Стукач на судні

Від Путивля до Гаїті

На пасажирських суднах пожежній вахті належить спостерігати за порядком, щоб не розводили на палубі вогнища, не запускали вертушки та петарди, і в пожежному порядку сигналізувати про помічені порушення, а також доповідати про все, що цікавить співробітників органів, які обов’язково введені в екіпаж, — їх позначали п’ятими помічниками капітана. Завдання стукачів-пожежників екіпаж розумів, навіть співчував вартовим вогню: адже це можна очманіти — чотири години блукати пароплавом та лякати парочки на пеленгаторній палубі!

На теплоході «І.Франко» плавав пожежним матросом начальник особливого відділу армії Ковпака, який подарував судновій бібліотеці книжку «Від Путивля до Карпат». Невтомний кіннотник на схилі віку, використовуючи зв’язки, надумав продовжити небувалий перехід від Путівля до Гаїті. Ось цей героїчний партизан точно був у глибокій відставці, але при пам’яті. Він відзначився в Кристобалі (Колоні), що славився вуличними пограбуваннями. Зазвичай до літньої пасажирки підкрадався злодюжка на мопеді, виривав ридикюль і натискав на газ. Коли в пані з ковпаківської групи мулат вирвав гаманця, коротун-ветеран схопив мопед і підняв заднє колесо, щоб не втік. Потім він спритно перекинув мотозлодія через себе і знешкодив больовим прийомом, натиснувши коліном на очне яблуко. Отже, конкретна матеріальна користь від цих хлопців була.

З пожежниками все зрозуміло — робота в них чуйна. На розширені повноваження претендував також шифрувальник (була така загадкова посада на лайнерах) і, зрозуміло, довіру органів мав пасажирський помічник, старший адміністратор, метрдотель ресторану, а ще начальник басейну та сауни. Про зв’язки з органами здогадувалися, належало здогадуватися і демонструвати пієтет.

Загибель уповноважених не передбачена

Повноваження виявлялися вже в територіальних водах, коли проводився огляд силами екіпажу. Після приходу «Л.Собінова» до Одеси з Австралії такий собі Гусєв (прізвище не змінено), військове звання його тоді, за чутками, було невеликим, здається, старший лейтенант КДБ, просочився до порога каюти автора разом із митником і наказав:

— У цій каюті прошу зробити огляд особливо ретельно!

До машинної команди цей відповідальний товариш ніякого стосунку не мав, екіпажу його в секретному статусі не представляли та не рекомендували. У судновій ролі, зважаючи на те, що за зайві роти фірма-фрахтувальник платити не хоче, уповноважений був записаний старшим адміністратором, «Л.Собінов» був його першим судном. Для мене ж турбохід був п’ятим у черзі морських мандрів, на той час я уже встиг побачити п’ять континентів, ходив старшим групи у звільненнях, побував у комсоргах машинної команди і був, врешті, теж офіцером, другим рефмеханіком. Пам’ятаю, громадянин начальник-адміністратор любив у волейбол гратися, боровся з огрядністю. Це коли в тропіках у котельному відділенні було 45 градусів. Ще в очі не любив дивитися.

Митник на його рекомендації реагувати не поспішав, попросив не хвилюватися, певне, був непоганим психологом.

У ніч напередодні виходу із сухого доку в Трієсті на турбоході «Л.Собінов» сталася пожежа. Ми спускалися в шахту реф­відділення по скобах, передавали з рук у руки вогнегасники. У задимлений тунель пішли у зв’язці боцман із двома матросами... Перебірка паливного танка розжарилася і деформувалася, всі знали, що вибухи танків трапляються часом навіть після дегазації. У цей час відповідальний товариш обертався в натовпі нагорі, можливо, фіксував розмови. Пожежу локалізували й загасили без нього. Виявилося, італійці залишили увімкненим зварювальний трансформатор. Якби рвонув танк, писав би той уповноважений звіти про нашу загибель, не виключено, що приплюсував би й халатність загиблих.

