Стара радянська труба

Поділитися
Труб бракувало! Знаєте, це зараз у країні є все. Грошей хіба що обмаль, а за радянської влади багато чого бракувало, особливо труб...

Труб бракувало! Знаєте, це зараз у країні є все. Грошей хіба що обмаль, а за радянської влади багато чого бракувало, особливо труб. У ті прекрасні часи СРСР бурив велику нафту Тюмені й гамірно будував гігантські нафтопроводи. Пам’ятаєте Уренгой—Помари—Ужгород, який став нашою гордою відповіддю продажному Заходові? Справді, не залишати ж нафту онукам і правнукам?!

А оскільки свої труби були погані, то й купили в Західній Німеччині цех антикорозійного їх покриття, хоча Рейгану це не сподобалося. Йому взагалі нічого в нас не подобалося, і він вважав СРСР «імперією зла». Багато хто з нас із ним погоджувався. Але розважливі німці цех усе ж таки продали, і 1981 року мене відрядили монтувати й підключати його центральний комп’ютер. На згадку про його сумну долю і пишуться ці рядки.

Хоча ЕОМ і відносилася до класу малих (х’юлетт-паккардівська PDP-11), їй знадобилося чимале приміщення. Але потужність, потужність — 64 кілобайти ОЗП! Зараз їх ледь вистачить на це оповідання, але тоді вистачало для управління величезним цехом. Спливаючих вікон та інших ненажерливих чудес не було, програми писали функціональні, тож машина все встигала, і ми не могли натішитися нею!

Все вражало нас у тому цеху. Такого не було в самій Німеччині! Рідкісна птиця, якби й знайшлася така дурепа, долетіла б до його середини, але згодом завелися навіть ластівки. Там їздили вантажівки й екскаватори. Працювали автокрани, стріли яких не діставали до перекриттів. Заїжджали цілі ешелони вагонів! Робота з трубами 1420 мм у діаметрі вимагає великих площ.

Однак не розмірами цех був цікавий, а технологіями. Тоді якраз починався третій виток технічної революції. Перший, якщо пам’ятаєте, був пов’язаний із вугіллям і парою, другий — з електрикою і нафтою, а цей — з електронікою. З’явилися верстати з програмним управлінням, роботи, мікроконтролери вбудовувалися у вузли агрегатів і управляли ними значно ефективніше за людину. Це зараз чипи скрізь: в автомобілі і фотоапараті, у мікрохвильовці і холодильнику, у пральній машині і в іграшках. А тоді ми монтували революційний цех, у якому кожен технологічний вузол мав свій мікроконтролер, а центральний комп’ютер координував їхню роботу.

Отже, труби покривали зсередини епоксидною смолою, що знижувало тертя й відсотків на 20 заощаджувало потужність компресорних станцій, а зовні — поліхлорвінілом, що в три-чотири рази збільшувало строк служби. Нам показували фільми про аварії на нафто- і газопроводах. Тріщина летить по трубі зі швидкістю звуку в металі, розтинаючи її на сотні метрів, причому тиск падає так різко, що сталева труба складається, як паперова! Виливаються сотні й тисячі тонн нафти, газ спалахує, а іноді й вибухає. Пам’ятаєте два згорілі поїзди під Уфою? Отже, від якості труб багато що залежить. Тому їх обов’язково маркують і потім за номером шукають причину і винуватців аварії. Щоб зупинити таку летючу тріщину, бажано через десяток-два звичайних труб ставити спеціальну, багатошарову, із товщиною стінок до 40 мм!

Шеф-монтаж цеху вели самі німці, ось тоді я й дізнався про різницю в підходах до налагодження між нами та розвиненими країнами. У нас у наладчики йдуть найкращі з кращих, лицарі тестера й осцилографа, ненормованого робочого дня та пов’язаної із цим певної свободи! Ну й горілки, звісно. Треба ж було якось знімати нервову напругу... На Заході все навпаки. Найкращі потрібні вдома, щоб випускати надійне устаткування, яке потім достатньо скласти й увімкнути. І тільки найкращих із гірших уже засилають у різні тмутаракані на кшталт СРСР чи Китаю (туди мій німецький шеф і збирався). А тоді в Китаї ще правила «Банда чотирьох»! Чи Ден Сяопін уже розпочав реформи? Не пам’ятаю, але скажи-но мені хтось, що мине чверть століття і Китай стане другою економікою світу — не повірив би.

