ТО ПРОГРАЛИ ЧИ НІ?

Микита МОРОЗОВ, доцент кафедри

Серед багатьох причин непристижного місця олімпійської збірної України справедливо називалися слабка матеріальна база спорту в нашій країні, відсутність достатнього рівня кваліфікації тренерів, відтік фахових кадрів за кордон, упереджене суддівство, погана погода в Австралії, слабкість служби спортивної медицини й багато іншого. Але досі не прозвучала одна з найважливіших причин фактичного провалу в багатьох дисциплінах, де українські спортсмени були явними претендентами на нагороди. Цією причиною є нехтування в плануванні тренувального процесу біологічними законами функціонування людського організму. Постає питання, куди ж дивляться спортивні лікарі, адже їхній святий обов’язок і повинність стояти на сторожі всебічного врахування цих законів. Але в тім і річ, що традиційно склалася така ситуація, коли спортивні лікарі стоять осторонь основного процесу в роботі зі спортсменами (тільки не по своїй волі).

Корені цього становища варто шукати ще в радянській організації служби спортивної медицини. Досі не стерлися в пам’яті успіхи радянських спортсменів, величезна кількість медалей, котрі вони завойовували в ході різноманітних міжнародних стартів. Але за красивим фасадом стояли зовсім непривабливі речі, пов’язані з ціною, яку платив спортсмен за свої рекорди. Насправді тренери «штампували» по суті хворих людей, які залишали всі резерви здоров’я на доріжках стадіонів, закінчували спортивну кар’єру з безліччю наслідків травм, фізичної перенапруги внутрішніх органів, значного порушення функцій організму, часто необоротного й непоправного. Водночас спорт у цілому не страждав, оскільки на одне місце в команді претендувало 10—15 чоловік, у яких приблизно однаковий рівень підготовки, здатних у будь-який момент замінити вибулого. Тому можна було спо- кійно експериментувати, пропонуючи спортсменам виконувати нелюдські обсяги і потужності навантажень, піддавати їхній організм позамежним стресовим реакціям і випробувати на спортсменах дію різноманітних хімічних стимуляторів і відновлювачів, часто заборонених для використання в спорті.

Роль спортивного лікаря нерідко зводилася до виконання винятково фельдшерського обсягу роботи з функціями масажиста, передатної ланки з доставки ліків спортсменам і спробам якимось чином «залатати» той пролом, який був пов’язаний із погіршенням стану їхнього здоров’я. Авторитет тренера був беззаперечним, лікар часто не мав (і не має й зараз!) навіть рекомендаційного голосу. З іншого боку, у невдачах окремих виступів було модно обвинувачувати саме спортивного лікаря, котрий, мовляв, не зміг вилікувати спортсмена і належним чином стимулювати його організм.

Як нині виглядають наші справи? Підхід до системи тренувань залишився таким же «потогінним». Більш того, порушився процес багаторічної планомірної копіткої роботи з добору спортсменів і поступового створення фізіологічної бази для великих навантажень. Вимога часу — «тут і зараз», тим більше, що вибір перспективних кандидатів у збірні команди став гранично обмежений. Тому проявилася тенденція нехтування загальною фізичною підготовкою спортсменів на етапах багаторічних тренувальних циклів, схильність до ранньої спеціалізації й участі зовсім незміцнілих у віковому аспекті спортсменів у величезній кількості спортивних змагань, у тому числі досить відповідальних.

Як наслідок, спостерігається істотна відмінність характеру адаптаційних резервів організму членів збірних команд України порівняно з їхніми закордонними колегами. Наші спортсмени характеризуються наявністю колосального виснаження резервів життєдіяльності, багаторічною кумуляцією процесів втоми, накопиченням передумов для розвитку травм і патології внутрішніх органів. У ряді випадків успіхи сучасної медицини можуть творити дива, утримуючи спортсменів на хиткій грані, що відокремлює їх від зриву адаптації. Але частіше медицина стає безсилою, коли вже просто не залишається субстрату для відновлення і тим більше стимуляції спортивної працездатності, коли настають необоротні зміни в гормональній, імунній, нервовій регуляції функцій організму, зношується серце й печінка, не витримують навантаження суглоби і зв’язки.

Як можна обвинувачувати медиків, якщо члени жіночої збірної зі спортивної гімнастики протягом останніх двох років не мали жодного вихідного дня, коли незадовго до Олімпіади вони мали всі клінічні ознаки перетренованості тяжкого ступеня. Але хтось дослухався наших рекомендацій? Стає цілком очевидним фізіологічний механізм прикрого падіння видатної гімнастки сучасності у вільних вправах Віки Карпенко — гіпоксія головного мозку, яка розладнала тонкий механізм найвищого рівня координаційних здібностей.

А що ж спортивні лікарі? Все те ж, що було 10 років тому: «підлікуй, підтягни, зроби так, щоб не боліло в конкретному старті», а в іншому: «Хлопчику, не заважай». Тренер краще «знає» не тільки як впливає неймовірне фізичне навантаження, а й які медико-біологічні засоби відновлення працездатності спортсменів і їхньої стимуляції потрібні в даний момент. Не кажучи вже про те, що лікар позбавлений функції контролю щодо прийому спортсменами засобів допінгової спрямованості.

Може, кваліфікація лікарів збірних команд недостатня? Це не так. Всі лікарі мають достатній досвід і кваліфікацію для виконання своїх функціональних обов’язків. Усі пройшли, і не раз, курси післядипломного підвищення кваліфікації, пройшли затверджені Мінздравом України тести, проекзаменовані і з повною на те підставою допущені до своєї роботи. Але вони зовсім позбавлені права голосу, а якщо і спробують щось заперечити тренеру — миттєво розпрощаються зі своєю роботою.

Чи відповідає матеріально-технічна база нашої спортивної медицини вимогам сучасного спорту? Адже існує Український центр спортивної медицини, обласні лікарсько-фізкультурні диспансери. Але похвалитися лікарям немає чим. Їм доводиться користуватися застарілим обладнанням, обмеженим набором медикаментів, опускати руки при марних спробах налагодити адекватне харчування спортсменів чи створити пристойні умови їхнього відпочинку.

Тому, на наш погляд, спортсмени-олімпійці виступили краще, аніж очікували медики. Вони зробили все, що міг на даний момент їхній організм, і навіть більше того. А закидати їм занепадницькі настрої і втечу від спортивної боротьби можуть лише ті, хто не уявляє собі закономірностей протікання адаптаційних і відбудовних процесів в організмі спортсменів, а також динаміки їхнього психологічного стану.

Спортсмени — це наш золотий фонд, це багатство нації. Вони значно піднімають престиж нашої держави. І світ знає не тільки наших видатних кібернетиків, танцюристів, співаків, фізиків, а й Андрія Шевченка, Яну Клочкову, Олену Зубрилову, Лілію Підкопаєву та багатьох інших. Смішки з приводу прижиттєвого пам’ятника Сергію Бубці виглядають принаймні некоректно, попри те, що спортсмен начебто дві поспіль Олімпіади їздить «туристом». Не можна говорити, що спорт збіднює державу. Адже це галузь, яка дає реальний прибуток, сприяє вкладенню інвестицій і підвищує довіру до країни через особистість конкретних спортсменів.

Отже, цих людей, яких не так вже й багато, варто всіма силами берегти, оберігаючи їхнє здоров’я і продовжуючи їхнє спортивне довголіття. Проте це можна зробити лише за умови повної та рівноправної співдружності лікаря й тренера.