Коли горіли в Суецькому каналі, він теж вештався по верхах, їдальню команди гасили п’ятнадцять хвилин. За статистикою, пожежу, що триває на «пасажирі» понад 20 хвилин, практично загасити неможливо. Дівчата залишили соняшникову олію на листах увімкнених плит, а самі пішли накручувати бігуді перед вечором відпочинку екіпажу. Олія спалахнула. Вентиляція підняла язики полум’я до підволоки й понесла палаючі шматки пластмаси в приміщення.

Слідом за нами йшов авіаносець «Клемансо» із тоннами авіаційного гасу, із зброєю (і ядерною у комплекті). Швидкість у каналі для каравану регламентована сімома вузлами — ні вперед ні назад. Було б справедливо нагородити урядовими нагородами багатьох країн тих рядових трудівників, які запобігли ядерному вибуху небувалої сили. Напевно, коли б сталося таке, наш лейтенант був би відзначений посмертно зворушливіше, ніж усі ми грішні.

Можливо, він уже генерал чи навіть адмірал державної безпеки, беручи до уваги морську спеціалізацію. Якщо збереженому військовому званню адмірал Канаріс зобов’язаний колишній службі, то в цього відповідального співробітника незвичне для суворих органів звання цілком виправдане.

«Ах, неужто, ах, неужто снова в порт пришла «Алушта»

Звідки бралися «п’яті помічники капітана»? Про те, що вони неодмінно є, що прислухаються та придивляються, знали всі. Це зручно. Щоб тримати у напрузі тих, у кого були проблеми з візуванням, приховуючи власні промахи.

Максимич, знайомий автору вже за береговими обставинами, свого часу закінчив водний інститут. Можливо, симпатичний, товариський студент був помічений ще під час навчання, тому йому й запропонували поїхати до міста Могилів, де навпроти міської в’язниці розташовувалася вища школа КДБ. Саме в період його навчання в грізній установі в нього вийшла збірка віршів із ліричною назвою — тоді, траплялося, книжки теж друкували за дзвінком. Після закінчення навчального закладу Максимич працював третім механіком на каботажних «айяяйчиках» — мікропасажирчиках на кшталт «Ай-Петрі», «Ай-Тодор». Віршиками продовжував грішити:

«Ах, неужто, ах, неужто снова в порт пришла «Алушта».

Він був середнім механіком і дуже компанійським хлопцем.

Після інсульту в Максимича порушилася мова, та він не сумував, і гроші для випивки добував продажем на Привозі індійського чаю, краденого з чаєрозважувальної фабрики. Коли його переслідувала привозна міліція, Максимич вивертав навиворіт куртку, що залишилася від часів романтичної служби. Куртка була із секретом і призначалася для «ЗС» (зовнішнього спостереження), мала зсередини інший колір, кишені, змійки, кнопки, тобто повноцінну атрибутику. Міліціонер пробігав мимо.

Максимич злидарював. У нужді, але теж без сумувань закінчив життя і його однокашник за могильовською школою, одесит із грецьким корінням Льоша Ва-ус. Старший лейтенант КДБ Ва-ус працював старшим адміністратором на судні «І.Франко». Добре пам’ятаю, як після повернення з восьмимісячного антільського рейсу «І.Франка» зустрічала ціла валка чорних «Волг». Брали Ва-уса гучно, показово, зображуючи видимість чищення лав. Казали, що нібито він був організатором групи контрабандистів, які лютували на кількох пасажирських суднах. Можливо, це був застрашливий захід для «галочки», які Контора Глибокого Буріння так полюбляла. Після відсидки Ва-уса, що тривала ледь не 15 років, Максимич зустрів однокашника на тому самому Привозі, коли той купував лампочку. Екс-адміністратор працював водієм тролейбуса, жив скромно, не шикував.

