ЦЕ БУЛО НЕДАВНО... ЦЕ БУЛО ДАВНО...

Бін Ладен, зважаючи на все, неодноразово читав книжку Скорцені. А останній був диверсантом-терористом №1 Третього рейху.

Про «добровільних смертників»

1944 року рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер на нараді керівництва Головного управління імперської безпеки (РСХА) висловив абсолютно фантастичну ідею: підвищити точність влучення експериментальних ракет не просто по Лондону, а по резиденції Черчілля. Начальник РСХА обергруппенфюрер СС Ернст Кальтенбруннер і його підлеглий бригаденфюрер СС Вальтер Шелленберг недовго сушили голови: в установі був дипломований інженер. Так Скорцені, начальнику відділу матеріального, морального та політичного саботажу (насправді — диверсій і тероризму) 6-го управління зовнішньої розвідки РСХА, довелося очолити роботу зі створення «зброї особливого призначення». Есесівець запропонував поліпшити ефективність цієї зброї дуже простим способом — використовувати «пілотів-ракетників-самовбивців».

«Створюючи нову зброю, — писав він у книжці «Секретна команда Скорцені» (Гамбург, 1950; у нас вона відома як «Мои секретные задания» у виданні «Отто Скорцени и секретные операции Абвера» (М.: Вече, 2000), — ми вторгалися у вотчину люфтваффе: подібні дослідження уже здійснювалися певний час у 200-й бойовій ескадрильї. Вони навіть створили концепцію операцій «смертників» — льотчиків-добровольців, котрі готові були загинути разом із своїми літаками, начиненими бомбами чи вибухівкою, скеровуючи їх прямо в ціль; мішенню служили, як правило, військові кораблі. Фюрер, проте, цю ідею відкинув, певне, із суто філософських міркувань; він стверджував, що такі жертви не відповідають ані характеру білої раси, ані арійському менталітету. На його думку, шлях японських «камікадзе» був не для нас. Тим часом — це було за кілька тижнів до висадки союзників — мені пощастило познайомитися з льотчицею Ханною Райч, і перша наша бесіда дала мені привід до нових роздумів.

З дивовижним спокоєм, який я не сподівався зустріти в цій тендітній жінці, вона зазначила: справжній патріот не може занадто дорожити власним життям, коли на карту поставлено честь батьківщини... Але ми зобов’язані будемо знайти спосіб, аби дати пілоту як мінімум один шанс врятувати своє життя.

Через кілька днів я одержав дозвіл відвідати величезний випробувальний полігон ракет класу «Фау», розташований у Пенемюнде, на острові Узедом у Балтійському морі.

Нині я практично переконаний: інженер, котрому доручили мене супроводжувати, показав мені далеко не все... Але «Фау-1» мені дозволили вивчити досконально, і плюс до всього мені довелося бути присутнім під час запуску одного зі снарядів. Саме тоді мені спало на думку й отут спробувати... прилаштувати до ракети кабіну для пілота.

…Через два тижні — термін рекордно короткий — відбулися перші випробування. Реактивний снаряд із пілотом закріпили під корпусом «Хейнкеля-III», який підняв його, немов пушинку. Десь у районі 1000 метрів «Фау-1» відокремився від носія... Льотчик описав кілька широких кіл, потім зменшив швидкість і зайшов на посадку проти вітру. Перший раз він пройшов метрів за п’ятдесят від посадкової смуги.

— Диявол! Він недостатньо скинув швидкість! — лайнулися всі, хто був на вишці. — Тільки б усе закінчилося нормально!

Пілот вирулив і знову зависнув над смугою. Цього разу він, певне, вирішив сісти, машина буквально виголила злітну смугу, пройшовши в двох-трьох метрах від землі. Але ні — в останній момент він явно змінив рішення. Він знову піднявся, зробив третій віраж і знову пішов на посадку. Усе сталося запаморочливо швидко: ось «Фау-1» притискається до землі до самого кінця злітно-посадкової, потім намагається обігнути невеликий пагорб — нам ще видно, як він черкає брюхом, зачіпаючи верхівки дерев, перед тим, як сховатися за гребенем. Через секунду два високі стовпи диму розсіюють будь-які сумніви...

