СТРИБОК ЧЕРЕЗ ЩАБЛІ НЕ ГАРАНТУЄ ПРИЗЕМЛЕННЯ НА ВЕРШИНІ УКРАЇНСЬКА МОДА В ТРЕТЬОМУ ТИСЯЧОЛІТТІ: СУМНІВИ, ПРОГНОЗИ, ПЕРСПЕКТИВИ

Ну ось, слава Богові, дотягли-таки до третього тисячоліття. Ну і, звісно, гадаємо-ворожимо, якими ми будемо в ньому — який матимемо вигляд, що носитимемо... Взагалі, якою буде наша українська мода? Що ж, відповісти на ці запитання досить легко: варто подивитися на молодих — вони виростали в незалежній Україні і саме їм створювати моду третього тисячоліття.

Київ—Мукачеве

Наприкінці осені цього року в гарному і тихому західноукраїнському місті Мукачеве відбувся найостаннішій у другому тисячолітті огляд студентських робіт: Мукачівський технологічний інститут провів конкурс молодих дизайнерів під назвою «Сезони моди» (не плутати зі столичними «Сезонами», збіг назв — результат випадкового збігу обставин, закарпатський конкурс до заходу «Єви» ніяким чином не причетний. Акція ця хоч і зовсім молода (вона проводиться лише вдруге), проте вже стала досить відомою та популярною серед моделюючих вузів країни. Принаймні показати свої колекції та спробувати щастя в завоюванні Гран-прі (який торік не дістався нікому) у Мукачеве приїхали представники практично всіх навчальних закладів України, що мають відношення до дизайну одягу: були представлені роботи студентів Київського державного університету технології та дизайну, Львівської академії мистецтв, Технологічного університету Поділля (м. Хмельницький) і Прикарпатського університету (м. Івано-Франківськ).

По суті, мукачівські «Сезони» прийняли естафету всеукраїнського конкурсу студентських колекцій у конкурсі «Смірнофф», що зник передчасно (аж ніяк не з причин моди), з тією лише різницею, що студентські покази проводяться винятково завдяки ентузіазму і справжньому подвижництву викладацького складу мукачівського вузу, наймолодшого серед своїх «колег».

Народження кутюр’є: муки творчості чи потуги з претензією?

На суд суворого журі (головою якого була відомий дизайнер Вікторія Гресь) було подано 24 колекції в трьох номінаціях: прет-а-порте (без коментарів), «Народження кутюр’є» (також без коментарів, але з іншої причини) і «Мистецтво» (назва, адекватна традиційній номінації «Авангард»). Але Господь із ними, з назвами, якими б оригінальними вони не були. Головне — що представили студенти.

Скажемо відразу: вони показали... вельми немодну моду. Вірніше, навіть не моду зовсім, а просто одяг, найчастіше досить дивний. При цьому, проте, номінація прет-а-порте виглядала найбільш благополучною (по правді кажучи, до неї відносилося і багато кращих колекцій з інших номінацій).

Саме в прет-а-порте і було присуджено єдину першу премію: її завоювала студентка хмельницького вузу О.Сидорук, котра репрезентувала чоловічу колекцію під назвою «Незримий крик душі». Усі ж інші номінації виглядали значно невиразніше, а тому Гран-прі і цього року не знайшов свого господаря, що, на думку членів журі, має лише стимулювати студентів до подальшої роботи. Можливо, вони праві.

Але було ще одне, що об’єднує колекції з різних вузів країни: студенти (за винятком тих випадків, коли просто експериментували чи хотіли зробити «красиво») надзвичайно акцентували увагу на етнічних мотивах, зокрема на національному колориті. У принципі, це було б непогано: етніка сьогодні в моді. Але підхід молодих до цієї теми принципово відрізнявся від узвичаєного.

Основною проблемою, якою надто переймалося підростаюче дизайнерське покоління, виявилася не зовсім прозаїчна, а цілком реальна проблема неіснуючого українського ринку одягу, а питання таки непересічне: чи варто, створюючи моду, брати за приклад європейські тренди, чи ж, навпаки, потрібно створювати щось своє, неповторне?!

Ми ще пам’ятаємо часи безкомпромісних протиставлень (найкраще з яких, мабуть: «соціалістичний табір — капіталістичний світ»). Але нудно не від того, що все це вже було, а тому, що така постановка питання, втративши ідеологічне підгрунтя, повисає в повітрі, виявляється безглуздою та кумедною.