Навіщо ж йшли, коли інколи й на пиво не вистачало? Багатіти, як відомо, заборонялося, а саме гроші обіцяють свободу, тому спокушалися додатковим ступенем рухливості та довіри, який маячив у зеленому віці за псевдоромантикою ризикованої професії. Цей зайвий ковток повітря свободи був самообманом, обтяжливою ілюзією. По-перше, разом із набуттям її навалювався такий тягар відповідальності, що ядро на нозі в каторжника просто потіха. По-друге, хіба можна скористатися свободою на обмеженому просторі, навіть коли його розмір — одна шоста суші? Тим паче що за кордоном ці привілеї зникали, на зайвих у команді за кордоном відразу звертали увагу, вони дратували спостережливих лоцманів і начальників госпіталів.

Серед лицарів із мечем у петлицях траплялися й досить симпатичні люди. Так, старший адміністратор турбохода «Максим Горький» Св-ов, здається, тоді майор, якщо його просили, відкладав ракетку — він шанував настільний теніс — і формував прямо на коліні групу охочих піти в місто, тобто з ким хочеш, і коли ти вільний. Автор кілька разів відпрошувався в Ла-Гуайре (Венесуела), яку вивчив, як Іллічівськ. Коли в Бремерхафені втік піаніст Морозов, Св-ова, кажуть, списали. Я якось зустрів його на вулиці Леніна після кар’єрної невдачі і з задоволенням та співчуттям із ним привітався.

Згаданого ж старшого лейтенанта Гусєва зустрів теж у місті, котре поінформованістю нагадувало велике село, його однокашник по політехнічному і запитав, як справи, як плавається.

— Втомлююся, — поскаржився старший лейтенант, — рука болить, пишу, як Джек Лондон.

Можливо, цей джек лондон «клепав маляву» і на автора. Автор в молоді літа намагався викривати стукачів, це, природно, агентуру озлобляло. До речі, службові доповідні не бачили ніколи навіть капітани. Якщо характеристики або подання писалися капітаном, стармехом, старпомом, а потім засвідчувалися помполітом, то «цидулок», придуманих цими героями, не бачили навіть постраждалі.

І капітанові, здається, давалася оцінка. Скажімо, «на вечорах відпочинку вальсує судорожно, на третьому такті дає козла». Або «за кордоном потребує особливого контролю». Тобто особливого відділу.

Виходить, що не капітан, повноважний представник дер­жави, хазяїн на залізному просторі, а якийсь старший лейтенант, який відмовився після закінчення технічного інституту їхати за призначенням у патріархально-заштатний СМТ. Та що там капітан! Сам останній начальник пасажирської служби ЧМП Валерій Іванович Дробот теж не знав, де топче палубу справжній машиніст, а де — закамуфльований штатний офіцер КДБ. Не доповідали навіть тоді, коли сталася перебудова, госпрозрахунок і, здавалося, буде послаблення.

— Капітан, якщо він справжній капітан, передусім має любити людей, з якими плаває, — каже Дробот.

Зокрема і контрабандистів, і стукачів, які затесалися серед простих трудівників. На таку важку поголовну любов, справді, спроможний не кожний.

«Ви не помилилися каютою?»

Крім чекістів, у суднову роль вписували співробітників митниці та кадрових офіцерів міліції, тобто уповноважених із відомств, які не тільки ніколи одне з одним не дружили, а навіть найчастіше перебували в непримиренній конфронтації ледь не на генному рівні. Присутність їх, звичайно, мобілізувала, була малоприємною, але виправданою. На лайнері, який являє модель суспільства з подвійним дном, могло статися, що завгодно: згвалтування, вбивство, самогубство, нарешті, тривіальні побутові крадіжки траплялися на кожному судні.

У далекі плавання ангажували офіцерів із водних відділів міліції Чорноморсько-Азовського басейну, зазвичай неодеситів. Так, на «Максимі Горькому» теслею плавав капітан сочинського водного відділу міліції Моцький. Палубна команда звідкілясь дізналася, що тесля штучний, може, киянкою пальчик припечатав, і від псевдоматроса шарахалися. Я дуже здивувався, коли зустрів його біля чергової частини в Сочі, куди мене перепроваджували для з’ясовувань. Моцький, можливо, впізнав мене, але відвернувся, і на допомогу не кинувся.

