Світ, який загубився. Слідами українців Сибіру

Раніше Сибір уявлявся мені засніженою крижаною пустелею або неосяжними просторами з непролазними хащами тайги, населеної ведмедями. Одне слово, як у Тараса Шевченка: «Одна Сибір неісходима…». З’ясувалося ж, що Новосибірськ, куди мене занесла доля, не просто столиця Сибіру з більш ніж двомільйонним населенням, а географічний центр Росії, про що й сповіщає каплиця на одній з центральних площ обласного центру на честь святителя Миколая. Свого часу ці краї освоювали наші предки. Але сьогодні цей український світ, говорячи словами класика, загубився в безконечних просторах.

Столиця Сибіру

110 років тому, коли місто було засноване, воно називалося Новоніколаєвськ. Власне, і сьогодні воно залишається пам’ят­ником радянській владі. Навіть другий у світі після аргентинського оперний театр — є величним породженням тієї епохи: конструктивізм тут характерно поєднався зі сталінським імперським ампіром. Це місто широчезних проспектів, сіро-бетонних коробок, яких і в нас вистачає, металургійних, машинобудівних та авіаційних підприємств. А ще — пам’ятників вождям і вулиць, названих на їхню честь.

Найважче, скажу вам, звикнути до чотиригодинної різниці в часі. У нас іще десята вечора, а тут уже друга ночі. Призви­чаїтись до неї допомагає телевізор, де якраз транслюють опівнічні новини. Мені, українцеві, не дуже подобається, як російсь­кі телеканали висвітлювали, скажімо, спільні україно-натовські навчання в новинах. Виходило, що натовці збиралися в нас навіть хімічну зброю випробовувати, що в Україні без Росії все розвалюється. І, зрозуміло, те, що тримається, — виключно завдяки їхньому газу й братній підтримці.

Отож можна лише здогадуватися, з якими думками перед цим їхали до нас на Харківщину в гості сибіряки. Розповідають, везли навіть ковбасу, аби щиро допомогти голодним українцям.

Тепер от біля озера в тайзі за чаркою української «березової на бруньках», що дуже смакує під сибірську стерлядь, виловлену в Обі, сибіряк і справжній господар Василь Малишев згадує про недавній візит в Україну: «А ще мені пощастило відвідати Києво-Печерську лавру, не думав, що колись там побуваю».

Розповідає про відвідини Бу­гаївки, що на Харківщині, сільськогосподарського кооперативу «Восток», тваринницького комплексу, садка і школи, про дітей, які були головними героями українсько-російського «вогника». Він погоджується, що навряд чи все це влаштовували для показухи.

Утім, змінити образ України на краще сибірякам допомогло, мабуть, і те, що чи не в кожному з них тече українська кров. Це дуже відчувається, хоча не кожен у цьому зізнається.

Коли побачив посеред Новоси­бірська ресторан із вивіскою рідною мовою «Шинок у Вакули. Українські страви» — зрадів. Кухарі зізнаються, що спеціально їздили в Україну вчитися варити український борщ та інші страви. Відкрили ресторан «москвичі» з гоголівським прізвищем Вакуленко. Їм же належить ще один ресторан — «У Солохи» (українська кухня в Сибіру не менш популярна, ніж кавказька). В обох лунає українська музика.

Популярні артисти Новосибір­ської опери мають українські прізвища — Шевченко, Прокопен­ко, Шульга. Ще в 60—70-х роках минулого століття театр запрошував оперних співаків виключно з Харкова або Києва. Сьогодні старі артисти зійшли зі сцени, а молоді забувають свій родовід.

Першопрохідці

У моєму селі на Київщині дядька Миколу по-вуличному зва­ли Чалдон. Тепер-от у селі Чик, що неподалік Новосибірська, чую це слово від керівника великого фермерського господарства:

— Ми — чалдони, отже, мій родовід починається в Україні, — розповідає він. — У нас взагалі багато людей з українськими пріз­вищами — Шевченки, Лелюшен­ки, Троценки…

Розгортаю Словник Даля й знаходжу, що чалдони — це корінні сибіряки, жителі центрального Сибіру. Отже, українці, які з’явилися тут іще за гетьмана Хмельницького, а можливо, й за отамана Єрмака, у Сибіру вважаються корінними жителями подібно до канадських українців. Це й справді так, бо вони прийшли туди не на готове, а разом обживали ці суворі місця. Деколи не з власної волі.

Відомості про них до кінця XIX століття, коли почалася масова селянська колонізація, досить скупі. Однак немає сумніву, що серед російських промисловців і «служилих людей», які в ХVІІ— ХVІІІ століттях освоювали Сибір, Далекий Схід, а згодом Камчатку та Аляску, були й українці. Але ще більше їх було засла­но сюди московським урядом: так 1642 року на річці Лені опинилися «черкаси» (так у ХVІІ столітті називали в Московії українців) зі Слобожанщини (разом із родинами 188 осіб). Геть­ман Дем’ян Многогрішний, пле­мін­ник Івана Мазепи Андрій Войнаровський, кілька церковних ієрархів теж «відвідали» Сибір. Після полтавської катастрофи висланих до Сибіру українців ніхто й не рахував, як і після знищення Запорізької Січі. У пізніші часи сюди засилали за найменший натяк на сепаратизм.

