Трансгресія особистості

…Спробуйте від’їхати від мегаполіса у звичайну українську глибинку, і перед вашими очима постане фантастичне видиво дикого постіндустріального пейзажу: безлюдні села, неприкаяні поля, самотні постаті дивних людей.

Ці картини, побачені з вікон машини дорогою в Кіровоград, дивовижним чином асоціюються з передмістям Києва, іменованим Ірпінь. (До речі, Ірпінь уперше згадується в давньоєгипетських сувоях як країна (місто) людей, котрі поклоняються дерев’яним ідолам, священним пням — «ієр-пень» у перекладі з грецької).

Ажурні стовпи високовольтних ліній, іржаві каркаси мостів, якими гуркочуть електрички, каламутна стрічка річки й безкраї поля — є в цьому щось містичне, що нагадує «Сталкера» А.Тарковського...

У цьому дивному світі живе виходець із Компаніївки на Кіровоградщині, нині — мешканець дачного містечка Ірпінь фотохудожник Юрій Косін.

Нащадок старовинного роду Хмельницьких незвичайний, як усе, що його оточує. Зібране по-язичницькому сиве волосся і густа борода дивним чином гармоніюють із його вигадливим будинком, де піч сусідує з каміном. Непояснима магія приваблює творчих людей — літераторів, режисерів, музикантів, сюди приїжджають не тільки з сусіднього Києва, а й з усіх куточків України та далекого зарубіжжя.

Залишивши на стіні в передпокої автографи (таке я бачила тільки в Московському будинку літераторів), гості розсідаються на масивних дерев’яних лавках за старовинним столом. Саме тут, у кухні, що і є серцем цього будинку, заїжджий люд засиджується при свічках до світанку, дивуючись із незвичайного дару господаря слухати й говорити. Сперечаються про мистецтво, філософію та політику, відчуваючи себе єдиними людьми на Землі, загубленими в океані безмежної ночі...

— Юрію Олександровичу, ви живете тут уже близько двадцяти років. Звідки у вашій творчості стільки кіровоградських мотивів?

— Я буваю в мами по десять разів на рік, якщо не більше, а дорогою ніколи не нудьгую, швидше — мучуся, бо не можу вийти з автобуса й сфотографувати. Мені потрібно робити знімки землі — не пшениці чи соняшників, а саме землі, яка все це народила. Земля в мене асоціюється з Україною. Люблю Кіровоградщину, хоча ніколи не кажу про це вголос. Головне — люди відчувають це, дивлячись на мої фотографії.

І постійно відчуваю внутрішній біль, тому що нині практично неможливо сфотографувати село. Там тепер немає самобутньої культури — все як завжди, люди одягнені як усі, тобто їх не відрізниш від інших народів світу. І попри те, що в цих людей — величезне відчуття власної гідності, яке породжує праця на землі, вони не затребувані — світові потрібна екзотика, його вже нічим не здивуєш. У нас немає самобутності, яка могла б вразити суспільство, хіба що якісь речі збереглися в Карпатах…

— Професію фотографа багато хто ототожнює з роботою репортерів, папараці, а ви — фотохудожник. Чи вирізняється цей напрям як певний різновид мистецтва? Чи є тепер у таких людей об’єднання, творчі спілки?

— Ремеслом фотографа може займатися навіть людина без здібностей — просто виконувати замовлення. Буває, що таким людям щастить: вчасно опинилися у потрібному місці (наприклад, виверження вулкана!), зняли унікальні кадри, котрі обійшли весь світ. Але чи може такий фотограф при цьому висловити свої погляди, своє ставлення до життя?

Стосовно творчих спілок — є думка, що будь-яке об’єднання для художника — це як убивство генія. Точне спостереження. Не боюся сказати: наша Спілка фотохудожників не дає користі українській фотографії. Коли до нас приїжджає якась знаменитість і цікавиться фотографією, її відразу ж спрямовують у спілку, а там усе неорганізовано, зроблено так-сяк. Хоча є достатньо місця, щоб влаштовувати виставки як мінімум кожних два тижні.

У нашому Міністерстві закордонних справ мені показали колекцію «Чорнобиль» — тридцять фотографій, за які було заплачено 30 тисяч гривень і які були відіслані в 30 посольств. Я впевнений, що жодне з цих дипломатичних представництв не влаштувало виставку.