На «Максимі Горькому» на необтяжливій посаді техніка АТС трудився капітан міліції з Ялти Чу-ко. Телефонна посада передбачає обходи кают, ремонти, не виключає прослуховування та встановлення жучків. Дружина Чу-ко працювала в комісійному в Ялті на набережній, подейкували, що раніше, до закордонних плавань чоловіка, вона здавала в ВБРСВ (рос. ОБХСС) моряків, які приносили на комісію в магазин венеціанські гондоли понад норму, але після плавань виправилася і навіть когось виручала.

Присутність усіх цих хлопців припускає наявність якоїсь цивільної професії, яку можна за бажання підігнати під морське призначення. Можливо, ангажували міліціонерів — висуванців із робітничого середовища, тоді запрошувати в органи членів партії з підприємств було модно.

Залучали і митників, які після приходу хрестиками на схемі судна вказували колегам, в яких кофердамах шукати мохер, у яких — порнуху.

Причому траплялося, присилали несподівано, без погоджень, як десант. Так, за дві години до зняття в рейс «Білорусії» рефмашиніст Олександр Садомський виявив у власній каюті незнайомця, який швидко, по-солдатськи, заправляв його рідне ліжко.

— Ти, дядю, часом не переплутав намбер кебін? — чемно запитав господар лежбища.

— Та ні, все за формою, — відповів той, спритно заправляючи за кутки подушку у свіжу наволочку.

Садомський моментально звернувся по телефону до відомого в Одесі капітана, той напряму до начальника пасажирської служби.

— Не знаю про такого, — простодушно, але злякано відказав начальник.

Ніхто не знав, включаючи стармеха та інспектора відділу кадрів Василя Ху-ова, підпис якого прикрашав направлення нового рефмашиніста. Отаке закадрове призначення траплялося.

Коли через півроку на «Білорусії» було виявлено партію контрабанди, рефмашиніст зник, навіть не склавши постіль і не заповнивши обхідний лист. І в Одесі його відтоді не бачили, певне, був іногороднім митником.

Дозвольте закласти?

Стукачів, як правило, теж вираховували, навіть мирилися з їхньою присутністю, не бунтували. Розуміло це і їхнє начальство — чомусь вони несподівано зникали, їх переводили на інші судна чи навіть в інші пароплавства. Вони там виконували свої функції доти, поки на судно не потрапляв хтось поінформований і тихенько не попереджав товаришів. Тоді їм знову змінювали дислокацію.

Утім, деякі затримувалися, зміцнюючи серед товаришів по чарці думку, що вони «стукають» щадно, мовляв, якби не вони тут працювали, а інші, меткіші, було б гірше.

Штатні співробітники силових структур нічого не зробили б, якби не «оповістителі» — добровільні, але не безкорисливі, волонтери, скажімо, на відміну від волонтерів Армії Спасіння.

Як їх вербували?

Приходили не голіруч, полегшувалися від доносів, зрозуміло, не в нападі загостреного патріотизму. Стукачам світило переведення на хороший пароплав, призначення старшим у групі, яка звільняється на берег, кількаразове ходіння у звільнення в кореневому порту, тобто в основі стояв матеріальний інтерес. Для патологічно злопам’ятних воно обіцяло додатковий ексклюзивний релакс, коли можна було наклепати на ненависного командира чи навіть капітана, який зобов’язаний любити всіх, разом зі стукачами.

Найбільш нерозвинені стукачі були закомплексовані, скажімо, через брак освіти. Працюючи на рядових посадах і займаючись доносами, вони сподівалися здобути хоч хитку, приховану перевагу.

