Степан Рудницький і на Соловках продовжував дослідження

Сімдесят років мільйони радянських студентів вивчали географію України за його підручниками та картами. Однак Українська Радянська енциклопедія, до якої вчений готував статті, навіть рядком не згадала географа зі світовим ім’ям і після його реабілітації.

Старша донька Емілія Рудницька (по чоловікові Голубовська) довго приховувала, що знаний географ Степан Рудницький — її батько. У 1933-му її повідомили: батька заарештовано, а молодших брата Льва та сестру Ірину (Орисю) відправлено до Воронежа. Насправді ж її брата і сестру, засуджених як членів сім’ї ворога народу, вивезли в Сибір разом із батьком, розповідала згодом пані Емілія професору Вільного та Пряшівського університетів (Словаччина) Миколі Мушинці. І тільки нещодавно, після розсекречення архівів спецслужб, достеменно встановили, що визначного дослідника розстріляли 3 листопада 1937 року разом зі трьомастами представниками української інтелігенції, серед яких були Лесь Курбас і Валеріан Підмогильний.

Народився Степан Львович
3 грудня 1877 року у Перемишлі. З цим містом пов’язана доля автора музики гімну «Ще не вмерла Україна» Михайла Вербицького, художниці Олени Кульчицької.

Рудницькі споконвіку були священнослужителями. Та Лев Рудницький порушив традицію і обрав освітянську ниву — викладав у гімназії історію. Його дружина Емілія походила зі старовинної родини священиків-вірменів Таборських. Та невдовзі батька переводять директором української гімназії у Тернополі. Тут Степан пішов до школи. 1891 року сім’я переїжджає до Львова. Батько викладає у гімназії. На той час у родині вже четверо дітей.

П’ять років по тому від туберкульозу померла мати, а у 1898-му після інсульту — батько. Старшому з синів, Левку, було 23 роки, згодом він стане відомим юристом. Степанові — 22, він студент Львівського університету, заради грошей змушений давати приватні уроки. Молодшому Юркові — 14; він стане письменником, писатиме історичні романи під псевдонімом Юліан Опільський. Сестрі Софії — 13, після навчання у Львівській консерваторії та Віденській музичній академії вона вийде заміж за професора Станіслава Дністрянського.

Степан Рудницький навчається на філософському факультеті, під впливом Михайла Грушевського спеціалізується з історії. У «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» друкує статті з історії козацтва і Хмельниччини. Відвідує лекції з літератури професора Олександра Колесси.

Грушевський порекомендував вивчати астрономію, геологію, географію. Польський професор фізик-географ Антоній Ремані радить вивчати Сонце. Степан Рудницький із запалом береться за це і у 1900 році друкує монографію «Про плями сонячні».

6 грудня 1899 р. Степан Рудницький склав випускні іспити в університеті й здобув право викладати географію й історію українською, польською та німецькою мовами. Юнак вирішує продовжити навчання та їде до Відня вивчати геологію, гідрографію, геоморфологію.

Після повернення Степан Львович учителює у гімназіях Львова та Тернополя. У 1902-му одружується з донькою військового у відставці, вчителькою з-під Перемишля Сибіллою Шенкер (1881—1918). Того ж року у них народжується дочка, названа на честь бабці Емілією. У 1908-му — син Левко, а чотири роки по тому — донька Ірина. Через хворе серце Сибілла померла у 37 років. Степан Львович сам виховує дітей. У листах до сестри Софії тужить за Сибіллою.

У 1905 р. С.Рудницький видає першу книжку «Нинішня географія», що містила основи української географічної науки. Він обгрунтовує предмет дослідження географії, її місце серед інших наук, започатковує українську термінологію. Вперше у міжнародний обіг вводить географічний термін «Україна».

У 1917 році Україна була розділена між Росією та Австро-Угорщиною. І вже тоді географ передбачив розпад нової імперії: «швидше чи пізніше муситимуть центрофугальні сили довести до конечного розпаду Російської світової держави». Україну ж бачив у світовій співдружності як хліборобську державу, житницю світу, що поступається лише Сполученим Штатам. Науковець переконаний: українцям більш притаманно жити у селах, міста називає «самовбійними інститутами людства».

1 листопада 1918 року було проголошено ЗУНР. Степан Рудницький стає радником уряду з політико-економічних питань. Готує офіційні документи для Ліги націй, друкує в європейській пресі статті з проблем української дер­жавності, розробляє основи військової географії.

У 1919 році Степан Львович дізнається про намір польської влади знищити його. Приводом стала поява у Женеві книжки антипольського змісту без прізвища автора. 25 лютого науковець пише заповіт «Моя послідня воля» і доручає другові Івану Раковському та швагрові Станіславу Дністрянському розпорядитися його авторськими правами та майном.

Та вченому пощастило, його запрошують на посаду професора викладати географію в Академії світової торгівлі у Відні. Українська письменниця, в’язень ГУЛАГу Надія Суровцева згадувала: «Був у Відні іще професор Рудницький, справжній вчений, який дійсно цікавиться своєю наукою… ще не старий, він користав з пошани».

Наступного року українська інтелігенція створює у Празі Український Вільний університет, викладати в якому пропонують С.Рудницькому. Крім того, він читає лекції у Вищому педагогічному інституті ім. М.Драгоманова та в Карловому університеті. І постійно спостерігає за подіями в Україні. Степан Львович одним із перших критикує новий адміністративний поділ радянської України, здійснений у 1923 році. Поділ на губернії назвав анахронізмом, на округи — аномалією, а «районалізацію» вважає пережитком царизму, що не враховує природно-географічні та етнографічні фактори.

