Соціальне підприємництво по-українськи: від зміни місця зустрічі результат змінюється

Кілька років тому гарвардський професор Семюель Гантінгтон, автор відомої книжки «Зіткнення цивілізацій», узвичаїв новий термін «людина давоська». Представники цього надвиду, котрі щорічно збираються в останній січневий тиждень у віддаленому альпійському селищі, мають яскраво виражені відмітні риси: спроможність впливати на найважливіші процеси в житті всього людства, а також готовність узяти на себе відповідальність за розв’язання найскладніших проблем. Понад 30 років давоську популяцію становили переважно найвпливовіші політики, найсолідніші бізнесмени і найбільш просунуті інтелектуали. З 1998 року Клаус Шваб, засновник Давоського Всесвітнього економічного форуму, вирішив розбавити цю елітну тусовку свіжою кров’ю й ініціював проведення в тому самому місці і в той самий час Форуму соціальних підприємців. Першим українським бійцем «загону небайдужих» став Сергій Костін з Одеси, котрий самостійно проклав лижню в засніжену Швейцарію. У 2005 році Фонд Шваба вирішив провести в Україні конкурс «Соціальний підприємець року» і запропонував «ДТ» стати його медіапартнером. Переможцем конкурсу був визнаний Леонід Богатирчук, котрий створив у Житомирі лікувально-оздоровчий центр «Ельбрус», де з допомогою гіпокситерапії мобілізується імунна система організму. У цьому статусі він і вирушив нинішнього року до Цюріха, а потім у Давос.

Хоч би скільки критикувала західна преса альпійські посиденьки, на які щоразу неодмінно збирається не одна тисяча обраних, це гарна можливість у неформальній обстановці налагодити особисті контакти з людьми, спроможними спільно працювати над реалізацією проектів, які забезпечують найбільш революційні прориви. Установив такі контакти і Леонід Макарович... З прем’єр-міністром України Віктором Януковичем, котрий вважає метод Богатирчука таким, що заслуговує на увагу Мінпраці і соціальної політики, і Рінатом Ахметовим, який задумався про створення Українського центру підтримки соціального підприємництва і можливість реабілітації шахтарів на базі «Ельбрусу». Будемо сподіватися, що ці обіцянки не забудуться після спуску з альпійських вершин. А також — що не кожному українському пророку доведеться їхати в Давос, аби бути почутим можновладними співвітчизниками.

— Леоніде Макаровичу, як ви загалом оцінюєте результати своєї поїздки? Які ще корисні контакти вона вам принесла?

— Наша поїздка складалася з двох етапів: спочатку всіх соціальних підприємців запросили до Цюріха, де зібралося десь сто осіб (усю Європу представляли 15 осіб, двоє з них — з України). Там було відчуття справжнього братерства: обмін досвідом, ідеями, підзарядка позитивною енергією. Потім близько 25 осіб (новачки і «старики», які найбільше відзначилися) поїхали до Давоса. Унікальною технологією немедикаментозного оздоровлення зацікавилися багато хто — починаючи з такої відомої корпорації як Microsoft і закінчуючи маловідомою таїландською інноваційною компанією. Не залишились осторонь і російські бізнесмени. Зокрема голова правління Внєшторгбанку (другого за розміром у Росії) розглядає нині питання про вкладення в наш проект коштів, які стануть для нас найбільшою інвестицією (йдеться про суму близько ста тисяч доларів). Були й інші пропозиції від росіян. Адже серед усіх країн СНД лише Україна має визнаних у Давосі соціальних підприємців.

— Чи змінилося після швейцарського турне ваше уявлення про місію і роль соціального підприємця в суспільстві?

— Соціальне підприємництво — це можливість часткового і динамічного розв’язання на місцевому рівні гострих проблем суспільства, які не до снаги вирішити державі. Більш того, збільшення розриву між усесвітньо відомими корпораціями, фінансовими структурами — власниками незліченних багатств — і нижчими верствами суспільства, які не мають доступу до ресурсів життєзабезпечення, турбує не тільки останніх. Соціальні підприємці знають, як можна оптимально скоротити цей розрив. Ендрю Големан, соціальний підприємець із Великобританії, який реалізує свої проекти в Нігерії, на зустрічі з банкірами в Цюріху сказав: «Ви ще будете благати нас, соціальних підприємців, взяти у вас гроші на соціальні потреби».