«Оповістителів» теж викривали, але вибірково, зазвичай для цілковитої ясності не вистачало рейсу. Якби рейси тривали, скажімо, років зо два, то можна було б виселяти їх у канатний ящик. Коли «Максим Горький» два роки без заходу в Союз працював з американцями, стукачів змінювали літаками, як хворих чи вагітних. Залишати викритих було небезпечно, досвідчені екіпажі могли в найкращих магелланівських традиціях протягти їх під кілем.

«Кто «стучался» в дверь ко мне?»

Не знаю, чи спостерігався такий агентурний розмах в інших басейнах, але в Мурманському пароплавстві та й узагалі на Крайній Півночі одеситів традиційно вважали стукачами, причому всіх без винятку. Пригадую, коли в Олександрії ми, подолавши спекою багатокілометровий маршрут, принесли на архангельський лісовоз коробки з фільмами для обміну, нас не дуже шанували. На причал було спущено шлюпку нібито для фарбування, у затінку якої хропіли двоє п’яних матросів.

— Привіт, стукачки! — добродушно прогудів із трапу бородань.

Навряд чи поморів залишали без нагляду, можливо, до них відряджали стукачів, які пили, але не п’яніли.

У Бейруті через хронічну нестачу причального фронту один ризький суховантажик стояв лагом до французького рефрижератора, через який ми й пробралися, знову ж, із безглуздими бляшаними коробками для обміну. На палубі проміжного француза йшов чендж, бронзові болванки з токарської майстерні обмінювали на рулони діацетатного шовку.

— Гарно живуть! — зауважив мій напарник.

— У нас нікому класти, — ущипливо зазначив рижанин.

Не впевнений, що може зрівнятися за розмахом із нашим стукацтво на грузинських суднах. У Лас-Пальмасі грузинські кадети скаржилися нам, що за звільнення в ключових для отоварювання портах їм доводиться платити валютою керівникові практики. Не виключено, що в них доносять на керівника, який не пускає в місто того, хто заплатив за звільнення.

Скільки плавало оповісників у всіх 17 пароплавствах? До 1990 року, за оцінкою останнього міністра морського флоту СРСР Тимофія Борисовича Гуженка, флот складався з 1800 оди­ниць загальною вантажопідйомністю 22,3 млн. т. Якщо припустити, що на кожному судні було по два герої, котрі пишуть доноси, — то це вже майже дивізія, і не кадрована, а розгорнута на морських просторах планети. Утримувати їх було не особливо тяжко, тому що всі відповідальні були при посадах, записаних у судновій ролі. Шкоди вони особливої не заподіювали, не шкодили безпосередньо, гайки загвинчували за годинниковою стрілкою. Але ж із якоюсь метою все-таки засновувалася дивізія зі своїми генералами та фельдфебелями, яка — не розвалися імперія — неминуче розрослася б до армії? Запитання, на перший погляд, зрозуміло, штучне, банальне, однак...

Головного завдання — боротьби з ворожою ідеологією — ця контора не виконувала з самого початку. Протабанили ще в 50-ті. Коли на материку всі поголовно слухали «Голос Америки», на суднах це міг собі дозволити тільки начальник радіостанції, і то слухав виключно під подушкою, у навушниках, наглухо задраївши ілюмінатор.

Законспірована дивізія

Ідеологія дала тріщину у п’ятдесяті після з’їзду, і запобігти чи хоча б відтермінувати переворот у свідомості товаришам із суворих установ, на жаль, не вдалося б навіть у власних головах, які не звикли до кашкетів.

Однак екіпажі пристали на правила гри, сумлінно ходили на політзаняття вивчати тези пленумів, дисципліновано голосували о четвертій годині ранку за місцевим часовим поясом, скажімо, на переході з Гуаякіля до Находки. Поспіх був необгрунтований, оскільки пароплав перебував у мертвій зоні, звідки радіохвилі до Одеси не доходять уже, а до Владивостока — ще.

