Травень. Машеров

На 60-ту річницю Перемоги білоруський президент Олександр Лукашенко позбувся в центрі Мінська проспекту Петра Машерова, колишнього першого секретаря ЦК компартії Білорусі й одного з найвідоміших керівників республіки радянських часів. На перший погляд, рішення нелогічне. Лукашенко намагається культивувати у свідомості власного населення ностальгію за радянськими часами, він не тільки законсервував економічну модель минулого, але й примусив білорусів відмовитися від власної символіки на користь символіки радянської. Він постійно нагадує, якою прекрасною державою був Радянський Союз і проливає крокодилячі сльози за померлою імперією. Та й взагалі, Лукашенко — з цим усі, напевне, погодяться і насамперед сам білоруський президент — типовий «гомо совєтікус». А Петро Машеров, принаймні, в Білорусі — один з символів радянських часів. Чому ж Лукашенко вирішив перенести його проспект аж на околицю Мінська? Щоправда, не тільки машеровський — зник і проспект Скорини. Але білоруський першодрукар — це, очевидно, зрозуміло. Це один з символів білоруської культури, відверто чужої Лукашенкові. А от Машеров...

Втім, якщо проаналізувати логіку дій білоруського президента, можна зрозуміти його небажання їздити проспектом колишнього першого секретаря. По-перше, ніякої радянської Білорусі Лукашенко насправді не зберіг й тим більш не побудував. Він очолює режим, який тільки використовує певні ідеологеми — велич, інтеграцію на Захід або (чи також) на Схід, демократію, особливий шлях тощо — для збереження і збагачення номенклатурної верстви і близьких до цього прошарку бізнесменів. Білоруська модель відрізняється від російської чи української хіба що повною відмовою від коренів як таких. Тому Лукашенку загрожує не тільки Скорина. Йому також загрожує Машеров.

Коли Машеров очолював Білорусь, ні у кого не було жодних сумнівів в індивідуальності «третьої» союзної республіки. Більше того, в уявленні білорусів — і не тільки їхній — існував образ іншого, ніж в сусідніх республіках, партійного керівництва — партизанського, фронтового, а вже тому здатного зрозуміти проблеми звичайної людини. Я зараз далекий від бажання обговорювати те, наскільки цей образ відповідав реальності (хоча факт, що шкільний вчитель Петро Машеров став Героєм Радянського Союзу саме за участь у партизанському русі в роки війни, а не за сидіння в номенклатурному кріслі). Важливим є те, що образ зберігся. Що люди, принаймні старшого покоління — а це і є електорат Лукашенка, його запам’ятали. І розуміють, що можна інакше. Просто кажучи — можна бути лідером з іншими очима. Якщо ви подивитеся на портрети Машерова і Лукашенка, ви зрозумієте, про що йдеться.

Ось про що Лукашенко хотів би примусити забути білорусів. І ось про що вони ніколи не забудуть. Бо людям навряд чи подобається ставлення до них, як до тварин — навіть якщо у хліві тепло, затишно і проведено електрику...