«Сопромат смекалкой заменяем», або чи достатньо для розвитку туризму самого лише патріотизму?

Нещодавно до рук потрапив проект концепції Міністерства культури і туризму України під промовистою назвою «Народний туризм». Документ цей настільки цікавий та лапідарний (трохи менше двох сторінок формату А4) водночас, що гріх не ознайомити з ним, не ріжучи «по живому», широкий загал.

Отже, розділ перший «Від туризму елітного до туризму народного». Який доводить до відома, що «у роки соціально несправедливого майнового розшарування українського суспільства абсолютна більшість громадян України втратила реальну можливість користуватися туристичними і курортними послугами. Туристично-курортна галузь стала доступною лише для невеликого прошарку матеріально забезпечених людей. У свідомості громадян туризм сьогодні асоціюється, як правило, зі словами «елітний», «ВІП», «Канари» тощо». Отже, веде далі автор (а ним є заступник міністра культури і туризму Ігор Приставський), аби ліквідувати цю несправедливість, «Міністерство культури і туризму ставить за мету повернути туризм і курорти народу (а в кого вони були раніше? — Авт.), зробити туристично-курортну галузь доступною для рядового громадянина України». Задля цієї мети Міністерство культури і туризму і проголошує згадану вище концепцію. Як водиться, вона «розроблена відповідно до Конституції і законів України та ґрунтується на положеннях програми Президента України Віктора Ющенка «Десять кроків назустріч людям» і програми Кабінету міністрів України «Назустріч людям».

«Зміст «народного туризму» — назва другого розділу концепції. Згідно з І.Приставським, сутність згаданого вище туризму «полягає у зрозумілих кожному громадянинові України пріоритетах: українська духовність, українська культура, українська природа». Перший пріоритет «передбачає для кожного українця, який живе в Україні або за її межами, реальну можливість відвідати і вклонитися духовним святиням українського народу». У «центрі» другого — «створення сприятливих умов для вивчення національної культурної спадщини України, задоволення культурних потреб громадян України та іноземних туристів». З третім пріоритетом більше пощастило географам, геологам, ботанікам, зоологам та іншим природолюбам, оскільки він «відкриває щонайменше три реальні можливості: відпочинок та оздоровлення малозабезпечених громадян України, створення сприятливих умов для збільшення доходів сільського населення України завдяки розвиткові сільського туризму, знайомство з красою та розмаїттям української природи».

Для найуразливіших прошарків населення — наступний розділ концепції «Соціальний туризм — пріоритетний вид туризму в Україні». Який, на думку заступника міністра, є «кроком уперед», оскільки «в Законі України «Про туризм» сьогодні не передбачено такого виду туризму, як соціальний туризм. У цьому зв’язку Міністерство культури і туризму України вважає за необхідне негайно внести до чинного законодавства зміни та доповнення, які створюють сприятливі передумови для розвитку соціального туризму, для здійснення туристичних подорожей малозабезпечених громадян України, насамперед дітей-сиріт, пенсіонерів, інвалідів, студентів та молоді». Здається, нікого не забули?..

Щодо розділу четвертого «Внутрішній і міжнародний в’їзний туризм — пріоритетні форми туризму», то в автора концепції, певне, не було під рукою бодай завалящого підручника з туризму. Бо тоді до одного-єдиного речення, що розтлумачує зміст назви розділу («Міністерство культури і туризму України пріоритетними формами туризму визначає внутрішній туризм і міжнародний в’їзний туризм»), додалися б бодай ще пара-трійка.

Вочевидь відсутністю вже згаданих «книжечок» пояснюється й те, що наступний розділ концепції має саму лише назву: «Український народ — основний інвестор і власник туристичного бізнесу України». Sapiente sat (розумному досить)?..

