Церковне кермо у надійних руках

Останнім часом знову воскресли на сторінках газет і навіть цілих соціологічних досліджень сентенції про те, що вплив релігії та/або церкви знижується і навіть зовсім сходить нанівець. Більшість наших «стихійних християн» насправді страшно далекі від церкви. Та й самі церкви тільки тим сильніші, чим ближчі до трону. Позиції церкви обговорюються в тих самих термінах, що й позиції тієї чи іншої партії, яка «захищає інтереси», «проводить політику». А заодно «дискредитує себе», «втрачає вплив» тощо. Хочеться повторювати знову й знову, що церква — це не партія, не політична сила, що її природа зовсім інша, що церква — це не якесь там «вони», це ми, отже, ламентації про «втрату впливу в суспільстві» — чистої води абсурд. Що великі релігії та окремі церкви пережили війни, уряди, держави й навіть цілі цивілізації — хоч скільки їх забороняли, використовували, дискредитували.

Однак саме в цей момент відбувається щось таке, від чого ламається олівець, який виводив ці звичні вже рядки. Наприклад, розчерком пера церковникам роблять «подарунок» у вигляді відродження Держкомітету в справах релігій (нині «релігій і національностей» — що ще пікантніше), на чолі якого ставлять члена Комуністичної партії України. Поки що «виконуючим обов’язки». А там, як кажуть, видно буде. Наші державні мужі подумали й вирішили, що церковним процесом треба керувати. Вони переконані, що в них вийде. А ніхто їх і не пробує переконати у протилежному. Під «ніхто» наразі маю на увазі тих, кого посада зобов’язувала б щось сказати від імені церкви.

Звичайно, церковні інститути в нашій країні пройшли — і продовжують проходити — через серйозні випробування. Що робить їх невпевненими, отже — залежними. 75 років атеїстичної пропаганди та комуністичної ерзац-релігії — тільки дещиця. Про це не заведено говорити, але зерна антицерковної пропаганди
20-х років упали на добре удобрений ґрунт, як видно з результату — знищення церков у 30-х. А пропаганду цю вели серед людей, із дитинства воцерковлених, які вивчали у школі Закон Божий (пригадуєте, у некруглого відмінника Леніна була єдина «четвірка» в атестаті). Це вони потім підривали церкви, розганяли монастирі. Та що там — це вони стріляли у власних дітей, удобрювали своїми батьками вічну мерзлоту, організовували терори, голодомори та інші жахи. Деякі наші ієрархи тепер інколи самовдоволено пояснюють цей проклін «відпаданням від святої Церкви». Не сперечаюся. Однак чому таке масове відпадання стало можливим у країні з переважною більшістю воцерковленного населення і обов’язковим «Законом Божим» у шкільній програмі? Можливо, це тільки один із яскравих прикладів того, що компроміс, на який йде інститут церкви, може призвести до самознищення. Не має значення, із ким саме компроміс — із цезарем, золотим тельцем чи з власними не надто високими інтересами.

Про те, що відтворення вищезгаданого комітету після хвилі лібералізації, яка змила попередній Держкомрелігій, — ознака «закручування гайок» у релігійній сфері, уже сказали й написали всі, хто міг і хотів. Церковна влада обмежилася лише «побоюванням», та й то висловленим не першими особами конфесій. Призначення ж Г.Попова виконуючим обов’язки голови цього комітету взагалі не удостоїлося коментарів із боку церков.

Щось мелькає у пресі від імені церковних братств, звучить у виступах окремих священиків, політиків. Дивуються просто віруючі найрізноманітніших конфесій. І все здавалося — ось-ось що-небудь скажуть наші архієреї. Просто зараз сидять і обмірковують, формулюють різке, але дипломатичне звернення. Проте за час, який минув із моменту призначення, можна було сформулювати невеличкий роман. А тим часом предстоятель УПЦ митрополит Володимир (Сабодан) уже зустрівся з новопризначеним в.о. і «обговорив із ним подальшу співпрацю церкви та держави». Цікаво, чи стане голова-комуніст зустрічатися і обговорювати ті ж самі питання з іншими предстоятелями? З погляду заявленої в законах свободи совісті і толерантності — зобов’язаний. З погляду партійної ідеології — не повинен. Адже сам лідер КПУ, коли широкій спільноті ще не було відомо про призначення в.о. голови від цієї партії, заявив: відновлений комітет повинен захищати віруючих від «насильства над традиційними конфесіями». Це якими, вибачте? Ні в Конституції України, ні в чинному законі про свободу совісті та релігійних організацій і слова немає ні про «традиційні конфесії», ні про їхній особливий статус.

Може, вичікують? Проте зрозуміло, що ясності остаточної і безповоротної не буде ще дуже довго. Не поставлять крапку ні очікуване положення про Держкомітет, над яким трудиться Мін’юст, ні остаточне призначення (або звільнення) комуніста-функціонера Г.Попова, ні навіть фінальні формулювання нового закону про свободу совісті, якщо такий буде. Усе розставить на місця час. Стане зрозуміло, чи це призначення — «подарунок» товаришам комуністам, така собі синекура для бойового друга, чи «відповідальна ділянка роботи», на якій саме комуністам, відповідно до їхніх доктрин, доручено навести марафет. Виявляться професійні якості нового керівництва. Не сумніваюся, Донецький обком КПУ — чудова школа життя. Та чи проходив у ній новий керівник релігійно-національного відомства спеціальні дисципліни? Як у нього зі знанням доктрин та канонів? Про релігійну толерантність я навіть не запитую — її в нього за партійною належністю не повинно бути.

