ТАТО, МАМА, РОБОТА. А Я?

Результати чергового соціологічного дослідження, проведеного в Америці в рамках урядової програми, не так відповіли на наявні запитання, як поставили нові. Адже американські жінки мало не єдині у світі, кому закон не гарантує хоча б символічно оплачуваної відпустки для догляду за дітьми. Та й жити на утриманні чоловіка може дозволити собі далеко не кожна американка — як через власні амбіції, так і в інтересах вищого матеріального статусу своєї родини. Тож і виходить, що проблема, куди «приткнути» своє довгождане (а, як свідчить статистика, в Америці вони бувають навіть занадто довгожданими) чадо до того часу, коли його можна буде віддати до престижного дошкільного, а згодом і шкільного закладу, стає дедалі гострішою.

Як з’ясували дослідники, які спостерігали за 1300 дітьми в десяти містах країни протягом останнього десятиліття, чим більше малят віком від трьох місяців до чотирьох років позбавлені батьківської опіки, тим більше в них шансів вирости агресивними, неслухняними й упертими. Ця кореляція, стверджують автори дослідження, зберігається, незалежно від рівня матеріального добробуту сім’ї, незалежно від опіки — родичів або високопрофесійних гувернанток, і навіть незалежно від статі. 17 відсотків дітей, котрі позбавлені опіки батьків більше 30 годин на тиждень, на час приходу в дитячий садок (зазвичай у віці від 4,5 до 6 років) агресивні, недоброзичливі й некеровані. І навпаки, серед тих, хто проводить без батьків менше десяти годин на тиждень, таких «важких» менше шести відсотків.

Соціологи зацікавилися: можливо, найбільш жвавих і некерованих батьки віддають у різноманітні привілейовані центри виховання дітей-дошкільнят або наймають їм няньку, а тихим та слухняним примудряються давати раду самотужки? Адже те саме дослідження засвідчило й інше: малята, котрі виховуються не під крилом батьків, швидше розвиваються та мають вищі інтелектуальні показники. Хоча те, що американська дитина віком від трьох місяців до чотирьох років проводить без батьківської опіки так звані загрозливі 26 годин на тиждень, змушує багато про що замислитися.

У цьому дослідженні так і не виявлено достовірної залежності між якістю та професіоналізмом виховної роботи, яку проводять із дітьми не батьки, і рівнем агресивності. Проте достеменно встановлено, що діти, котрі проводять більше часу перед телевізором, ніж у процесі активного вербального спілкування, згодом значно відстають як у математиці, так і в граматиці, мають бідніший словниковий запас і вирізняються певною замкнутістю, скутістю.

Професор Роберт Піанта — один із керівників проекту — вважає, що догляд за дітьми молодшого віку в американських родинах завжди пов’язаний із сильним психологічним стресом, викликаним необхідністю розриватися між роботою та дитиною. Чим сильніший цей стрес, тим частіше батьки змушені залучати на допомогу виховання. А життя в умовах стресу, як відомо, не сприяє формуванню ласкавого і доброго характеру.

Соціологи застерігають, що їхні результати не можна автоматично співвідносити з проблемою дитячого насильства, особливо з випадками стрілянини в школах. Просто тому, що цих закономірностей ще не відстежено — найстарші з тих, за якими спостерігають, ще не досягли віку, коли починаються такі проблеми. Про існування чи відсутність такої залежності можна буде говорити лише після завершення чергового дослідження, на яке піде ще кілька років.

Можливо, проблема виховання малолітніх дітей найближчим часом в Америці трохи втратить свою гостроту. Принаймні підстави сподіватися на це дають результати перепису населення. Вони засвідчили, що в країні певною мірою збільшився відсоток дітей, котрі живуть у повних традиційних сім’ях зі своїми біологічними батьками, — з 51 відсотка 1991 року до 56 — 1996-го. Правда, Джейсон Філдс, авторитетний фахівець із питань американської демографії, стверджує: традиційна родина, за американськими поняттями, — це батьки у шлюбі та їхні біологічні діти. А якщо разом з ними живуть ще й бабуся з дідусем, тітка чи кузен, то така сім’я вже не належить до розряду традиційних. Тоді вищевказаний відсоток дітей підвищується до 62. І саме на цій оцінці він і втримується протягом останніх десяти років.

Достовірних даних про те, як впливає присутність у будинку додаткових членів родини на процес формування характеру дитини, поки ще немає. Зате привертає увагу замітка Пітера Далгліша, засновника Street Kids International, міжнародної організації, що працює з бездоглядними дітьми в Пакистані й Афганістані, Судані та Сьєрра-Леоне. Хоч у якій країні пан Далгліш розмовляв би з підлітками про їхнє подальше життя, діти найчастіше говорять про своє бажання рятувати тропічні ліси в Бразилії, створювати заповідники для зникаючих видів тварин і рослин, освоювати пустелі або далекі зоряні світи. В міру дорослішання юнацький ідеалізм найчастіше витісняє прагнення одержати роботу, яка гарантуватиме шестизначну зарплату, й це прирікає людину на постійну гонитву за зміцненням свого матеріального становища. Зі службового обов’язку, П.Далгліш спілкується як із тими, хто заробляє великі гроші, займаючись справами, до яких не лежить душа, так і з тими, хто за досить невеличку винагороду споруджує сонячні батареї на дахах глиняних мазанок у пустелі, вільно володіючи чотирма мовами та пишучи балади й романси. І якщо в перших є розкішний автомобіль, то в останніх — міцний сон, здорова психіка й доброзичливе ставлення до людей. А саме в такій атмосфері й виховуються найбільш урівноважені й розвинені діти. Проблема полягає лише в тому, де взяти таких батьків.