Тьотю, чиєю мамою ти будеш?

«А що гойдалка ще мокра після дощу, то ми з вами підемо на автобус дивитися», — сказала вихователька, і натовп крихіток радісно задріботів до високого зеленого паркану.

Зграйка дворічних малюків, одягнених в однакові картаті пальтечка з каптурами, стояла, охопивши рученятами металеві прути паркану, і дивилася на машини, що проїжджали повз них. Вони дивляться на чужий, не відомий їм світ, у котрий через якусь жорстоку несправедливість їх не пустили...

У будинок дитини «Берізка» мене привело редакційне завдання написати цикл статей про спонсорську допомогу дитячим будинкам. Від мене були потрібні сухі рядки із зазначенням сум, дат і прізвищ благодійників.

— Тьотю, а ти до кого? Ти чиясь мама? — кинулися до моїх ніг ті самі малята, які у своїх малесеньких пальтечках більше були схожі на гномиків.

Ви колись бачили очі дворічної дитини, що дивиться тобі прямо в душу і запитує «Ти моя мама?» Фотограф, який прийшов зі мною і мав зняти дитбудинківське начальство, сполотнів.

— Оленко, давай ти сама, я не можу...

Так розпочалося моє знайомство з будинком дитини.

Там ніхто нічого не просив, ніхто не волав до справедливості і ніхто не намагався вичавити сльозу, від керівництва й до самих дітей. Дорослі просто виконують свою роботу, і з роками їхні емоції притуплюються, а діти живуть тим життям, яке вважають звичним, оскільки іншого вони просто не знають.

Молодша група. Діти сюди потрапляють відразу з пологового будинку. Крихітні, бліденькі, у білих пелюшках і в однакових ліжечках. Їхня кімната більше нагадує інкубатор із фантастичного фільму, так вони схожі одне на одного, на перший погляд. Доки дитині не виповниться два місяці, жоден усиновитель не має права її побачити, оскільки, за законом, немовля перебуває на карантині. За великим рахунком, у цей період у його біологічної матері є час передумати й повернути собі дитину. Щоправда, за словами лікаря «Берізки» Галини Помаз, це трапляється вкрай рідко. Інколи дитину забирають родичі недбайливої матері — бабусі, дідусі, а то й тато, що так офіційно й не пошлюбився з мамою малюка.

На другому поверсі живуть дітлахи у віці від одного року до двох. Кумедні, милі бешкетуни, які лише вчаться тупцяти. І всі біжать назустріч... геть незнайомій їм людині. Ніколи у своєму житті я не бачила, щоб маленькі діти дивилися прямо в душу такими дорослими поглядами. Вони цілком спокійно відреагували на банани, які я їм принесла.

— Та вони не голодні, ти не думай, харчування в нас хороше, — всміхнувшись, сказала вихователька.

— Тьотю, а ти чиєю мамою будеш? — маленький дворічний Мишко дивився на мене не моргаючи.

Я не пам’ятаю, опустилася я на підлогу чи досвідчена в таких справах нянечка встигла підставити мені стілець.

Мами і мамки

Персонал дитячого будинку чітко поділяє відвідувачок «Берізки» на мам і мамок. Мамки — це жінки, котрі залишили своїх дітей, а мами — усиновительки, які проходять сім кіл пекла нашої безсмертної бюрократії, аби пізнати радість материнства. Зайве буде пояснювати, що вимовляють слова «мама» і «мамка» у дитячому будинку з абсолютно різною інтонацією.

Мамки... Що ж це за люди такі? Двірник, який знайшов підкидька і викликав групу Жиглова, назвав їх «нелюдами». Мені складно з цим не погодитися, але, як кажуть, не судіть — і вас не судитимуть.

Мамками стають із різних причин. Небажана вагітність у 13—14 років, коли новоспечена «бабуся» ледве відсвяткувала своє 35-річчя й аж ніяк не планує загрузнути в пелюшках і поставити хрест на кар’єрі. Це може бути також украй пізня вагітність, коли жінці далеко за 45. Матеріальні проблеми, відсутність близьких, на чию допомогу можна розраховувати. Алкоголізм і таке інше. Іноді в одному дитячому будинку можуть виховуватися двоє-троє рідних братів та сестер. Батьки у них, як правило, різні, а мати одна. Але, віддавши на опікування державі старшого, мати зазвичай так само визначає долю всіх наступних дітей.

Чи часто приходять мамки до дітей? Ні, але інколи буває. Особливо якщо напередодні їй пощастило вкотре випити, і під дією алкоголю йде така горе-мати до своєї «кровинки», затиснувши в руці заслинену карамельку, що залишилася після чергової пиятики. Зрозуміло, таких матерів до дітей не пускають, та й самі діти не особливо прагнуть пригорнутися до матері, що дихає перегаром. Якщо їй удасться привернути-таки до себе увагу охорони, закатавши жахливу істерику з приводу обмеження її материнських прав, дитина найчастіше ховається за спідницею няньки й намагається втекти в кімнату до друзів.