Більше пощастило останньому розділові та вітчизняній фауні. Першому — за більш розлоге трактування назви («Український туризм — туризм без крові та жорстокості»), другому — за увагу з боку тих, хто має опікуватися теж важливими, проте дещо іншими питаннями. Отже, «Міністерство культури і туризму України вважає неприйнятним для цивілізованого європейського суспільства культуру і туризм, побудовані на крові та жорстокості (цікаво, де в цивілізованій Європі таке можна зустріти? Може, в Луврі? На Лазурному узбережжі?.. Чи я недопетрав і цим суспільством ми від учора маємо йменуватися? — Авт.). У цьому зв’язку міністерство вважає за необхідне негайно внести до чинного законодавства України правові норми, згідно з якими в Україні буде заборонено мисливський туризм, а використання тварин з метою розваг, пригод та наживи у цирках, ресторанах та інших громадських місцях буде вважатися злочином проти гуманності. При цьому необхідно передбачити, щоб для тварин, які сьогодні використовуються цирками, закладами культури, громадського харчування, вуличними фотографами і т. д., були створені належні умови утримання в державних або приватних зоопарках та заповідниках».

Закінчується проект концепції обнадійливим «Р.S. Проект відкритий для внесення змін та доповнень».

«Дрібниці», які є обов’язковими для документів такого штибу, як «Загальні положення», «Визначення основних понять» тощо, у проекті «народнотуристичної» концепції відсутні. Очевидно також, що про повноцінне творіння — яке (логічно) мало б стати основою Програми розвитку туризму в Україні (на період до 2010/15/20 року) вже нової влади — можна було б говорити за умови наявності в ньому визначень правових, економічних та організаційних засад державної політики в галузі туризму тощо.

Але залишимо зазначене на совісті автора проекту. Цілком можливо, що мої закиди безпідставні. За умови, що документ готувався «на вчора», а отже, за годину-другу треба було народити щось, чим затуляти опонентам рота. Не знаю. Як і не відаю, що саме спонукало міністра культури і туризму схвалити цей документ. Певне, подібні запитання були й у запрошених на обговорення проекту концепції до Міністерства культури і туризму представників вже почилої в Бозі Держтурадміністрації, Спілки сприяння сільському зеленому туризмові, керівників турфірм, які спеціалізуються на етнографічному туризмі, та науковців (цією честю, однак, оминули «туристичних» освітян. Принаймні для керівництва кафедри країнознавства і туризму КНУ інформація про проект концепції та його обговорення стала новиною). Проте присутніх на дебатах І.Приставський своєю появою не вшанував…

Прикро, якщо галузь, здатна прогодувати якщо не всю, то принаймні півкраїни, змушена буде керуватись у своєму розвиткові подібними «документами». Адже вже сьогодні в деяких регіонах, зокрема, через переорієнтацію шкільних екскурсій з пізнавальних на розважальні, гостро постало питання існування чималого загону екскурсоводів. Які, за такого становища, ризикують поповнити армію безробітних. У багатьох історичних містах держави (яким сам Господь велить жити лише за рахунок надходжень від туризму) немає жодної (!) турфірми. Значні надходження могли б дати такі недостатньо розвинуті або нетрадиційні для України сьогоднішньої, проте цілком реальні (адже є відповідний потенціал!) види туризму, як науковий, конгресовий, фестивальний, етнічний, релігійний, підводний та багато інших.

На превеликий жаль, до створення таких проектів концепцій та інших державної ваги документів не залучаються (і чи виправиться така ситуація в майбутньому?!) науковці та освітяни. Бо хто ж, як не вони, найкраще обізнані зі світовими тенденціями в туризмі та розвиткові його численних «гілок»? Кому, як не їм сьогодні та завтра готувати для нього фахівців? Тож чи не є доцільним створити при міністерстві громадську раду, до складу якої б увійшли зазначені добродії та добродійки? Як і — що, переконаний, іще важливіше — відповідний науково-методичний підрозділ (управління чи департамент) Міністерство культури і туризму. В одній лише столиці існують п’ять «туристичних» освітніх інституцій, фахівці яких залюбки, гадаю, долучилися б до розробки цих програм та концепцій.