Призначення комуніста на посаду керівника головного релігійного відомства країни саме собою мало б розставити всі крапки над «і». Ось таке ставлення нашої влади до церкви. Тепер прем’єр-міністр може скільки завгодно кататися на Афон, прикладатися до ікон і закладати каплиці та цілі Лаври. Він у своєму уряді затвердив комуніста на посаду «головного по церквах». По суті, тим самим продемонстрував церквам свою повагу до них і до їхніх ще досить свіжих ран. А якщо точніше, то продемонстрував спадкоємність своєї церковної політики. З цього випливає, що політика, яку проводила комуністична партія стосовно церкви, здалася йому, м’яко кажучи, прийнятною. Або ще один варіант — питання церкви і релігії виявилися тією «дрібницею», на яку ніхто з ближчих і значніших друзів не претендував. Можна й подарувати «бойовим товаришам».

Звісно, мені заперечать у тому сенсі, що КПУ давно переглянула своє ставлення до церкви та релігії. Що вона тепер уся наскрізь релігійна, воцерковлена, біла та пухната. Не сперечаюся. Нинішню «церковну програму партії» від П.Симоненка, викладену в його книжці, я простудіювала найретельнішим чином. І мушу вам сказати, що нічого не те що покаянного —навіть просто релігійного, духовного в цьому опусі немає. Релігія розглядається виключно як політичний феномен. Точніше, геополітичний чинник — наш заслін перед чумою націоналізму і згубним впливом Заходу. Ну й мораль — а то всі якісь бездуховні стали в результаті того ж таки згубного впливу. І якщо комуніст — голова Держкомрелігій і національностей — саме з цих позицій планує регулювати наше церковне життя, то на нас очікує багато цікавого, хоча ми цього й не просили.

За великим рахунком, багато учасників подій та спостерігачів плекають надію, що нічого дуже страшного не станеться. Для того, щоб реально керувати, треба мати певне уявлення не тільки про сам процес керування (чого обком, безперечно, навчає), а й про предмет. Тому багато хто впевнений: «Так, як при Бондаренку, — не буде». Що ж, колишній голова Держкомрелігій В.Бондаренко був, безперечно, професіоналом і авторитетом у своїй галузі. У зв’язку з чим міг твердою рукою спрямовувати, як сам колись висловився, «кулі в лузу». У сенсі виконувати доручення керівництва максимально ефективно й заодно з мінімальними втратами у сенсі безпеки. Саме ефективність цього керівника, підкріплена його глибокими знаннями, змусила представників усіх без винятку церков полегшено зітхнути, коли Держкомрелігій попереднього типу був скасований. Теперішні сподівання пов’язані з тим, що новий керівник відомства як за освітою, так і за родом попередньої діяльності безпосередньо з церковною тематикою справи не мав. Але це слабка втіха. А може, і взагалі не втіха — незнання не гарантує лояльності. Інколи зовсім навпаки.

Коли учасники робочої групи, яка розробляла проект нового закону про свободу совісті та релігійних організацій, скаржаться, що глави церков не виявили жодного інтересу до остаточного варіанта закону, їх можна зрозуміти. Вони старалися щосили і робили якомога краще. Та, на жаль, більше правди було в трохи пихатому зауваженні народного депутата-регіонала Ю.Болдирєва, який висловився в тому сенсі, що нікому цей закон не потрібен — ні нам, ні вам, ні церковникам. І архієреї це зрозуміли швидше, ніж члени робочої групи. І нехай буде найбільш ліберальний, або найбільш протекціоністський, або найабсурдніший закон — користі від нього мало, якщо він нічого не гарантує. А не гарантує ж, якщо могли розчерком пера відродити те, що кануло, як сподівалися, навіки в небуття: «сталінський винахід» — комітет у справах релігій. А крім того, ніби глузуючи, поставити «біля керма» члена КПУ.

Та, на жаль, вони це не лише зрозуміли — вони це прийняли. І замислилися не над тим, як змінити ситуацію, що склалася, а над тим, як у цій ситуації вижити. Оскільки ж ситуація до кінця не зрозуміла — зачаїлися. Звісно, жити далі треба за будь-якої влади. Але чи все треба від неї ковтати? Чи до всього пристосовуватися? Чи достойно чекати, що «й від цих щось перепаде»? Інститут церкви може собі дозволити відвернутися від політики і «плекати свій сад» незалежно ні від чого, не виходячи за категорії вічності. Роботи в неї багато, а з нашою владою на кожне «апчхи» «будь здоровий» не скажеш. Однак деякі ситуації так близько її стосуються, що потребують чітких визначень. Хоча б тому, що вони ставлять перед людьми — віруючими й тими, котрі сумніваються, — надто складні запитання.