— У нас тут до одного хлопчика прабабуся ходить, — продовжує Галина Михайлівна. — Внучка нагуляла й кинула, то ось ця бабуся щодня ходить. Самій уже за 80, заледве пересувається, тому забрати правнука вона не може. Та й суд дитину не віддасть, їй самій догляд потрібен. Ось і карається бідолашна бабуся, я коли бачу ті пару печив, які вона на свою крихітну пенсію купила і в носову хустинку загорнула, щоб онукові принести, у мене всередині все обривається.

Підкидьки й відмовники

Крім спільної, лихої й несправедливої долі, котра спіткала цих дітей, між ними є одна дуже суттєва відмінність. Якщо дитину підкинули, просто залишивши її на першому-ліпшому ґанку, або новоспечена мати втекла з пологового будинку, так і не написавши відмови, — вона тим самим не лише позбавила свою дитину материнської турботи, а й істотно зменшила шанси дитини бути всиновленою. Лише через шість місяців, якщо керівництво дитячого будинку офіційно підтвердить той факт, що жоден із родичів не цікавився здоров’ям маляти, його можуть передати на усиновлення. Але, на жаль, більшість усиновителів хочуть, звісно, відносно здорову і зовсім маленьку дитину.

Часто чимало жінок, які оформляють усиновлення, імітують вагітність для знайомих і всюдисущих сусідів. Явити загалові двомісячного карапуза, видавши його за новонародженого, ще якось можна (особливо коли врахувати, що ці дітки не пашіють здоров’ям і червонощокими опецьками їх назвати складно). А ось пояснити несподівану появу шестимісячного малюка — непросто.

Досить часто людям, які, всупереч долі, хочуть чути у своїй домівці дитячий сміх, після юридичного оформлення факту усиновлення доводиться змінювати місце роботи, проживання і просто розпочинати нове життя, в якому їм не ставитимуть безтактних запитань.

З відмовниками ж значно простіше. За наявності відмови від материнських прав дитина практично відразу може бути передана на усиновлення. Якщо ж мати написала відмову ще в пологовому будинку і дитина здорова, у неї дуже високі шанси бути всиновленою.

Однак, на жаль, правда те, що здорових дітей у дитбудинку практично немає. Здорових усиновляють відразу. Іноземці охоче усиновляють дітей із фізичними вадами, розуміючи, що рівень їхньої медицини може поставити малюка на ноги. Значно важче з дітками, котрих матері нагородили вродженими сифілісом чи СНІДом. У цих шансів немає.

Заздрість, жорстокість чи інстинкт виживання?

Усі дівчатка в старшій групі були одягнені в однакові картаті сукенки. Одні — з червоною клітинкою, інші — з зеленою, але це була єдина відмінність «казенного обмундирування».

— А в мене ось яка сукня! Мама Таня і тато Саша купили, — гордо заявила трирічна крихітка і продефілювала повз завмерлих дітей у новій яскравій сукенці й зовсім нових колготочках.

Дуже часто усиновителі, які з дня на день чекають рішення суду, практично 24 години на добу живуть у будинку дитини, приносять одяг, солодощі, одне слово — згладжують період адаптації.

— Та ти просто красуня! — похвалила я маленьку, в глибині душі низько вклонившись людям, котрі хочуть стати для неї батьками.

Те, що сталося далі, мене шокувало.

Діти, мов розлючені дикі щенята, накинулися на дівчинку. На ній відразу розшматували колготки, безцеремонна підніжка — і маленька полетіла головою в шафу. Для такого віку це було занадто жорстоко.

Коли на дитячий лемент прибігли нянечки, вони не стали розбиратися, хто винуватий, очевидно, звикли до таких явищ. Особливо жвавих відправили стояти в кутку, трохи спокійніших — на килим гратися, а заплаканій дівчинці відразу пообіцяли зашити і сукню, і колготки так, що «ніхто й не помітить».

Що це? Заздрість вкупі з жорстокістю? Невміння радіти чужому везінню? Чи розпачливий крик дитячої душі про те, що кожній дитині потрібна людина, яка принесе нову сукенку й нові колготки, а одного разу візьме за руку і поведе додому... назавжди.

«Бебі»

У коридорі другого поверху сидить сімейна пара.

Навіть із зовнішнього вигляду легко здогадатися, що вони іноземці, специфічні «фаст-фудні» постави складно не помітити. Через кілька хвилин нянечка приводить до них на побачення однорічного хлопчака, який ніби зійшов зі стенда про шкоду алкоголізму батьків.

— Два роки тому ця пара усиновила в нас хлопчика, тепер ось по другого приїхали, — каже Галина Михайлівна.

Карапуз відчайдушно намагається тупцяти, а потенційні батьки, потрясаючи поверх своїми захопленими вигуками «Бебі, май бебі!», біжать поруч, підставляючи руки, щоб, крий Боже, ЇХНІЙ бебі не впав.