Кілька років тому автор цих рядків мав майже годинну аудієнцію у тодішнього голови Держкомтуризму, якого, зокрема, поінформував про розроблену концепцію регіональної туристичної корпорації — РТК (варіант промислово-фінансової групи, схвально поцінований регіональними чиновниками від туризму, суб’єктами вітчизняного турбізнесу та закордонними експертами). Власне, йшлося про те, що ця концепція, після доопрацювання її економістами, може прислужитися тому, аби держава від туризму мала немалі надходження до бюджетів усіх рівнів, а туроператори та турагенти (і не лише вони, а й інші учасники РТК — банки, страхові компанії, підприємства та ін.) — сприятливі умови для діяльності. І чим ця зустріч закінчилася? Правильно. Побажанням «подальших успіхів»… Тож укотре залишається сподіватися, що такі та аналогічні пропозиції не ховатимуться в шухляди, а працюватимуть на розвиток вітчизняного турбізнесу.

Очевидно також, що від науково обґрунтованої та належно реалізованої програми розвитку вітчизняного туризму залежить і доля тисяч випускників навчальних закладів. Нині ж другокурсники кафедри країнознавства і туризму КНУ переймаються питанням: чи працюватимуть вони за спеціальністю?..

Туризм для України — це «курка», яка може і повинна нести «золоті яйця». Це — аксіома, яка фахівцям відома не від сьогодні. Нині слово — за владою.

До речі, щодо влади. Під час нещодавньої зустрічі в Австрії з тамтешніми бізнесменами Президент України, говорячи про розвиток туризму (див. газету «Хрещатик» від 19 липня ц.р.), повідомив, що «нині на стадії вибудовування та розрахунків перебуває концепція, яка надасть нового імпульсу туріндустрії». Чи не про концепцію І.Приставського мовилося?.. Далі В. Ющенко «також припустив, що Україна найближчим часом може стати членом Європейської комісії з туризму, а це, безперечно, сприятиме розвиткові галузі». Цікаво, на чому ґрунтується це припущення? На вже згаданій «концепції»? Чи на тому, що «мудрі» та «рішучі» дії українського керівництва дива справлять? Маю на увазі вказівку-пораду гуманітарного віце-прем’єра (див. «Урядовий кур’єр» від 19 липня ц.р.), яку він дав, перебуваючи на Полтавщині: «На базі заповідника-музею Миколи Гоголя у Селищі Гоголеве Шишацького району потрібно створити туристичний комплекс загальнонаціонального і міжнародного рівнів…». Запитання ж, яке не прозвучало, проте світилося в очах присутніх представників місцевої влади (за рахунок яких коштів або ж якої привабливої для інвестора програми створюватиметься цей комплекс?) отримало відповідь у традиційно Томенковому стилі: регіональним можновладцям було «запропоновано знайти можливості» вирішення цього питання.

У тій-таки Австрії, спілкуючись із президентом Європейської туристичної комісії Артуром Оберашером, український Президент «висловив переконання, що туристична галузь України має всі передумови для динамічного розвитку, та наголосив на зацікавленості влади в інвестиціях у туристичну галузь» (цитую за «Урядовим кур’єром» від 14 липня ц.р.). Не погодитися з гарантом Конституції щодо «всіх передумов» не можу. Як і стосовно зацікавленості — на всіх рівнях — у грошових вливаннях у цю галузь вітчизняної економіки. Це ж бо, як не лише нам відомо, ті ж таки нові робочі місця та надходження до бюджету. Проте і для цього також не треба зірку в лобі мати, «всі передумови» повинні передовсім акумулюватися в конкретних науково обґрунтованих програмах розвитку вітчизняної туристичної галузі та її окремих складниках. Із відповідними заходами та термінами їх виконання, відповідальними виконавцями та належним фінансуванням. А інвестиції — це ж бо й дитині відомо — потребують захисту. Законом оформленого (і щоквартально не змінюваного) та владою (найвищою) гарантованого.

Тож доки будемо «сопромат смекалкой заменять»? Чи «першого тайму» ми «ще не відіграли»?..