Україна мала зробити до
20-ліття цієї катастрофи серйозну виставку, зібрати всіх фотографів, котрі це знімали, знайти куратора, який би все чесно організував, і створити національну колекцію. Треба показати цю трагедію у повному масштабі (а також постчорнобильський час), щоб активізувати світове співтовариство. Україна досі потребує допомоги, ця тема не повинна ставати холоднішою й холоднішою…

А цю виставку зібрали за три дні з допомогою Спілки фотохудожників.

— Ви дуже категоричні. Може, це особиста упередженість?

— Це не тільки моя думка, близько двадцяти київських фотохудожників свого часу порушували цю тему. Я навіть готовий провести такий соціальний огляд: що зробили Марущенко, Островська, Бранчуков, Глядєлов та інші колишні члени київської секції цієї спілки, оцінити їхній вагомий внесок. Усі ці люди вийшли зі Спілки фотохудожників, як і я.

В усьому світі є конкурси аматорської фотографії з привабливими каталогами, бо такі заходи добре фінансуються. Туди потрапляють вдалі знімки навіть посередніх аматорів. Але жоден професіонал у цьому участі не братиме, є ж відчуття власної гідності. Це те ж саме що купувати одяг у дешевому магазині — жодна багата людина на Заході так не робить. Але деякі наші «діячі» саме так і чинять — посилають на десяток конкурсів одну й ту саму фотографію. Якщо ти називаєшся художником, треба хоч раз на рік робити виставку, і не просто «коктейль», а проект. Це ж нове мислення! На жаль, найчастіше такі експозиції — це нескінченні українські соняшники й квіти, а не роздуми над проблемами світу...

…Юрій Косін прийшов у фотомистецтво з дипломом кібернетика. «Це було так давно, що неначе й не зі мною», — жартує він, хоча з таємною гордістю зізнається: «Але й задніх я не пас».

Працював у науці тринадцять років, але настали непевні часи, коли в країні фактично знищили математичну школу, розігнали сильних вітчизняних програмістів. Тоді наші вчені створювали блискучі програми, проте внаслідок незрозумілої політики почалося запозичення західної системи. Багато друзів і колег Юрія виїхали до США і в Європу, працюють там досі.

Молодим ученим у ті роки неможливо було захиститися, постійно переключали на нові роботи — за 13 років Юрієві довелося працювати на більш ніж десяти напрямах.

Тому, коли 1986 року сталася аварія на ЧАЕС, він не роздумуючи про якісь наслідки поїхав туди, де була зібрана вся наукова еліта СРСР. Саме там, у Чорнобилі, він і почав серйозно знімати…

— У вас велика колекція фотографій про Чорнобиль?

— Недавно я показував цю виставку в Конгресі США і Гарвардському університеті (паралельно читаючи лекції), що було пов’язано з 20-річчям глобальної катастрофи.

Це збіглося з моєю поїздкою до США в зовсім інших справах: я презентував там фільм «Становлення» про молоду демократію в Україні. У фільмі використано інтерв’ю зі мною та мої роботи. І раптом виявилося, що тема Чорнобиля у США й тепер актуальна! Я показував її і в інших країнах.

Колекція «Трансгресія» народилася в мене як постчорнобильське явище, настрій, переживання народу. («Трансгресія» — це напрям філософії, який шукає обґрунтування для життя людини, перехід до якоїсь межі, порушення законів. Воно розшифровується як пограниччя між двома світами, лезо ножа. — Ю.К.)

Для створення ефекту «трансгресій» фотохудожник синтезував три відомих засоби лабораторної обробки фотографій. Візуально на фотографіях розмиваються або стираються другорядні деталі, які видаються авторові зайвими. А натомість — висвічуються й посилюються першорядні (можливо, у підсвідомому сприйнятті) фрагменти.

Кожен народ сприймає цю колекцію по-різному. Наприклад, німці приймають дуже добре, кажуть — так їм легше уявити, як ми живемо. Вони відчувають цей стиль, тому що пережили як нація свою трагедію.

Коли в мене була виставка в Англії, професор Ланкастерського університету, котра купувала для цього вузу мої фотографії, сказала: «Ці фотографії не для нашої країни, у нас королева збирає собачок»...

… Постчорнобильські виставки Юрія Косіна «Земля, яку ми втратили» і «Перша мить чуми» викликала широкий резонанс у багатьох країнах. Це стало першим кроком до створення колекції «Трансгресія».