Зловісна небезпека краху ідеології не маячила, підпільні кропоткінські осередки на суднах не організовувалися, було ніколи: чотири години, через вісім вахта, у проміжках, щоб погані думки не напосідали, збори в асортименті — партійні, відкриті комсомольські, репетиція хору, шаховий турнір із суднами по радіо, санаврали, театралізовані свята Нептуна через тиждень, коли працювали в тропіках, тривоги, вивчення аварійних партій.

Напружено, із взаємними обвинуваченнями проходили профспілкові збори, на яких оцінювали роботу за місяць. Постраждалі від образи випивали, але кінгстонів ніхто не відкривав.

Від себе не втечеш

І втечі в закордонних портах були поодинокі.

Чи існувала загроза масових втеч із радянських суден? У сімдесяті чи навіть у метушливі вісімдесяті така ланцюгова реакція запуститися не могла. Знову ж, через менталітет і генетику: зациклена на достроковому виконанні п’ятирічок нація мало подорожувала масово, тільки Панас Нікітін і спадав на думку. На втечі не наважувалися ще й тому, що боялися у глибині душі зміни ставлення до самого себе. Не сім’я якорила, діти чи черга на квартиру, чи іспити на заочному факультеті мореплавки, а саме те, що ми тоді були іншими. Як так — утекти? Товариші варяться в лицемір­стві, брежнєвською похвальбою на політзаняттях годують, а ти втечеш? Ти що — слабший за інших? Усе-таки втеча видавалася тоді нищівним ударом по самолюбству.

У сімдесяті ми сиділи в літньому кафе Пойнт-а-Пітра на Гваделупі. Три чоловіки скромно пили хорошу каву. У пам’яті пульсувала мелодія «...пил кофе на Мартинике...», паралель надихала і водночас засмучувала.

— Учора по «Голосу» повідомили, що в Кюрасао з ленінградського науковика «Менделєєв» утік лаборант, — повідомив між іншим радіооператор.

— Ми торік грамотно отоварилися в Кюрасао, — згадав третій механік. — Брали нейлонові сукні «панчоха» по два зелених.

— Нині вони вже по чотири, — фельдшер зітхнув.

Ось приблизно так реагували, з географічною прив’язкою. До речі, у Віллемстаді на Кюрасао, де відбувалося шалене отоварювання, у магазині, більше схожому на оптовий склад, працював колишній одесит, рудуватий пан середніх років. Коли бармен замахнувся перевищити горезвісну норму разів у п’ятнадцять і купити весь рулон, штуку матерії, колишній шепнув йому:

— Тут крутився один дядько з Білого дому.

Бармен співчутливо посміхнувся, тому що сам був стукачем.

— Кому передати вітання в Одесі? — запитав автор, коли виходили.

— Усім, усім, усім, — обтічно відповів той, можливо автор теж не вселяв йому довіри.

Масові втечі з риболовів почалися пізніше в Океанії вже у дев’яності. У Новій Каледонії (порт Нумеа) нині можна почути російську мову частіше, ніж французьку. Одружувалися з каначками, панянки вони невибагливі, чуйні, душевні, жадібні до білих чоловіків. Жити можна економно у фавелах із картону, опалення за несплату не відключать, зимовий одяг не потрібен.

Що ж стосується інтересу до забугорної літератури, то він не прорізався. Наприклад, у Лас-Пальмасі в одній із крамниць була коробка з-під дамських панчіх, де стояла гіркою поліграфічна продукція видавництва «Посев» — «Грани», «Континент», «Доктор Живаго». Водоплавні у «Гранях» не особливо тямили, розглядали листівки з обличчями радянських хокеїстів, залишені тут, напевно, нашими рибачками, потім просили ввімкнути на пробу магнітофон.

Купували електроніку, але посєвівські книжки у м’яких палітурках із року в рік стояли ті ж самі. Буваючи на Канарах майже регулярно, я помічав, як вони без користі жовтіли.