Тому інженерів серед шефів було мало, якось більше техніки та робітники. Навіть мій бос, відповідальний за центральний комп’ютер, був техніком, що нас дивувало. Втім, кваліфіковані німецькі робітники знали свою справу краще за наших інженерів. Це також дивувало, але головне — ми розмовляли різними мовами. Ми й з перекладачами не розуміли одне одного!

Нас, наприклад, захоплювала естетика: труби електрики пофарбовані в один колір, гідравліка — в інший, пневматика — у третій. Нержавіюча сталь. Яскрава емаль і пластик. Кондиціонери. Не цех, а центр Помпіду! Але наших монтажників обурювала безглузда німецька вимогливість: труби й кабелі, бачте, треба прокладати під лінійку, шафи встановлювати за виском, роботи виконувати лише фірмовим інструментом. Навіщо?! Тим більше що його розкрали відразу. Щось про місцеві звичаї німці вже знали, привезли набори в подвійній кількості і тільки тому самі не залишилися без інструменту.

Отже, акуратність німців, що так нас дратувала, наразилася на нехлюйство й безвідповідальність — і за якість робіт почалася справжня війна. Через якийсь час німці зрозуміли, як-то воно було тут їхнім батькам і дідам — цю війну вони теж програвали! Жили й харчувалися німці окремо і прагнули якомога швидше поїхати додому: їм мало що подобалося в нас, зате багато що лякало. Дійшло до того, що коли один із них зламав ногу, то категорично відмовився лягти в лікарню і дочекався надісланого за ним літака: мовляв, якщо ваші лікарі такі ж, як інженери, то вже краще потерпіти!

Звісно, був графік робіт, на те вони й німці, але ми хотіли здати цех достроково, тому одразу почали відставати від графіка. Пішли переробки, а потім і переробки переробок. Однак ягідки чекали попереду. Виявилося, що з метою економії епоксидну смолу замовили тільки на пуск, на кілька десятків труб!

— Що за проблема? — скажете ви. — Дозамовити, скільки потрібно, — і все.

Одразу видно, що ви не жили при соціалізмі. Включити замовлення в план можна було тільки на наступний рік. Вирішили зсередини труб не покривати, дідько з ним, із тертям. Але потім з’ясувалося, що поліхлорвінілу для зовнішнього покриття взагалі не було закуплено. Що, свого немає? Є, але його параметри не входять у допуски контролера, котрий управляє установкою. Коли так — крутитимем вручну!

Що ще? Наша фарба застигає в соплах італійської установки маркування труб? А де італійська? Дача? До чого тут дача?! «Самого» дача? Гм. А навіщо їх узагалі маркувати в русі, яскравою фарбою, великими цифрами? Поставимо тьотю Машу з кувалдою і ручним маркером. Але виявлялося, що немарковані в штатному режимі труби не передаються на ділянку гарячого сушіння і треба ставити дядю Васю з ломиком для ручного перекочування. Кувалда тьоті Маші тягла за собою лом дяді Васі! І взагалі, невже ми самі не здатні покрити труби, хоч вони й великого діаметру, без німецьких фокусів?

Я зі своїми монтажниками вже підключав і налагоджував зовнішні ланцюги, але чимдалі гіршав у мене і в мого шефа Маркса настрій (ім’я я забув, але не Карл — це точно). Працювали ми намарно. Усе в цеху впиралося в наш комп’ютер. Він контролював роботу кожної ділянки. Він приймав труби із сусіднього цеху, регулював швидкість їх подачі, перевіряв якість покриття і, якщо треба, відправляв трубу в «обдирку» і пускав по новому колу, вів облік продукції і багато чого ще робив. Він недарма був центральним!

Однак потрапив не в ту країну. Описані «спрощення» ніяк не могли бути враховані програмою, написаною німцями для порядних людей! Я розумію схильність до порядку, а не ідеалізую німців. На їхньому місці могли бути і японці. Слюсарюги збивали кувалдами фотодатчики на рейковій лінії — розважалися! — і зникав контроль просування труб; сусідній цех зривав графік їх поставки — і бідний німецький комп’ютер не знав, що йому робити. І так далі!

Так. Схоже відбувався свого часу і монтаж сусіднього цеху, звідки й надходили на покриття труби. Року 1972-го, якщо пам’ятаєте, відносини між наддержавами потеплішали, до Москви приїжджав президент Ніксон, саме тоді й було укладено договір на його будівництво. Сталевий лист там проходить через потужні згинальні кліті. Їхні нижні валки виточені в талію, а верхні — із черевцем. У кожної наступної кліті талія нижнього валка чимдалі тонша, а черевце верхнього — чимдалі вгодованіше. У результаті цього тісного контакту на виході з’являлася половинка труби. Потім половинки зварювали автоматами, але труба виходила овальною. Таку в нитку нафтопроводу не поставиш. Як же її скруглити?