До речі, іноді мамки, позбавлені материнського інстинкту, але не позбавлені таланту авантюризму, непогано заробляють на тих, хто хоче усиновити їхню дитину. Був випадок, коли одна високопоставлена працівниця посольства великої західноєвропейської країни хотіла усиновити дворічну Наталю з надзвичайно тяжким пороком серця. Попри це, жінка оббивала пороги інстанцій, домагаючись дозволу на усиновлення. Та ось заковика — мамка, дізнавшись про намір усиновити її дитину, згадала, що вона «все-таки рідна мати», і зраділа, що свого часу просто полінувалася написати відмову. Де-юре залишаючись законною матір’ю, жінка чітко пам’ятала — через півроку вона втрачає права на дитину, відповідно, втрачає джерело можливого доходу. Тому один раз на півроку з’являлася на порозі дитячого будинку. Відлік шести місяців розпочинався знову. А іноземці було поставлено ультиматум — хочеш відмову, плати!

І жінка платила. А Наталочка бігла назустріч француженці й називала її мамою. Заради одного цього слова виснажена і спустошена жінка з іншої країни затято боролася з усім світом — просто щоб бути МАМОЮ.

Ганнуся

Будь-яка нормальна людина, що вперше потрапляє в дитячий будинок, переживає шок. Згодом емоції притупляються.

— До нас дівчинка після медучилища прийшла, Ганнуся, — каже Галина Михайлівна. — Тільки перший тиждень працювала, не звикла ще. А тут їй і кажуть: «Приведи Мишка, до нього мама прийшла».

Молоденька медсестричка вискочила в коридор і накинулася на жінку, котра очікувала побачення з дитиною: «Як ви могли! Та як ви могли!!! Та знаєте, хто ви після цього?!» Крики чули на всіх поверхах. Коли ж прибігли нянечки й пояснили ридаючій Ганнусі різницю між словами «мама» і «мамка», обидві жінки довго ще стояли обнявшись у коридорі і чи то розмовляли, чи то просто плакали одна в одної на плечі. Ніхто з досвідчених співробітників не ризикнув підійти, заспокоїти. Біль має вийти назовні, нехай із криками й сльозами, але він мусив вийти, просто щоб не розірвати душу зсередини.

Вихованці дитбудинку в другому поколінні

Оленка, худенька, висока трирічна дівчинка. Найстарша в групі. Колись у цьому ж самому будинку дитини виховувалася її мама. По закінченні ПТУ держава надала їй крихітну кімнату і благословила на доросле життя. Але дитина, котра з народження жила на забезпеченні держави, просто не пристосована жити в реальному світі. На відміну від дітей, що виростають у сім’ях, вихованці дитбудинку й уявлення не мають про те, що гроші потрібно заробити, продукти — купити і обід приготувати. Наявність стелі, ліжка, казенного халата й тарілки супу вони сприймають як належне. Їм навіть на гадку не спадає, що одного разу це ліжко і цей запраний казенний халат можуть зникнути. Потрапляючи в самостійний, але зовсім незнайомий чужий світ, вихованці дитбудинку стають більш ніж легкою здобиччю для ділків. З’являються «друзі», котрі обіцяють те, про що так мріялося в дитинстві, — магнітофон і джинси. І за цей магнітофон підписується якийсь папірець (яка різниця, вони ж сказали, що ми друзі). І, отримавши в руки заповітний магнітофон, Оленчина мама, яка встигла в рекордно короткий термін нажити двох дітей, опинилася на вулиці.

Поневіряючись і займаючись бродяжництвом, вона привела до своїх старих добрих нянечок однорічну дочку. Просто щоб нагодували. Потім залишила на ніч, усе ж таки тепліше, ніж у переході. Як розповідають нянечки, вона не писала відмову, тому що вірила: стане на ноги, «заживе по-людськи» і забере дочку.

З часом ці надії танули. Співмешканець, який милосердно погодився ділити з нею куток своєї напівбомжової квартири, був щедрий на побої, через день виганяв її на вулицю й ледве терпів старшу дитину. Через два роки на стіл юриста дитячого будинку ліг страшний папір — «Я відмовляюся від своєї дитини».

Після оформлення всіх документів вона привела п’ятирічного сина «попрощатися з сестричкою». У хлопчика була жахлива істерика, він кричав, кидався на дорослих із кулачками й нікого не підпускав до сестри.

— Матусю, я сам за нею прибиратиму! Я тобі допомагатиму, я про неї піклуватимуся! Матусю!!!! Я люблю її, мамо!!!

— Ми тоді всі мало не збожеволіли, — каже Галина Михайлівна, — хоча на своєму віку набачилися чимало.

Проводжаючи мене до воріт будинку дитини, Галина Михайлівна, жінка з добрими сумними очима й розкритим для дітей серцем, сказала: «Ми нікого не засуджуємо, адже від добра не залишають, від добра беруть і лікують».