Ерозія ідеології трудової людини

Можливо, присутність на борту наглядачів стримувала вивезення радянської валюти чи коштовних металів? За кордоном у підсобці якої-небудь крамниці Лас-Пальмаса, яку тримали вихідці з Індії, справді можна було продати червінці з профілем Ілліча, але купували їх за дуже низьким невигідним курсом, та ще й обдурювали, розраховуючи зазвичай, що обдурений не зчинятиме галасу. Казали, що саме ці нелегально вивезені гроші потім використовуються для підривної роботи проти СРСР. Набагато серйозніше економіку підривало золото партії, що осіло у швейцарських банках.

Що ж стосується обручок на продаж в Австралії емігрантам за номіналом, то, по-перше, їх із таким самим успіхом міг у «Ювелірторзі» купити в Союзі іноземець. А іноземцю візу не закриєш. По-друге, якби попит в СРСР на ювелірні вироби зріс, то просто підвищили б на них ціни, у пам’ятку кілька таких різких стрибків, на яких наживався хто завгодно, тільки не моряки, які в’ялилися зазвичай у рейсах. Перша ж така переоцінка на батьківщині вже позбавила б сенсу копійчані ризиковані бізнес-операції з доставки обручок із пристойною пробою, скажімо, до Австралії. З австралійськими цінами розбіжність була невеличка, дехто возив вироби з коштовних металів на «Л.Собінові», а в Панаму чи Бейрут обручку не повезеш, там це добро дешевше.

Вивезення іноземної валюти, за радянськими законами, каралося в діапазоні від двох до восьми років. Якби купівлю валюти дозволили, то значно підвищилася б привабливість роботи на морі, на суднах осідали б кращі з кращих, і флот від цього тільки б виграв.

Сама візова вибірковість з обов’язковою характеристикою-рекомендацією була своєрідним запобіжником-дроселем від проникнення у флот авантюристів і пройдисвітів. Усе ж таки на плаву перебувало 1800 одиниць. Мабуть, органи не розраховували на таке масштабне зростання флоту, а коли маховик розкрутився, вони мусили під розширений флот відповідно також роздувати штат донощиків.

Потрібні були беззавітні щирі трудівники, самовіддані спеціалісти, які б не лише зберігали пароплав у готовності, а й давали б саморемонтами йому друге, а то й третє життя.

Працювало це покоління за смішну зарплату. Ставка моториста другого класу була 85 рублів без тропічних надбавок, командировочні у валюті після закриття кордону нараховувалися в сумі 18 доларів — соромно сказати.

При таких символічних зар­платах хоч якось можна було латати економіку. Моряки пам’ятають, як ганяли з дружніх країн, що розвиваються, застарілі суховантажі-універсали в основному в баласті.

Проти цих економічно невиправданих глиняних ніг колоса виступила відкрито єдина людина — капітан-дисидент №1 Олексій Васильович Морозов.

«У ЧМП моряк, — писав Морозов спочатку начальникові пароплавства Олексієві Данченку, а потім і в Політбюро, — отримує за свою працю не радзнаки, а чеки чи валюту, які реалізуються на ринку викидних товарів із перспективою заробити за кожен інвалютний рубль 20 — 25 рублів».

Якщо академік Сахаров в інвалютній «Берізці» при західних кореспондентах з’ясовував, чому не продають ікру на радзнаки, то капітан-дисидент Морозов ополчився на чеки-бони, через які «відбувається ерозія трудової ідеології». З боку держави було вдвічі аморально прирікати на бізнес-операції трудівників, не схильних до вимушеної спекуляції, та ще й у встановлених невідомо ким рамках, а потім карати трудівника, якщо купив не належні шість хустинок з люрексом, а упаковку. Сикуляризація, невиправдане гноблення громадян, утримання їх у несвободі й приниженні були розплатою за допуск під «залізну завісу». Це те ж саме що залізати в постіль до людини в чоботях, галіфе і з табельною зброєю в портупеї.

— Якби норми ліквідували, — казав один вразливий помполіт, — то купували б стільки гіпюру, що ним можна було б пароплав кілька разів обгорнути! Ви уявляєте, що б тоді коїлося?

