я дозволила собі цей вступ, щоб бодай трохи ввести читача у стан підвищеної чуттєвості, аби він адекватно сприйняв такі надто людські почуття, як наївність, сентиментальність, слабкість до пафосу і песимізму, дитинність... Те, що без упину зникає з нашого раціонального життя. Те, за що я люблю Процюкову прозу.

— Степане, чи пам’ятаєте, що саме спровокувало вас стати літератором?

— У будь-якому разі це не було дешеве літературне кокетство. Спробую коротко пригадати... Дворічною дитиною я знав напам’ять близько сорока імен і прізвищ українських класиків. Хоча тут було більше батьківської волі, ніж моєї. Або такий спогад: я з батьками на морі в Одеській області, розповідаю гурту дорослих дуже близько до тексту «Спартака» Рафаелло Джованьйолі... Зрештою, у п’ятирічному віці я почав заїкатися. І донині у стані нервової перенапруги до мене іноді повертається заїкання... У студентському віці — декадентські вірші, один із них називався «Я щасливим ніколи не був». Потім літгурт «Нова деґенерація», моє екзальтоване поклоніння поезії. Але паралельно я раптом написав повість «Vae victis», яку хтось назвав «ліричною еґопрозою». Так відбулася моя перша літературна зрада. Зрада поезії. Я ще писав кілька років паралельно вірші та прозу, проте... Щось надто крихке постійно вивітрювалось із душі. Може, це грубувате порівняння, але так протікає кран. Нарешті я повністю перейшов на прозу. Чи міг би не писати? Напевне, так, особливо під дулом револьвера. Та мені видається, що моє життя буде надто сіре, надто сумне... Можливо, то є певна автопсихотерапія. Можливо, якісь надто приватні та інтимні ангели. Не знаю... Інколи здається, що всі слова уже застарі і надто зачовгані своїм дуже довгим життям...

— Чи завжди сприятливою для письменника є свобода творчості?

— Якби я ще знав достеменно, що означає це заяложене слово — «свобода»... Ось Шевченко писав навіть на засланні у свою захалявну книжечку, а деякі сучасні письменники вже не уявляють жодного власного рядка без доволі товстої гонорарної сатисфакції... Хтось готовий і сам платити за друкований вияв своїх літературних амбіцій. Інший може бути внутрішньо байдужим навіть до престижних премій чи припізнілої слави, як-от блискучий і трохи мізантропійний французький есеїст румунського походження Еміль Чоран.

Російські поети Срібного віку паралельно пробували писати і по-блюзнірському зраджувати, вживати наркотики й алкоголь, жити любовними трикутниками, чотирикутниками і т. д. І як усе закінчилося? Став наркоманом Брюсов, алкоголіком — Бєлий, помер, напевне, від моторошної внутрішньої перевтоми Блок.

Щодо «свободи творчості» як рафінованого поняття, то, наприклад, шістдесятники дуже боялися внутрішнього цензора, який нагадує прокрустову постіль. Цензура за тоталітарних устроїв калічить письменницьку творчість. Хоча, як на мене, езопові рядки багатьох поетів були більше романтизовані всілякими заборонами, ніж справді такі ґеніальні.

Повна свобода творчості є теж палицею із двома кінцями. Бо коли людина вивергає на папір все своє свідоме і підсвідоме, то така свобода може виявитися абсолютно нудною річчю для холоднокровнішого читача...

Коли говорити про себе, то маю теми, про які намагаюся не писати, пам’ятаючи про метафізику тексту і тому подібне. Тим паче, що після закінчення свого роману «Руйнування ляльки» я майже одразу доволі серйозно захворів. Можливо, переборщив із метафізичними чинниками?

— Вважається, що все, що не Київ — є провінцією. Які ваші стосунки з провінцією як письменника? Що у вашому розумінні означає «маргінальність»? І скільки треба докладати зусиль, щоб у провінції не бути провінціалом?

— Жити у провінції ще не означає провінційно мислити. Зрештою, я ніколи не романтизував ні провінції, ні так звані малі батьківщини. Достатньо лише переглянути мої повісті, романи чи есеї, щоб у цьому переконатися. А на «хуторі» іноді поселяються і дуже обдаровані люди. Припустімо, польський письменник Анджей Стасюк утік з Варшави у глухе село. Чи, може, став гіршим поетом Василь Старун лише через те, що живе у селі на Луганщині? Або Петро Мідянка... Іноді натовпи виснажують більше, ніж пустеля самітництва. Можна по-різному ставитися до Івано-Франківська, але ніхто не заперечить, що саме це місто є одним із українських літературних центрів. Чому? То вже інша тема розмови...

— Мабуть, письменник мусить цікавитись людьми та їхніми історіями. Які люди є для вас цікаві? Як впливає час на ці вияви зацікавленості?

— Чому, власне, «мусить»? Йому цікаво цікавитися... Пам’ятаю, ще дитиною мордував усіх знайомих, аби розповідали мені щось яскраве про своє життя. Я тоді умів «розчинятися» у їхніх історіях. Щось-таки та й залишилося з того вродженого вміння... Я і сьогодні знаю чимало приватних історій, до яких маю письменницький інтерес і людське співчуття. Бо мене у зв’язку зі специфікою власної прози цікавлять люди із душевними метаннями, навіть надламами чи травмами. Таких є більше, ніж може здаватися на перший погляд. Як писав Франко, «скільки лиць, за дня веселих, миються до подушок гарячими слізьми»...

Боюся розростання власної байдужості. Адже що таке письменницькі вправляння, як не спосіб поглибленого інтересу до світу людей? Були вже випадки, коли я каявся за власну прохолодність і перевтому, навіть просив вибачення у тих, які заслуговували від мене більше звичайного людського тепла... Як на мене, байдужість страшніша від мізантропії, бо останню ще можна лікувати. Тоді як байдужість є безнадійною у своєму застиглому нарцисизмі...

— Можливо, я помиляюся, принаймні два останні ваші романи «Тотем» і «Руйнування ляльки» закінчуються своєрідним спустошенням головного героя і водночас автор спонукає його прислухатися до «Господніх дзвонів»... Мені здалося, що це якось дисгармоніює з тканиною тексту. Наче писав не Процюк-письменник, а Процюк-людина, котра боїться...

— Що ж, можна і так сказати. Моя особливість як людини полягає ще і в тому, що я дуже зримо бачу різні правди. І ці безлічі інтимних правд чи правд переконань сприймаю як рівноцінні. Не знаю, може, це є і достоїнством. Але тягарем — також. Бо різні правди, що співіснують у тобі, справді здатні знесилити.

Коли Кундеру запитали: «Ви атеїст чи віруючий? Комуніст чи націоналіст? Традиціоналіст чи новатор?», він відповів: «Я — письменник». Така відповідь є мені дуже близькою.

У «Руйнуванні ляльки» я подаю 33 різні варіанти закінчення роману. Про вслухання у музику Господніх дзвонів — один із них. Щоправда, тридцять третій, а не, наприклад, сімнадцятий. Адже я є небайдужий до релігії і віри. Будь-який нігілізм веде лише до спустошення. Самотня людина не в змозі усе життя дивитися в око порожнечі... Може, це є один з виявів страху, але ж наше життя переповнене різними фобіями та їхніми клонованими дітьми — тривогою чи підсвідомим почуттям спокути або провини...

Щодо гармонії або негармонії із текстом, то хто знає, де та гармонія починається і що це таке для кожного зокрема? Нерідко мені здається, що у двадцять років я був більшим ортодоксом, аніж нині, коли стукнуло сорок два...