Українці відіграли важливу роль в економічному, адміністративному та культурному житті Сибіру. Знаходимо українців навіть у вищій тамтешній адміністрації: М.Сулима — генерал-губернатор Східного (1833—1834) і Західного (1834—1836) Сибіру; П.Капцевич — тобольський і томський генерал-губернатор (1822—1826)... Чимало українців працювало в управліннях фабрик і заводів.

Особливе місце посідали українці в церковному житті Сибіру. У ХVІІ столітті митрополитами тут були: Філофей Лещинський (1702—1721), Іоанн Максимович (1711—1715), Антоній Стахов­ський (1721—1740), Арсеній Мацієвич (1741—1742), Павло Конюскевич (1758—1768); єпископами Інокентій Кульчицький (1727—1731), Інокентій Неруно­вич (1732—1747), Софроній Крис­тальський (1753—1771). Вони великою мірою посприяли культурному розвиткові Сибіру. Чимало українців — духовних і світських осіб (наприклад, Григорій Новицький), досліджували Сибір і Далекий Схід.

Напевне, нащадки тих давніх українців і вважають себе корінними сибіряками.

Хто садить виноград?

На околиці Новосибірська не так давно створено залізничний музей, подібного якому, мабуть, не знайдеш на теренах колишнього СРСР. Там є дуже цікаві вагони. Один з них — броньований, виготовлений для правителя Сибіру адмірала Олександра Колчака. Потім цим вагоном за часів Сталіна і після його смерті подорожували всі керівники Транссибірської магістралі. Керманичі пролетаріату не цуралися шикарної обстановки адмірала Колчака.

Але серед експонатів можна знайти й так звані столипінські вагони, якими добиралися в ці місця переселенці з України кінця ХІХ — початку ХХ століття. Власне, то був час наймасовішого заселення цих місць українцями. Будувалася магістраль, а вздовж неї поставали міста і села (до речі, в Сибіру кажуть «село», а не «деревня»).

Столипінські — це невеликі двоосьові вагони з дерев’яними твердими лавками, на яких можна лише сидіти. У них вирушали назустріч долі українці, яким тут обіцяли свободу, необмежені можливості та «підйомні», аби обжитися в суворих місцях. Хтось залишався тут жити, інші, не витримавши суворого клімату, або поверталися в Україну, або йшли далі на Алтай і Далекий Схід. Там іще й сьогодні цілі села — українські.

Село Шайдурове — це вже початок тайги. До нього довго їдемо по шосе, потім поромом переправляємося через жовтувату Об, урешті-решт прямуємо ґрунтовою, втрамбованою щебенем дорогою, поглядаючи на небо — чи не піде мокрий сніг. Тут, у Шайдуровому, розташоване одне з двох господарств, яке тримає на плаву увесь Сузунський район. Керує ним директор на прізвище Халіман, який себе інакше як «хохлом» не називає. Вважає, що українське в ньому таки щось є.

— Від предків мені дістався занадто гарячий характер, — каже він. — Щоб у молодості я вийшов з ресторану й не начистив комусь писка — цього не бувало.

Правда, він мало що пам’ятає про власний родовід. А ось його сусід Олександр Малюк знає, що його предки — з-під Білої Церкви.

— Дід розповідав мені, чого він вирішив податися до Сибіру, — згадує мій співрозмовник. — На Київщині не було роботи, землі — куди подінешся? А тут — багато лісу, землі. А ще риби аж кишить, грибів сила-силенна… Хіба що від вовків спасу не було. Якось вони так обсіли мого предка, що спочатку довелося «віддати вовкам» кожуха, а потім шапку. Щастя, що до села було кількасот метрів, то чоловіки відбили… Селилися тут вулицями — росіяни, німці, українці, люди чисті, голосисті, роботящі. Українські вулиці вирізнялися не лише білими мазанками, а й садками. От і я кілька років тому посадив біля дому виноград — тепер зберу врожай. Дехто в моєму селі навіть вино вже робить... Мої дід і баба, як і їхні сусіди, розмовляли українською, батьки — вряди-годи, а ми вже зовсім не знаємо мови предків, хоча й щемить серце, коли лунає українська пісня.

Зінаїда Грищенко (дівоче пріз­вище Томило) — директор шкільного музею в Шайдуровому. Це предки її чоловіка — Кіндрат, Григорій і Дмитро першими з українців прийшли в село, де їх тепер мешкає не менше 40 відсотків.

— Спочатку українських переселенців зустріли як злидоту, — згадує вона перекази старших. — Потім побачили, що це роботящі люди: гончарі, ковалі, жінки — чудові майстрині, вишивальниці.

Ці рушники, горщики й глечики, виготовлені руками українців, і до сьогодні зберігаються в музеї. А ще національний одяг — сорочки, керсетки, плахти.

Оце й усе, що, крім борщу, сала та любові до сентиментальних пісень, залишилося тут від українства. На місці мазанок постали «ізби», замість керсеток тепер сарафани, в яких нас зустрічали хлібом-сіллю. Ні, не все.

— Якось мій шестирічний онук приходить додому й декламує: «Миколка-гусачок по бережку скаче…», — згадує Зінаїда Василівна. — Звідки це в нього?.. Кажуть, мова передається через гени...