Ну й на здоров’я! Ринок би сам реагував на насичення.

Ось і виходить, що перебільшено серйозні хлопці були потрібні тільки своїй конторі, але не флотові, тому що були, та й залишилися, слід гадати, річчю в собі, де панують вузькі відомчі традиційно засекречені інтереси.

Коли в 91-му висаджували із суден скорочених через непотрібність лікарів та помполітів, чекістів та інших, що тихо плавали, привселюдно із суден хлорофосом не витравлювали. Вони нечутно прийшли й так само непомітно покидали приречені бути викинутими в Аланзі судна. А як би вони — принципові та беззавітні — могли б там при подвійній бухгалтерії знадобитися, якщо липовий продаж для утилізації придатних ще суден оформлювався за одними документами, а реальна сума угоди позначалася в інших. Не було помічено їх на арешті «Тойво Антікайнена» в Калькутті, коли два роки екіпаж кусали пацюки. Не було й на «Балашисі», коли в команду затесався за купленими сертифікатами кримінальник, який убив електрика-теслю.

Чи можна було якось цивілізовано організувати контроль хоча б на «пасажирах»?

У 60-ті роки на великих трансатлантичних пасажирських лайнерах підсаджували до респектабельних пасажирів першого класу так званих контрактників. Ці агенти, будучи вихованими й освіченими людьми, знайомилися в салонах, гарно залицялися до дам. Упадаючи й награючи, скажімо, Шопена на роялі, такий співробітник міг вивідати, що його панянка везе, скажімо, кілька незадекларованих діамантів із балларатських копалень, а потім із легким жалем здати її доглядачам. Ці вільні детективи за винагороду офіційно отримували 20% гонорару від здобичі митників.

Ще у 80-ті роки після захоплення піратами «Лаура» до складу одеських пасажирських команд також ввели охорону по дві особи, ще двох забезпечувала дирекція круїзу. Але особи вже були інші, колишніх п’ятих помічників серед них не було помічено.

Агенти сек’юріті особливо знадобилися, коли здійснювали рейси No where, тобто «в нікуди»: судно наймалося зазвичай у п’ятницю, ходило без заходжень дві доби, потім у неділю поверталося. Публіка саме в цих «нікудишніх» рейсах поводилася задерикувато буйно, ламала меблі, викидала за борт посуд, отож сек’юріті була робота, завдяки їм врятували рояль.

Чи є стукацтво на підпрапорних судах? А як же без нього? Особливо грішать доносами індуси на пасажирах-рисачках і поромах. Скажімо, стюард дописав у комп’ютері зайві овертайми, а уродженець Мадраса його викрив перед старшим офіціантом.

На кока Юрія К-ського в крюінгову компанію надійшла скарга від групи моряків рибальського траулера, який промишляв на шельфі Сомалі. Моряки індійського походження ябедничали на кока, що він виснажує їхній раціон, а з фруктів та зелені, спеціально закуплених для індусів, квасить брагу, яку використовує разом із капітаном.

— Яка брага? — обурилася дружина, якій показали донос. — Йому ж взагалі не можна ані краплини, в нього був мікроінсульт!

Отож псувати кров є кому. В переліку шкідливих факторів, які необоротно руйнують здоров’я моряків: часта зміна часових поясів, вживання води з цементованих танків, вібрація, гіподинамія, блукаючі в надбудові струми Фуко, обмеженість простору, рециркульоване повітря, у складі якого волокна з килимових покриттів. Ще фактор скутості людини, переслідуваної страхами й підозрами, вплив останнього протягом кількох десятиліть забезпечували п’яті помічники капітана. Усе це разом позначилося на моєму поколінні, буквально за останніх три роки померло до десятка знайомих офіцерів із різних суден, серед них стармехи, старші електромеханіки, другі механіки, старші мотористи, форсунники, радіооператори. Душі їхні стали чайками. Це чистий образ. Чайки, як відомо, якщо й стежать одна за одною краєм ока, хто яку рибку впіймав, то не доносять.