Сьогодні протиставлення (якщо взагалі такий підхід доречний) має цілком інші вектори: сучасно — не сучасно, технологічно обгрунтовано — чи ні, утилітарно застосовуване — і якщо так, то в яких межах. І тут неможливо сказати нічого «споконвічно українського». Етнічні мотиви, сполучення кольорів, «національний колорит» — це все поверхневе й аж ніяк не завжди використовується модою. Якщо ж молоді претендують на представлення через одяг «національного характеру» (що б це не означало), то їх можна привітати — у них це вже цілком вийшло. Тільки чи потрібно демонструвати такий махровий провінціалізм?..

Система координат

Гм, мабуть, ось воно — ключове слово. Навіть і не слово, а ціле поняття, що включає в себе комплекс уявлень, поведінки і спонукальних мотивів до дії. Але щоб продовжувати далі, мабуть, необхідний невеличкий відступ — більш ніж ліричний.

Узагалі-то, я патріот. Я люблю Україну і хочу, щоб вона справді стала європейською країною. І говорю це тому, аби наступні мої слова сприймалися через призму любові і болю, а не злостивості та глузування.

О, це невикорінне, як сама провінція, провінційне бажання всіх уразити — відразу і наповал! І, зрозуміло, відразу всіх перемогти. Ну, звісно, коли немає можливості поступово пройти всі щаблі, вельми знадливо застрибнути відразу на її вершину — і скривити гримасу тим, хто опиниться внизу. Ось тільки можливість здійснення такого «проекту» дуже сумнівна. Адже не маючи уявлення про те, що коїться навколо, можна застрибнути не на вершину, а... у вчорашній день, або взагалі на узбіччя, чи просто в нікуди — і, на жаль, найчастіше саме так і відбувається.

Ні, феномен «миттєвої поразки», зрозуміло, не виключається — це може відбутися завжди. Але й розраховувати на нього щонайменше нерозумно, та й нерентабельно. Здійснити такий подвиг під силу лише генію, їх на землі одиниці, хоча в індустрії моди успішно трудяться сотні, якщо не тисячі цілком талановитих дизайнерів. Можливо, від їхніх показів громадськість не божеволіє, але вони беруть участь у сучасному процесі — культурному й економічному.

Де тут навчають на Лагерфельда?

Говорячи про українську моду, потрібно постійно пам’ятати таке: українські дизайнери (маються на увазі люди, котрі так себе позиціонують і відомі в цьому) абсолютно не мають відношення до виробництва одягу. Річ не в тім, що вони відділені від процесу — вони просто в ньому не зайняті. Це роблять інші. Увесь валовий оборот українського прет-а-порте навряд чи перевищує тисячу воістину неповторних одиниць (плюс ще кілька сотень авторських копій). Через багато причин дизайнер і виробництво — воістину дві речі несумісні, і зайвим доказом цього є регулярні провали рідкісних спроб спільної діяльності. Докладний аналіз того, чому так відбувається — тема окремої статті. Тут же зауважимо, що в такій ситуації молодому фахівцеві дійсно дуже важко зорієнтуватися, що є справжньою українською модою: виробництво, де шиється одяг, у якому ходять тисячі, або кілька моделей у так званих бутиках вітчизняних дизайнерів?

У цьому сенсі вельми показовою була репліка представника одного з вузів легкої промисловості. На запитання: «Де ж ваші випускники, щось їх не видно в українській моді?» вона з обуренням відповіла: «Як не видно! Та їх рвуть з руками, вони працюють майже на всіх найбільших фабриках країни!»

Причина такої, багато в чому анекдотичної, ситуації проста: факультет «дизайнер-модельєр» аж ніяк не вважається обов’язковим для українських вузів легкої промисловості, часто там обмежуються лише підготовкою конструкторів — для фабрик це саме те, що потрібно. Проте, судячи з усього, у дизайнерських факультетах і потреби особливої немає: переважна більшість відомих сьогодні в Україні модельєрів не мають відповідної фахової освіти (що, до речі, дуже позначається на якості їхньої роботи — якщо дивитися пильно). З іншого боку, навіть ті випускники, котрі щорічно закінчують нечисленні дизайнерські факультети українських вузів, аж ніяк не поповнюють ряди вітчизняних модельєрів. Мабуть, щось не так у системі цієї освіти, все ще далекої від навчальних принципів школи Сан- Мартін.

Що ж готує нам у цій ситуації прийдешнє століття? А нічого. У нього взагалі немає такого завдання — щось приготувати для нас. Це ми — якщо захочемо і дуже постараємося — зможемо підготувати себе для нього. Звісно, це вельми складно. Майже так само складно, як витягти самого себе з болота за волосся. Але тоді нам доведеться жити в минулому — а це досить нудно й нецікаво.