Я кинувся до всюдихода разом із двома санітарами, і ми помчали навпростець, через поля, до місця падіння. Уламки були помітні здалеку, одне крило — тут, інше — там... Посередині валявся корпус, на щастя, він не загорівся. Метрів за десять ми знайшли пілота, він лежав майже непорушно. Очевидно, в останній момент він зумів від’єднати плексигласовий ковпак і його викинуло з кабіни під час удару. Розпитати його не було ніякої змоги, і я відправив його до госпіталю. Ми намагалися хоч що-небудь зрозуміти, розглядаючи борозни, залишені апаратом у пухкому грунті. Мабуть, в останній момент пілот вирішив сісти на це зоране поле. Але навіщо?

Наступного дня ми вирішили знову спробувати щастя. Але, на жаль, другий політ виявився точним повторенням першого...

Через кілька днів до мене раптом з’явилася несподівана делегація: Ханна Райч і два інженери, один із них контролював спорудження стендових зразків, інший був із міністерства військової авіації. Ханна заявила, що вона, здається, знайшла причину обох катастроф. Запитавши в центральному бюро відділу кадрів особисті справи обох пілотів, вона з’ясувала: ані першому, ані другому ще не доводилося управляти високошвидкісними машинами. Ханна Райч і обидва інженери були абсолютно переконані, що міністерство марно вважає подвійну невдачу результатом недоліків конструкції. Вони готові були довести мені це хоч цієї хвилини...

— Послухай, Ханно, — зауважив я, — якщо раптом із тобою що-небудь трапиться, фюрер власноручно зніме мені голову з плечей.

Але вони наполягали з таким жаром, що я готовий був здатися. Зрештою я уступив, хоча й неохоче. Начальника аеродрому ми вирішили «взяти на пушку», сказавши, що міністерство дозволило нам продовжити випробування.

Коли наступного дня за Ханною закрився прозорий купол, мені здалося, що моє серце не витримає. Але цього разу все йшло як по маслу. Щойно «Фау-1» відокремився від літака-носія, Ханна зробила кілька кокетливих віражів і на скаженій швидкості зайшла на посадкову смугу. Я відчув, як холодний піт біжить уздовж хребта, — машина торкнулася землі, і більше вже нічого неможливо було побачити за хмарою пилюки, що вкрила всю посадкову. Ми кинулися вперед, і коли підбігли до літака, до нас на руки зіскочила усміхнена Ханна.

— Це й справді незрівнянно! — Вона явно була задоволена.

Потім настала черга обох наших інженерів випробувати власне дітище. Усі троє в сумі зробили двадцять вильотів і двадцять разів приземлилися, навіть не подряпавшись! Ніхто більше не сумнівався — й ідея, і її втілення були бездоганні.

…Я домігся дозволу продовжити наші труди й розпочати навчання пілотів. Наступного дня в наших майстернях закипіла робота.

Я почав просити в служби постачання міністерства військової авіації по п’ять кубометрів палива для кожного пілота. На жаль, ця остання перешкода виявилася найважчою. Минав тиждень за тижнем. Я стоптав підбори, бігаючи по безкінечних приймальних, але одержував лише туманні обіцянки чи відверті відмови. Восени 1944 року я кинув свій божевільний замір».

Про нью-йоркські хмарочоси

Наприкінці жовтня 1944 року Отто Скорцені повернувся з Будапешта й негайно доповів фюреру про це. Адольф Гітлер прийняв терориста наодинці. Після закінчення його розповіді про угорську операцію Гітлер виклав Скорцені стратегічний задум останньої великої операції вермахту на заході, яку історики назвуть «контрнаступом в Арденнах».

