Слідами мандрівного філософа

Якщо вам доведеться побувати в мальовничому місті Ерфурті, що у східній частині Німеччини, не дивуйтеся, почувши в магазині чи ще десь чисту українську мову чи навіть задушевні українські вірші й пісні...

Колектив німецького радіо «Грюне велле» («Зелена хвиля») регулярно випускає передачі, присвячені творчості письменників, пов’язаних з Україною: Григорія Сковороди, Бориса Чічібабіна, Ісаака Бабеля, поетів нової хвилі — Василя Дробота, Олександра Рєзника, В’ячеслава Рассипаєва...

Громадські редактори радіо — наші співвітчизники, які живуть у Німеччині й активно популяризують за кордоном українську культуру. З одним із них, Петром Приступовим, наша розмова.

Композитор і кобзар Петро присвятив більшу частину життя українському філософу Григорію Сковороді, поклавши на музику майже всі тексти циклу «Сад Божественних пісень».

— Петре, як сталося, що ви і ваші колеги опікуєтеся українською культурою далеко від рідної землі?

— Я живу в Німеччині з 2003 року. Спочатку співпрацював із колективом німецького радіо «Акцент», нині — із «Зеленою хвилею». Місцева влада надала нам можливість безплатно користуватися студійними приміщеннями й устаткуванням, а працюємо ми на громадських засадах.

Тішить, що посольство України в Німеччині відгукнулося на мою пропозицію про співробітництво і збирається організувати авторські концерти для української громади Німеччини, про що мене нещодавно повідомив перший секретар посольства Василь Хімінець. Наприкінці травня я вже взяв участь у концерті, організованому Центральним союзом українців Німеччини в Берліні.

— З чого розпочалося ваше захоплення творчістю Григорія Сковороди?

— Цілком можливо, що з хлопчика, який грає на скрипці, вийшов би звичайний музикант. До одинадцяти років я досить бадьоро відігрував обов’язкову шкільну програму на академконцертах. Потім у навчанні була велика перерва: мама виховувала мене сама, без батька, і тому перевела до школи-інтернату. Згодом почав працювати, а навчання продовжив у вечірній школі. Отже, ні музичного училища, ні консерваторії не закінчував.

Музична творчість захопила по-справжньому, коли почув пісні Булата Окуджави. У той час я продовжував займатися музикою, граючи на скрипці в молодіжному естрадно-симфонічному оркестрі. Саме там, під керівництвом Геннадія Адольфовича Трахтенберга, я зрозумів, що означає працювати над музичним твором. Навчився грати на гітарі.

Перші пісні написав на вірші Р.Кіплінга, Б.Пастернака і М.Руденка. Це було на початку 70-х, а в 1974-му, до часу знайомства з творчістю Григорія Сковороди, у мене було вже три десятки пісень на вірші різних поетів.

«Сад Божественних пісень» Сковороди — зібрання істинних шедеврів. Я працюю над ним уже 33 роки, поклав на музику 28 текстів із 30 наявних.

— Популяризуєте його творчість?

— Усе почалося під час одного з вечорів у Дитячому оздоровчо-екологічному центрі Мінського
р-ну Києва, який був присвячений творчості Тараса Шевченка. Відповідаючи на запитання вікторини, ні діти, ні їхні батьки не змогли пригадати й рядка з віршів Сковороди. Я проспівав кілька своїх пісень на вірші Григорія Савича. Після цього до мене почали підходити люди й запитувати — де можна знайти вірші Сковороди, довідатися про його життя і творчість?

Саме тоді я вирішив різко змінити діяльність (до цього я впродовж двох років працював у центрі, навчаючи школярів основ роботи на комп’ютері) і присвятити весь свій час популяризації ідей і творчості Григорія Сковороди. Так почав відлік свого життя наш клуб за єдиним інтересом — розуміння мудрості українського мандрівного філософа.

Мене дуже підтримала Альбіна Герасимова, директор центру, великий ентузіаст і новатор у справі педагогіки. Ми обладнали кабінет копіями стародавніх і сучасних літографій, я склав карту подорожей Сковороди на підставі відомих мені джерел. Залучати дітей почав під час відвідування шкіл, де розповідав про життя філософа, співав пісні на його вірші. Пізніше школярі стали відвідувати наш сковородинський кабінет, де ми розігрували сцени за мотивами байок Григорія Савича, поставили спектакль за його творами.

— Напевно, ваша відданість творчості Сковороди подарувала вам безліч зустрічей із цікавими людьми.

— Справді, це можна назвати подарунком від Григорія Савича.