І у Давосі до такого розуміння ситуації, зважаючи на все, уже дійшли. Там до нас ставилися як до практичних провидців, котрі успішно здійснили інноваційні підходи, незвичні для стандартного розв’язання складних соціально-технологічних проблем.

— Як ви оцінюєте перспективи соціального підприємництва в Україні? Які перешкоди і які можливості його розвитку ви бачите?

— В Україні ще треба розтлумачити термін «соціальне підприємництво». Коли я готувався до поїздки у Швейцарію, мені доводилося пояснювати кожному співрозмовнику (від міністерських чиновників до голови обласної адміністрації) принципи і критерії соціального підприємництва. Цією ідеєю має зацікавитися насамперед держава. Їй слід зрозуміти, що соціальні підприємці — це активні помічники у розв’язанні часто безвихідних соціальних проблем. В Україні досить багато чуйних людей, які хочуть служити суспільству. Сформувалася і необхідність у соціальному підприємництві. І той, хто запропонує відповідні послуги соціальному підприємництву першим, одержить дивіденди в найближчому майбутньому. Чи то будуть державні інститути, громадські організації, а чи донорські структури.

— А як у вас розвивалися відносини з такими структурами, зокрема з державними?

— Ідеєю створення власної оздоровчої методики я перейнявся в процесі підготовки докторської дисертації. Підтвердження того факту, що життєдіяльність і схоронність біологічних об’єктів у середовищі зі зниженим вмістом кисню підвищуються, і розробка його оптимального застосування на практиці виявилися не найскладнішими завданнями. Навіть реєстрація своїх винаходів, патентування їх в Україні і за кордоном не стали гарантією подолання всіх перешкод. Впровадження нової методики в широку медичну практику наражалося на запеклий опір чиновників охорони здоров’я. Але відступити я вже не міг. Частково цьому сприяв мій власний життєвий досвід. Після того як моїй дружині у Вінниці розрізали два абсцеси в легенях, у неї почалося зараження крові. Коли я приїхав у лікарню і побачив, що нігті в неї вже сині, а лікарі просто залишили її вмирати, я застосував для її реабілітації свою методику. І коли через кілька місяців на прогулянці ми зустріли завідуючого пульмонологічним відділенням, де вона лежала, він не зміг приховати свого подиву, адже побачити її живою не сподівався. Перед цим методику випробувала моя 83-річна мати, для якої я розробив мобільну установку.

Проте, маючи на руках усі необхідні документи, а також тисячу вдячних відгуків, ми залишилися не те що без підтримки з боку держави, але під жорстким пресингом медичної влади. Наш лікувальний центр закрили, до нього практично одночасно направили три бригади санітарних лікарів трьох санітарно-епідеміологічних станцій, котрі влаштували нам найретельнішу перевірку (провівши за два тижні півтори тисячі різних аналізів). А потім висунули нам солідний рахунок на оплату цих самих аналізів.

Більш того, під час селекторних нарад обласний відділ охорони здоров’я не просто повідомив про закриття нашого центру, але й попередив, що тим, хто насмілиться із нами контактувати, буде непереливки. Нас позбавляли фінансування, передбаченого для оздоровлення дітей, котрі постраждали від чорнобильської аварії. Зрештою від цього фінансування ми узагалі відмовилися, проте оздоровили вже 50 тисяч таких дітей.

Тепер, правда, ставлення до нас дещо змінилося. Нинішнього року мені навіть удалося випустити медичні рекомендації, які підтримала МООЗ. Буквально днями було відіслано 500 примірників у всі медичні інститути, обласні відділи охорони здоров’я, головним спеціалістам і так далі. Тож зрештою у цьому затяжному конфлікті мені вдалося здобути перемогу, відстояти свою правоту і право подавати людям допомогу. Але навряд чи суспільство виграє, якщо іншим соціальним підприємцям доведеться зустрічати на своєму шляху такий опір і не одержувати ніякої підтримки. Хіба що від Фонду Шваба.