Невдовзі Скорцені викликали до штаб-квартири Генріха Гіммлера для уточнення деяких деталей майбутнього наступу, а також для доповіді про роботи в галузі «зброї особливого призначення». «Коли я, — пише Скорцені, — згадав про можливості запуску «Фау-1» із підводних човнів — ми займалися цим останнім часом, — Гіммлер раптом підвівся і, підійшовши до величезної карти світу, яка висіла біля його робочого столу, почав уважно вивчати її.

— Отже ми могли б розгромити Нью-Йорк нашими ракетами? —поцікавився він.

— Поза сумнівом, принаймні теоретично. Якщо наші інженери зможуть створити пускову установку, яку легко, а головне швидко можна було б розмістити на борту базової субмарини... Але вважаю своїм обов’язком звернути вашу увагу, рейхсфюрере, на поки що незадовільну точність наведення «Фау-1». Як вам відомо, положення керуючих рулів установлюється безпосередньо перед пуском, і зміна курсу в процесі польоту неможлива. Зараз імовірний розкид (розсіювання) становить близько восьми кілометрів, тобто снаряд має впасти в межах цієї окружності. Радіус іще збільшується, якщо «Фау-1» запускається з літака-носія типу «Хейнкеля-III», який ми застосовуємо, приміром, для бомбардування Англії з наших авіабаз у Голландії. Розкид, безсумнівно, стане на порядок більший, коли ми використовуватимемо підводні човни: мало того, що поки неможливо визначити точні координати в нічному морі або за поганої видимості, сюди додадуться ще кільова й бортова хитавиця, а найнезначніше відхилення при запуску, викликане найменшим порухом корабля, сильно змінить точність влучення. Коротше, у нас поки немає впевненості, що ракети досягнуть мети, навіть якщо мішенню служитиме величезне місто...

Гіммлер... раптом зупинився переді мною.

— Мені здається, — зазначив він, — що ось нарешті в нас з’явилася нова можливість або, краще сказати, щасливий випадок найрішучіше вплинути на перебіг війни. Настала тепер черга Америки на своїй шкурі відчути всі принадності бомбардування. Досі Сполучені Штати вважали себе недосяжними для атак — ще б пак, адже вони знаходяться далеко від полів боїв. Шок, який викличе наліт на Нью-Йорк, може миттєво зломити моральний дух американців. Ці люди не витримають вигляду падаючих бомб. Я завжди вважав, що Америка не здатна витримати прямого удару, особливо такого несподіваного.

Я не заперечував проти самої ідеї повітряного бомбардування американців, тим більше, що безперервні нальоти на наші міста й дедалі зростаюча кількість наших руйнацій і смертей легко виправдали б у моїх очах подібні заходи. Але я побоювався, як би психологічний ефект від застосування «Фау-1» не виявився діаметрально протилежним тому, на який розраховував Гіммлер. Я знову кинувся як з мосту та в воду:

— Рейхсфюрере, я маю підстави вважати, що результат подібної операції буде інший. В основу своєї пропаганди американський уряд поклав гасло: «Німеччина загрожує нашій безпеці». Після залпу «Фау-1» по Нью-Йорку американці відчують, що це й справді не пустопорожні слова... Ми, поза сумнівом, могли б піддати моральний дух американців найсерйознішому випробуванню, але лише в тому разі, якби нам вдалося випустити кілька ракет у цілком визначені точки. Мені здається, завдання наше має бути таким. Потрібно, аби в обумовлений день і час, заздалегідь оголошений по німецькому радіо, «Фау-1» зрівняли з землею один із нью-йоркських хмарочосів, який — це також повинні знати всі. Тоді шкода справді буде подвійною — і матеріальною, і психологічною.

Гіммлер жваво зацікавився моїми ідеями. Я коротенько змалював йому стан наших досліджень у плані збільшення точності наведення ракет. Тоді роботи рухалися в двох напрямах: по-перше, розроблялася проблема радіоуправління — пристрій, встановлений у корпусі, дозволив би коригувати курс під час польоту. У цьому разі передавач, який управляє снарядом, знаходився б біля пускової установки. А по-друге, розглядався варіант розміщення передавача в районі мішені; система наведення повинна була вмикатися лише на кілька хвилин, аби її не запеленгували... Як саме він потрапить в обумовлене місце саме тоді, коли це необхідно? Це завдання входить у компетенцію секретних агентів.

Гіммлер слухав мене, роздивляючись на карті важку брилу Північноамериканського континенту. З видимим жалем він підкреслив, що на даний момент бомбардування Нью-Йорка нашими «Фау-1», на жаль, занадто складна й ризикована справа. Потім ми заговорили про інші речі...»

«Американська ракета»

14 березня 1944 р. рейхсфюрер СС Г.Гіммлер наказав заарештувати конструктора Вернера фон Брауна та двох його співробітників. Гестапівцям повідомили, що вони нібито займалися розробкою суто мирних проектів. І справді, Браун і його оточення найчастіше відверто обговорювали можливості використання ракет для доставки пошти з Європейського континенту до США й назад. Вони навіть виготовили креслення поштової ракети. Десь через місяць вчені вийшли на волю. Але відтепер навіть відповідальні керівники ракетного проекту не почувалися в безпеці.

Після зустрічі зі Скорцені Гіммлер неодноразово повертався до думки «зрівняти із землею нью-йоркські хмарочоси». І тут він згадав про «браунську пошту». Невже еврика? Треба створити «трансатлантичну ракету»! Негайно доповісти фюреру про це.

Ще раніше в бесіді з Гітлером фон Браун повідомив його про можливість створення міжконтинентальної ракети з дальністю польоту 5 тис. км, яка могла б досягти території США. Фюрер відразу ж тихцем схопився за цю ідею. Проект отримав назву А-9/А-10. Першим ступенем мала бути ракета А-9 — громадина заввишки 18 м. Як другий ступінь з нею стикувалася ракета А-10. Увесь комплект завдовжки 29 м важив 87 т. За 35 хвилин, витративши 80 т пального, ракета повинна була досягти Нью-Йорка (Г.Розанов. «Конец Третьего рейха». М., 1990).

Варто було Гітлеру висловити своє захоплення проектом А-9/А-10, як Гіммлер відразу розвинув бурхливу діяльність — викликав до себе начальника РСХА Кальтенбруннера й підпорядкованих йому високопоставлених чинів і наказав: підготувати кращих секретних агентів; підняти вчених і конструкторів, вирішити питання радіоуправління та наведення ракет; прискорити роботу з підготовки цієї операції.

Оскільки руйнівна сила ракетного заряду була порівняно невелика (одна тонна), то результат особливо залежав від точності влучення. Тому передбачалося наводити ракети з допомогою радіосигналів, причому не з бази запуску, а безпосередньо з району цілі. Для цього німецька агентура мала встановити спеціальні радіомаяки на дахах американських хмарочосів і в потрібний момент привести їх у дію.

Передусім нацистська верхівка розраховувала висадити в повітря найвищий на той час нью-йоркський хмарочос Емпайр стейтс білдінг (його висота 376 м). Англійський дослідник Б.Ньюмен, отримавши після війни доступ до німецьких документів, повідомляє: «німці заздалегідь хотіли оголосити про те, що Емпайр стейтс білдінг буде зруйновано в певний день і час. Моральний ефект виявився б при цьому величезним». А серія таких ударів страшенно шокувала б американського обивателя.

Було здійснено практичні кроки для реалізації цього задуму. У ніч на 30 листопада 1944 р. неподалік від східного узбережжя США сплив підводний човен із бортовим номером «U-1230». Він залишив на поверхні надувну шлюпку з двома людьми та знову пішов на глибину. Після висадки агенти знищили човен, узяли сумки зі спорядженням і розійшлися в різні боки.

Так розпочалася операція «Ельстер». Нею керував агент РСХА Еріх Гімпель, його помічником був Вільям Колпаг. Перед операцією обидва пройшли підготовку в одній із секретних лабораторій концерну «Сіменс». Там їх навчали нових методів наведення ракет на ціль із допомогою радіосигналів.