Дуже пам’ятна зустріч із поетом Арсенієм Тарковським та його дружиною Тетяною Озерською в 1981 році в Києві, куди вони приїхали на запрошення Спілки письменників України. Вони були одними з перших, хто почув мій «Сад Божественних пісень». Арсеній Олександрович якраз закінчував цикл віршів про Сковороду, і мене відрекомендували йому як композитора, котрий працює з текстами філософа.

Тарковських супроводжував поет Дмитро Павличко, який теж сказав мені тепле слово. Що ж до Арсенія Олександровича, то він обійняв мене, а в очах його дружини стояли сльози. Пізніше Тарковський неодноразово згадував мене в листах до Євдокії Ольшанської — я близько десяти років відвідував керований нею клуб поезії «Родник».

Із композитором Платоном Майбородою я познайомився на телепередачі «Перлини душі народної». Після кількаразових зустрічей у студії він запросив мене до себе додому. Жив він поруч, у відомому «будинку композиторів», за два кроки від Хрещатика. Я приніс ноти десятка пісень. Майборода уважно переглянув мої записи й зробив кілька зауважень, поправивши в двох місцях тему акомпанементу. Я поцікавився його думкою про свої мелодії, на що він відповів, що не має жодних зауважень і під такими нотними текстами готовий і сам підписатися.

Правки Платона Майбороди та його записи я дбайливо зберігаю до цього часу.

— Ім’я Григорія Савича і ваше вміння грати на кобзі якось взаємопов’язані?

— Для більшості людей, із якими мене зводила доля, ім’я Григорія Сковороди було ключиком до серця... Так сталося і при зустрічі з Миколою Прокопенком, майстром, який відродив кобзу.

Професійний музикант, доцент Київської консерваторії, він голов­ною справою свого життя вважав повернення кобзи в музичний світ України. Коли я в пошуках інструмента звернувся до нього, він спочатку відповів, що зайнятий виготовленням великої партії кобз для оркестру народних інструментів, та достатньо було вимовити ім’я Сковороди, як я почув: «Приїжджайте негайно!».

Свою першу кобзу я робив власноручно, працюючи підмайстром у цього чудового фахівця. Він же виклав мені основи гри на цьому інструменті.

З кобзи розпочалося знайомство з Анастасією Максимівною Неженець, дослідницею творчості філософа, яка листувалася свого часу з Луначарським із приводу облаштування перших музеїв філософа.

З Валерієм Франчуком, заслуженим художником України, лауреатом премії ім. Василя Стуса, я познайомився випадково. У 2001 році зайшов на його виставку в одному з лаврських павільйонів. І вже наступного дня прийшов туди з кобзою — співати картинам свого Сковороду. Про особисту зустріч із художником я й не мріяв. І раптом побачив, що коло мене зупинилася, слухаючи спів, людина, схожа на Сократа.

Ми заговорили, і стало зрозуміло, що ми черпаємо з одного джерела. Відтоді я брав участь у відкритті багатьох виставок Франчука, став бувати в нього вдома й у майстерні. Подарував йому свій альбом, а він мені — кілька своїх невеликих картин, навіть намалював мій портрет і виставив його в одній зі своїх експозицій...

— Чи знайомі ви із зарубіжними дослідниками творчості Сковороди?

— Наприкінці минулого року я познайомився з Елізабет фон Ердманн, професором німецького Інституту славістики, дослідницею творчості українського філософа. Передав їй свій аудіоальбом «Сад Божественних пісень» і отримав від неї в подарунок велику монографію «Онтопоетика українського філософа Григорія Сковороди». Називаючи Григорія Сковороду одним із найвизначніших представників російської та української духовної історії, вона, проте, зазначає, що його мислення до цього часу не зрозуміли по суті й інтерпретують доволі суперечливо.

Свій підхід до вивчення спадщини філософа Елізабет фон Ердманн втілює в латинську формулу philosophia perennis (мудрість за всіх часів), яка зазвичай практикується при вивченні патристики. Ця формула об’єднує елліністичні, давньоєврейські та латинські духовні традиції, якими користувалися для розуміння деяких аспектів християнських авторів і отців церкви в епоху Відродження.

— Чи маєте ви можливість виступати з концертами в різних країнах?

— На жаль, найреальніша можливість давати концерти за кордоном реалізована не була.

Наприкінці 90-х і в 2000 році я отримав два запрошення зі США від «Науково-філософського товариства імені Сковороди». У них повідомлялося, що я можу дати концерти в кількох містах США і Канади. Надіслали офіційне запрошення з усіма необхідними печатками та нотаріальними підписами.

Але клерки з посольства США в Україні відмовили мені у в’їзній візі. Це при тому, що до Штатів мене викликала церковна громада, а вдома, в Україні, залишалися дружина і дочка...

А взагалі, немає кращої аудиторії для сприйняття сковородинських пісень, ніж в Україні. Я сподіваюся на їхню гідну популяризацію.