Протягом останнього десятиліття виставки цих унікальних робіт активно демонструються не тільки в Україні, а й у Росії, Ізраїлі, Англії, Німеччині, Латвії та інших країнах.

— Юрію, як вдається нашим фотохудожникам влаштовувати виставки за кордоном?

— Гадаю, здебільшого — самостійно. З початку 90-х я почав їздити з виставками в далеке зарубіжжя, інколи щастило влаштовувати по шість виставок на рік. Щоразу доводилося робити нову експозицію, інакше я не можу, а це велика робота й напруга. Організовую все, як степовий вовк, самотужки. Якщо в закордонній галереї колекція отримує схвалення, у роботу включається ціла структура.

Деякі фотографи роблять виставки з допомогою посольств, але для цього треба підтримувати дружні контакти з дипломатами, що забирає багато часу. У закордонних арт-колах у мене немає друзів, а кібернетики, які виїхали за кордон і з якими дружу багато років, можуть влаштувати хіба що виставку в школі або церкві.

Організація виставки в іншій країні поєднана зі складнощами. Наприклад, я мушу щоразу послати не менше двадцяти запрошень колекціонерам і мистецтвознавцям, оскільки існує певна процедура. І уявіть, вони приїжджають на виставку з усіх куточків тієї чи іншої країни!

— Який стан речей із фаховим фотомистецтвом в інших країнах?

— У самому Нью-Йорку шість університетів фотографії, її вивчають буквально в кожному навчальному закладі. Добре вона розвивається в Польщі — три академії працюють у Варшаві, одна — у Кракові.

У нас в Україні художня фотографія як різновид мистецтва не підтримується зовсім. У жодному навчальному закладі немає програми курсу теоретичних або практичних основ фотографії, не розроблено навіть лексикону для опису цього явища. Але найстрашніше — у нас немає музею історії фотографії! Це — одне з моїх завдань, я постійно говорю про це з молоддю, намагаюся щось організувати.

Після чорнобильської катастрофи Юрій опинився в Ірпені: київські чиновники поквапилися викреслити молодого спеціаліста з черги на столичне житло за час його роботи на ЧАЕС.

Але й тут не зламався — заробив на недобудований будинок, обладнавши його незвичним чином. Тепер уже не він їздить до друзів у столицю, а вони — до нього. В гостях у Юрія бував Олег Скрипка і майстер російської поезії Віктор Кривулін, часто гостює близький друг поет Іван Жданов, приїжджають київські поети Зарахович, Лапинський, Бураго та багато інших.

Щовесни фотохудожник організовує біля річки Ірпінь велику культурну акцію, на яку охоче приїжджають київські артисти й молодіжні музичні групи. Це феєричне свято на воді супроводжується вигадками, експромтами, поетичними і бардівськими конкурсами біля вогнища. Під час свята Юрій дає майстер-класи для фотографів і фотографує сам…

— Фотографія — не єдине ваше захоплення?

— Це справа всього мого життя, а захоплення — туризм. Я пройшов усі категорії — гірські, піші, водні, зимові походи. Маю навіть найвищу кваліфікацію — це походи на плотах. Плавав на суворих річках Алтаю і в Саянах, подорожував Уралом, у Забайкаллі, в Середній Азії, на Кавказі, у Якутії…

— Недавно ви опублікували фотоальбом про помаранчеву революцію?

— Події на Майдані я знімав щодня і щоночі — таких облич, такої натури не бачив ні до, ні після того. Окремі з моїх робіт демонструвалися на тематичній виставці в Українському домі, а невдовзі по цьому поїхали серед інших із Віктором Ющенком до Страсбурга. Можливо, вони так і не були б видані в альбомі, якби не щасливий випадок і мій друг Ігор Савченко, завдяки якому було втілено новий комерційний проект.

Ми зробили цей фотоальбом за 12 днів до відкриття Євробачення. В Україні таких форматних видань взагалі не роблять, це невигідно. Друкували в одному місці, оправляли — в іншому, оскільки в українському книговидавництві немає орієнтації на альбоми — народ ще не досить багатий. А ось у Гарварді в мене миттю все розкупили.

На час виходу з друку альбому в Україні вже побачили світ безліч книжок про помаранчеву революцію зі звичайними фотографіями. Я ж розумів, що в Європі важко когось здивувати, — там щодня на вулицях демонстрації й люди розмахують прапорами. Тому зробив акцент на внутрішньому світі людини...