Агенти порізно благополучно дісталися до Нью-Йорка. Там Колпага, під час його спроб влаштуватися на роботу в потрібних йому висотних будинках, викрили й арештували. На першому ж допиті він повідомив про своє завдання й видав Гімпеля. Обидва агенти постали перед військовим судом, обвинувачені в шпигунсько-диверсійній діяльності.

Перший пробний запуск А-9/А-10 8 січня 1945 р. виявився невдалим, але робота над «американською ракетою», як її між собою називали німці, тривала. 24 січня фон Браун доповів Гітлеру, що проблему другого, найскладнішого ступеня ракети технічно розв’язано та що найближчим часом А-9/А-10 буде готова до запуску.

Приблизно в цей самий час заступник міністра озброєнь і боєприпасів К.3аур виношував план бомбардування США. 30 січня він пред’явив фюреру ескізний проект чотиримоторного реактивного бомбардувальника. І хоча на створення наддалекого літака, здатного долетіти до Нью-Йорка, навіть у нормальних умовах знадобилося б кілька років, Гітлер і Заур відразу почали з захопленням обговорювати наслідки бомбового удару по найбільшому за чисельністю населення місту США. Вони уявляли собі можливий психологічний ефект від вибухів бомб у кам’яних джунглях «міста хмарочосів» і шаленіли від радості.

Проте цей план гітлерівців, як і чимало інших, зірвав стрімкий наступ радянських військ, котрі наприкінці січня вийшли до Одеру. За особистим наказом Гітлера центр ракетобудування в Пенемюнде терміново евакуювали. Але приступити до справи німецькі ракетники вже не змогли. Фашистський Третій рейх зазнав краху.

Довідка. ФАУ (зброя відплати) — керована ракетна зброя далекої дії, створена в фашистській Німеччині в роки Другої світової війни. Уперше застосовано проти Великобританії в 1944—1945 рр. із метою вивести її з війни шляхом руйнації міст (головним чином Лондона) й деморалізації населення.

ФАУ-1 (нім. V-1), крилата ракета (раніше названа літаком-снарядом). Двигун — пульсуючий повітряно-реактивний, система управління польотів — автономна. Стартова маса 2,2 т, маса вибухової речовини (ВB) 700 кг, довжина 7,6 м, розмах крил 5,3 м, швидкість польоту до 600 км/год., дальність польоту до 370 км. Запускалася з допомогою катапульти (іноді з літака-носія). Мала просту конструкцію, але низьку точність влучення й уразливість для засобів ППО. Було запущено 10,5 тис. ракет, із яких близько 2,5 тис. вибухнуло безпосередньо в Лондоні.

ФАУ-2 (нім.V-2, А-4), одноступінчата балістична ракета з рідинним ракетним двигуном і автономним управлінням на активній ділянці траєкторії. Стартова маса майже 13 т, маса ВВ 800 кг, довжина 14 м, максимальний діаметр корпуса 1,65 м, швидкість польоту наприкінці активної ділянки траєкторії 1700 м/с, дальність польоту до 320 км. Фау-2 мала складну конструкцію, що обходилася у виробництві вдесятеро дорожче, ніж Фау-1, але була абсолютно невразлива для засобів ППО того часу. Проте невисока точність влучення й недостатня потужність бойового заряду не давали змоги ефективно використовувати цю перевагу. З 4300 запущених ракет 1402 застосовано безпосередньо проти Великобританії, 517 із них вибухнули в Лондоні.

Довідка. Отто Скорцені (1908— 1975) — керівник загону парашутистів і диверсантів, котрий прославився у вересні 1943 року завдяки визволенню Беніто Муссоліні з готелю «Кампо імператоре», де колишній диктатор був арештований та ізольований прем’єр-міністром маршалом П’єтро Бадольо.

Скорцені вступив до нацистської партії (НСДАП) 1932-го, і в роки Другої світової війни став співробітником служби безпеки (СД), оберштурмбаннфюрером (підполковником), був нагороджений Золотим Лицарським хрестом, Лицарським хрестом Залізного хреста, Лицарським хрестом із дубовими гілками, Залізним хрестом II ступеня й італійським орденом «Ста Мушкетерів».

1944 року відіграв провідну роль у ліквідації невдалого антигітлерівського перевороту 20 липня. Восени 1944-го в Будапешті очолив викрадення Нікласа фон Хорті, сина правителя Угорщини, і захоплення резиденції регента й головних урядових установ.

Під час німецького контрнаступу в Арденнах на різдвяні свята 1944 р. для просочування через лінію фронту союзників диверсійних підрозділів командир зведеної бригади Скорцені направив переодягнутих у форму «амі» німецьких офіцерів і солдатів, котрі володіли англійською, перерізати зв’язок із частинами ворога, знищити склади боєприпасів, заплутати рух транспорту й у цілому дезорганізувати тил американських військ.

Після війни Скорцені постав перед судом Американського військового трибуналу в Дахау (1947). Прокурор звинуватив диверсантів у порушенні загальноприйнятих законів ведення війни: використання військової форми противника й убивство американських військовополонених. Свідком захисту «з власної ініціативи» виступив співробітник британської секретної служби Йоу-Томас. На підставі показань офіцера, котрий запевняв, що сам особисто Скорцені нічого не вчинив кримінального, а крім того деякі командири союзників не захотіли врятувати цих військовополонених, диверсанта №1 рейху виправдали та звільнили.

У квітні 1948 р. Скорцені арештувала німецька влада й розмістила в таборі для інтернованих воєнних злочинців у Дармштадті, звідки він утік. У 1950 р. оселився в Іспанії, займався підприємництвом. У 1951 р. прізвище Скорцені офіційно виключено зі списку воєнних злочинців, яких розшукувала влада ФРН.

Довідка. Ханна Райч (1912— 1979) — авіатор, видатна льотчиця Німеччини.

У 30-ті роки Райч спочатку була підготовлена як «літаючий місіонер» націонал-соціалізму. Невдовзі вона стала першою німецькою жінкою, котра домоглася «капітанської ліцензії», першою жінкою-пілотом вертольота й першою жінкою—льотним інструктором у своїй країні. У роки Другої світової війни служила льотчиком-випробувачем усіх типів літаків люфтваффе, включаючи реактивний винищувач «Ме-262», який стріляв ракетами. Райч неодноразово здійснювала бойові вильоти; вона була єдиною німецькою жінкою, нагородженою Залізним хрестом 2-го та 1-го ступеня. Наприкінці війни приєдналася до льотчиків-добровольців «команди самовбивць».

Райч була однією з останніх, хто бачив Гітлера живим. Її було захоплено армією Сполучених Штатів та інтерновано на 15 місяців, протягом яких вона давала докладні свідчення стосовно «цілковитої дезинтеграції» особистості Гітлера, котру вона спостерігала під час свого перебування в підземеллі імперської канцелярії.

Райч встановила понад 40 різноманітних авіаційних рекордів. Вона була першою, хто зміг пролетіти на планері над Альпами. Її останній рекорд у планеруванні встановлено в Сполучених Штатах у 1979 р.

Довідка.

Вернер фон Браун (1912—1977) — учений, конструктор ракетно-космічної техніки. З 1937 р. — один із керівників німецького військового дослідницького центру в Пенемюнде, головний конструктор «Фау-2». У 1945 р. переїхав до США. Очолював службу проектування й розробки озброєння армії США у Форт-Бліссе (штат Техас). У 1955 р. отримав американське громадянство. У 1956 р. був призначений керівником програм міжконтинентальних балістичних ракет «Юпітер» і штучних супутників Землі серії «Експлорер». З 1960 р. керівний член національного управління США з астронавтики й дослідження космічного простору (НАСА) та директор Центру космічних польотів НАСА. Керівник розробок ракет-носіїв серії «Сатурн» і космічних кораблів серії «Аполлон».