Свобода чи вседозволеність?

Брудні, запльовані під’їзди, обліплені жуйками ліфти, розкидані подвір’ям побутові відходи, випалена лісова галявинка, завалена пластиковими й скляними пляшками та іншими жахливими наслідками відпочинку homo sapiens... Такі нерадісні картинки, здається, стали для нас звичними.

«До чого тут я? Особисто я сміття викидаю в урну», — скаже хтось. Та чи багато хто з нас хоч колись спробував зупинити того, хто кидає, приміром, недопалок або порожню пачку з-під сигарет прямо на тротуар? У кращому випадку несхвально похитаємо головою та пройдемо мимо.
Чи зможете пригадати, щоб колись був оштрафований
громадянин, який викидає з вікна своєї машини сміття на узбіччя дороги?

Нам ніколи замислюватися над такою дурницею, нам дуже нелегко живеться: ми прагнемо до Європи, будуємо демократичне суспільство й ринкові відносини — принаймні багато говоримо про це. І постійно переживаємо істерії — то газову, то передвиборну... За що нам усе це й чого не вистачає, щоб жити як «білі люди» у горезвісних розвинених і благополучних державах? Так, напевно, тієї самої дурниці, над якою немає коли замислюватися, — особистої відповідальності та дбайливого ставлення до своєї країни. Мабуть, іноді не зайве подивитися на вулиці свого міста збоку — наприклад, очима екс-співвітчизників.

Міністру освіти

Київ, Україна

Я щойно повернулася з України, де мені випала можливість подорожування, і відвідала кілька міст, сільську місцевість.

У результаті мені хотілося б висловити пропозицію, яку, можливо, варто розглянути на благо всього народу України. Будь ласка, сприйміть її не як критику, а, швидше, як конструктивну пропозицію.

Я їхала потягом із Інсбрука (Австрія) через Словаччину, а потім по Україні. Подорож по Австрії просто радувала око. Та від того моменту, як потяг перетнув словацький кордон, перед моїми очима відкрився пейзаж, спотворений викинутим сміттям, пластиком, папером, що, вочевидь, є результатом діяльності людини, відсутності дисципліни й неправильного розуміння свободи. У міру того, як потяг просувався дедалі на схід, вигляд із вікна ставав все гнітючішим, а після перетину українського кордону — ще нестерпнішим.

На вулицях, у парках Тернополя, Львова (я згадую Стрийський парк і прогулянку вздовж озера, де лебеді плавають у гидотно брудній воді в оточенні пластикових упаковок), Криму чи Києва люди, не задумуючись, позбавляються від тари або пляшок там, де їм заманеться, повністю ігноруючи урни, навіть якщо ті знаходяться на відстані кількох метрів.

Звичку плювати на тротуар можна викоренити лише накладенням штрафу. Ця звичка не тільки відштовхує, а й несе в собі загрозу здоров’ю, розповсюджуючи, я переконана, різні респіраторні інфекції. З огляду на наближення сезонного грипу, ця проблема заслуговує серйозного ставлення до неї вже НИНІ!

Чому я звертаюся з цими міркуваннями до міністра освіти?

Моїм першим спонуканням було розіслати листи редакторам місцевих газет, але потім я зрозуміла, що люди, які є найбільш імовірними порушниками порядку, скоріш за все, не читають газет. Максимум, чого б удалося досягти таким чином, — викликати роздратування тих, хто їх все-таки читає, непрошеним вторгненням зарозумілих іноземців у їхнє нелегке життя.

Потрібно переконувати дітей, починаючи з дитсадка й школи, у тому, що забруднення навколишнього середовища є безвідповідальною, некультурною і огидною поведінкою. Це зможе закласти в їхню свідомість правильне ставлення до навколишнього середовища і навіть внести певний внесок у виховання їхніх батьків.

Я пишу про це не для того, щоб покритикувати, а для того, щоб виконати свій громадянський обов’язок і спробувати допомогти Україні стати чудовою країною, в якої для цього є всі передумови.