Однак життя в еміграції пригнічує вченого. Для подальшої роботи йому потрібні експедиції по Україні. І Рудницький надсилає листа українському уряду з проханням дати дозвіл на переїзд.

3 жовтня 1926 року на запрошення радянської влади разом із учнями В.Баб’яком, В.Буцуром і М.Іваничуком (усі репресовані) переїжджає у Харків, щоб очолити кафедру в геодезичному інституті. Влада пообіцяла 300 крб. зарплатні (сума достатня у ті часи), звання академіка, надання помешкання та разової допомоги в розмірі зарплати. Після довгих роздумів Степан Львович лишає сестрі дітей.

Перші листи до сестри Софії сповнені оптимізму: «Мої нерви, трішки надшарпані, тут, у Харкові, зовсім успокоїлись і сплю тут так, як від смерті Сибілли не спав — і вночі і пополудні. Виглядаю добре й всі… не можуть вийти зі здивування, що так молодо виглядаю».

Вже наступного року Рудницький відкрив та очолив Український науково-дослідний інститут географії та картографії. Тоді ж вирушає в експедицію по Дніпру та на Донецький кряж: «Я такий перевантажений роботою, що як кожного дня не напишу дві сторінки друку й протягом тижня не зредагую одної мапи, то попадаю у безнадійний прорив», — зізнається у листі сестрі.

«Мене роблено без мого на то дозволу редактором географічного відділу, що обіймає 11% матеріалу до п’яти томів (йдеться про «Українську радянську енциклопедію». — Ж.П.) і кількасот мап. Але взятись за неї мушу, бо дійсно нема нікого, хто міг би мене заступити. І треба показати світові, що й «хохли» щось путнього потрафляють зробити».

В іншому листі тоді 45-річний Рудницький зізнається: «я від половини мая до половини вересня постійно був у роз’їздах».

Вчений розчарований студентами: «12 годин тижневого гавкання майже перед порожніми лавками». При тому, що «моє здоровля несвітле. Головний мій ганч (недолік), що не можу голосно і довго говорити. Закінчив перший том моєї 14-томової «Системи географічного знання», тепер беруся до другого. Чи закінчу всі 14? Ледве» (лист від 6 липня 1932 року).

Навесні 1928-го приїжджають діти Левко та Ірина. Через рік Рудницького обирають академіком ВУАН, але він не радіє. Зізнається сестрі, що постійні поїздки до Києва у справах інституту «добре підірвуть мою і так уже доволі плоску кишеню». Добові та відрядження оплачувати не поспішали...

Напередодні нового 1929 року вчений пише: «…чую, як поволі та остаточно спускаюся на дно з боку здоровля й інтелектуальної сили. Надто довго я держався молодим і тепер надто швидко старіюся й роблюся, як кажуть Гавуки (діти. — Ж.П.), настоящий старушка. Наукова робота йде мені дуже пиняво — перешкоджають… різні бюрократичні заняття й безліч засідань, на які треба ходити… Коли моє здоров’я трохи гіршає, все з острахом думаю, що то буде як задру лаби. Гавуки просто здохнуть під плотом з голоду й холоду».

Водночас в інституті почалися суперечки, вміло підігріті органами. Учнів професора налаштовують проти викладача, намовляють їх вимагати для себе кращі посади, наукові звання. Рудницький не погоджується. І тоді в ОДПУ з’являється наклеп, підписаний зокрема і нареченим Ірини Рудницької Василем Баб’яком. Професор пригнічений, і не лише інститутськими негараздами. Він знає про голодомор, що почався в республіці: перебуваючи в експедиціях, бачив знищені села, мертвих людей.

23 березня 1933 року Степана Рудницького арештовують і рівно за півроку «за участь у контрреволюційній військовій організації та шпигунстві» засуджують до п’яти років заслання. Під час слідства написав монографію «Геономія», а у «Свірлагу» книжку «Ендогенна динаміка земної кори». Обидві праці забрало ОДПУ і де вони, невідомо.

Встановлено, Степан Рудницький перебував у Біломоро-Балтійському таборі, працював на лісосплаві. Навесні 1935-го переведений на Соловки. Колишній співв’язень Семен Підгайний згадував: «Місцем його (Рудницького. — Ж.П.) осередку стає так звана перша колона, вогка, смердюча камера, куди ніколи не заглядало сонце, яке на острові ще й не частий гість. Нари з блощицями, важке, аж гірке від махорки повітря, тут же розвішані мокрі онучі, штани, бушлати, валянки, а навколо холод і голод».

Рудницький був в інвалідній команді, через що сильно страждав від голоду, жахливого ставлення охорони. Проте «тримав себе цілком незалежно і ніколи не звертався ні за якими проханнями до будь-якого урядництва, — він просто його ігнорував і вчив молодь географії», пише С.Підгайний.

У тюрмі професор Рудницький зустрів 36-річчя наукової діяльності та 25 років — університетської професури. Визнання та всесвітня слава не захистила фундатора української географії від розстрілу, до якого Степана Рудницького засудили вже після відбуття заслання.

2007 рік був проголошений на Тернопільщині Роком географа Рудницького.