Американці взяли багатометровий шток із потужною сегментною бульбою на кінці і на нього натягали трубу. Гідравліка розсувала сегменти, при цьому труба і шток тремтіли від напруження, потім сегменти стискалися, труба насувалася і процес повторювався. І все б добре, але на початку шток треба підтримувати, занадто він довгий. Це робить стійка, через яку і зчинилася веремія. Коли труба просувається до середини циліндра, її треба прибрати, натиснувши спеціальну кнопку.

— Але ж оператор може забути натиснути кнопку? — запитували наші інженери. — Він міг посваритися напередодні з дружиною або взагалі хотіти похмелитися, або і те й інше.

Американці відповідали в тому сенсі, що на роботу приходять працювати, а не переживати через дружину чи тещу. Про похмілля вони взагалі не зрозуміли і про всяк випадок запропонували відняти вартість ремонту і простою із заробітної плати оператора. Цього не зрозуміли вже наші, порівнявши вартість такого ремонту зі своїми зарплатами. Я тоді отримував 150 карбованців на місяць...

Довелося в ході монтажу вносити зміни в схему і ставити блокування. Але не тільки кнопка бентежила... американський спосіб скруглювання приваблював юрби глядачів, а надто полюбляли пройтися повз апарат заводські дами. При цьому вони шарілися, а їхні очі затягувалися млосною поволокою. Чоловіки ж невдовзі стали уникати там ходити, видовище викликало в них специфічні проблеми. Такі бувають у іхтіологів, котрі вивчають шлюбні ігри китів... але проектувальникам претензій уже не висували.

Так от, на початку осені бідолашний Маркс попросив у мене роз’яснень. Ми з ним зійшлися за цей час — обидва наладчики і навіть однолітки. Я і пояснив, що почалася осінь і незабаром настане свято Великої Жовтневої революції. І хоча воно відбудеться не в жовтні, а в листопаді — нам не полегшає. Тому що здавати цех доведеться не до Нового року, як передбачено графіком, а до 7 листопада. Будь-що, у тому числі й ціною нашого дорогого центрального комп’ютера.

— Як? — заволав Маркс. — Але ж тоді наш чудовий цех втратить головне, він не буде автоматизований! Не зможуть працювати мікроконтролери! Цех узагалі не зможе працювати! А ми втратимо своє добре ім’я, свою репутацію.

— Зможе, зможе, — незворушно відповів я, — у нас він запрацює! Не так, звісно, як треба, і робити буде казна-що, але запрацює саме до 7 листопада. А про репутацію треба було думати раніше, коли їхали в СРСР.

Прикро, але німці — вони такі чутливі. Невдовзі Маркс занедужав, його відправили додому, і в Арцизськ він уже не повернувся. Певне, поїхав до Китаю...

Цех, звісно, урочисто здали в експлуатацію до свята. Були високі гості, телебачення, трибуна — і перед нею труба з написом: «Є перша труба з антикорозійним покриттям!». Її вручну протягли по технологічній лінії, вручну прокрутили й покрили вінілом. Через трафарет нанесли напис, благо труба довга. У новітньому автоматизованому цеху, котрий обійшовся у великі гроші, автоматично блимали тільки аварійні індикатори на консолях пультів управління.

Велике було свято, але через три дні помер наш дорогий Леонід Ілліч, генеральний секретар ЦК КПРС, голова президії Верховної Ради СРСР, маршал, кавалер усіх орденів, письменник, герой анекдотів. Похорон я дивився по телевізору на тому самому заводі і бачив, як упустили труну. Вся країна здригнулася! Кажуть, саме з цього й почався розвал Союзу...

Так. Здати цех здали, але так-сяк запрацював він лише влітку наступного року. От тільки автоматизованим так і не став. Тьотя Маша там досі махає кувалдою, дядя Вася ломиком перекочує труби, а наш комп’ютер пристосували для обліку готової продукції та висвічування цієї цифри на табло! Став-таки в пригоді. Та перша труба й досі лежить у центрі цеху, і на ній вручну домальовують нулі. Тисячна труба, 10-тисячна. Ми втерли носа Рональду Рейгану! Країна зітхнула полегшено: з’явилися нормальні труби для нафтопроводів, але...

Але незабаром замерз Дунай, і забракло металу для труб! Однак це вже зовсім інша історія.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі